Ліля погано пам’ятала свого рідного батька. Батьки розлучилися, коли їй було три роки. Зате дівчина добре пам’ятала крики та скандали, які постійно були в будинку, де вони жили. Як Ліля з’ясувала пізніше, одружилися Люба та Валера одразу після того, як хлопець закінчив залізничний технікум. Мати на той час ще вчилася. Через півроку з’явилася Ліля.
Жила сім’я у одній квартирі з батьками хлопця. Матері Валери молода дружина відразу не подобалася, вона намагалася переробити її на свій лад. «Навчити розуму,» – як вона казала. Це вже не подобалося Любі. Сварки та з’ясування стосунків стали у їх сім’ї нормою. Свекруха сварилася з невісткою, та скаржилася чоловікові.
Він же з’ясовував стосунки з матір’ю, тоді втручався його батько… Замкнене коло… Звичайно, між собою молоде подружжя теж через це не ладнало. Поява Лілі лише посилила нездорову ситуацію у сім’ї. Зрештою, Люба, забравши дочку, пішла від чоловіка. Вона сподівалася, що це змусить чоловіка зробити правильний вибір.
Вона хотіла жити своєю сім’єю: просила чоловіка орендувати квартиру. Чоловік від батьків йти не хотів: йому так було зручніше. Вибір він, звичайно, зробив, але не той, на який розраховувала Ліля. Валерій, подавши на розлучення, поїхав за кордон. Люба була змушена жити вже зі своїми батьками.
Молода жінка зайняла свою колишню кімнату, в яку поставили ліжечко Лілі. Батьки не надто зраділи їхньому поверненню. Особливо – батько. Він був главою сім’ї і вважав, що його слово – закон для всіх. Мріючи швидше втекти від його тиранії, Люба вискочила заміж за першого зустрічного. Також чоловік був упевнений, що у будь-яких сімейних конфліктах винна жінка.
З другим чоловіком Любов познайомилася на роботі: він був далекобійником і дорогою нерідко заїжджав до магазину, в якому вона працювала, повернувшись до батьків. Познайомилися, слово за слово… Вже через кілька місяців Люба переїхала до Ігоря до сусіднього селища. Дочку взяти із собою вона чомусь «забула»… 5-річна Ліля дуже сумувала за матір’ю.
Вона не розуміла, що сталося, і куди зникла її улюблена матуся. Бабуся особливо не відверта з нею, та й любові особливої не виявляла: вона просто не вміла її показувати. Так, Ліля була нагодована, одягнена та взута. На цьому все. Нічого зайвого. Проживши все життя з чоловіком-тираном, жінка сама огрубіла душею.
Дід же на малечі, здавалося, відігравався, за те, що не зміг гідно виховати дочку. Ліля ненавиділа діда. Він їй здавався старим і злим. Таким, загалом, він і був. Дівчинка сумувала за матір’ю, плакала ночами і сподівалася, що та забере її колись. Як виявилося, мріяти небезпечно: мрії можуть якось стати реальністю.
Бабуся, людина тиха і богобоязлива, все-таки любила внучку по-своєму. Вона бачила, як кривдить її дід, і як дівчинка сумує за матір’ю. Зателефонувавши Любі, вона висунула той ультиматум: чи то Любов забирає дочку, чи вона сама привезе їй дівчинку. За кілька днів мати приїхала за Лілею.
«Збирайся! – сказала вона втомлено, ухилившись від обіймів дочки, – Ми їдемо! Давай тільки швидше!»Так Ліля переїхала до свого нового будинку. Дім, який вона зненавиділа всім серцем. Вже пізніше дівчинка дізнається від Ігоря Станіславовича про те, що мати буквально на колінах благала його прийняти її дочку – чоловік згадував це при кожній сварці, вважаючи себе благодійником – адже він дозволив Любі забрати свою дитину.
Він не хотів бачити у своїй хаті чужу дівчинку. Ліля чудово це розуміла: приховувати своє ставлення до неї вітчим не вважав за потрібне. Мати жила з Ігорем у великому просторому будинку з хорошим ремонтом. Тому перше, що почула від вітчима Ліля: «Не смій тут нічого чіпати! Раптом зіпсуєш щось – отримаєш! У тебе є своя кімната – у ній і сиди!»
Дівчинка зіщулилася: вона не чекала такого прийому. Мати на це нічого не сказала. Жінка не захищала свою дочку. Вона вважала за краще прислухатися до слів свого батька: Ігор тепер був її особистим богом. Потім мати знову була при надії, її мучив токсикоз, тому їй було не до дочки. Іноді Ліля залишалася голодною цілими днями.
Рятувало Лілю те, що вітчим часто їхав, а матері було не до неї: вона плекала свою нову дитину. У такі дні дівчинка прокидалася, їла те, що знаходила в холодильнику і, попередивши матір, йшла на вулицю. Люба в цей час ще відпочивала у ліжку. У перший клас Ліля пішла до школи, яка знаходилася по сусідству. Мати відвела її туди лише один раз.
«Мені ніколи водитися з тобою! – сказала вона, – Іванко зовсім маленький, мені не до тебе!» Ліля сама ходила до школи, після занять залишалася в класі, а назад поверталася з вчителькою. Та йшла на автобусну зупинку, дорогою заводила дівчинку додому. Ніні Петрівні було шкода Лілю: вона бачила, що дитина, по суті, нікому не потрібна.
Півторарічний хлопчик спав у колясці, а худенька першокласниця погойдувала її, читаючи «Алісу в країні чудес» – дівчинка часто уявляла себе на місці казкових героїнь, мріючи опинитися в іншій, чарівній країні. Там, де живуть добрі люди та чарівники, і де немає Ігоря Станіславовича – саме так Ліля мала називати вітчима.
Дівчинка була сита, одягнена та взута. Вона ходила до школи і навіть добре навчалася. Хоча її мати до цього стосунку ніякого не мала: Ніна Петрівна займалася дівчинкою, шкодуючи її. Тим більше, що Ліля була старанною ученицею. Люба вважала себе ідеальною матір’ю: вона все робила для своїх дітей. Точніше, для сина. У Лілі й так було все, що їй потрібне.
Так вважала Люба, а ще вона була впевнена, що Ліля має бути їй вдячна за те, що живе з ними в цьому домі та користується всіма благами. Те, що старша дочка стала нянькою для її молодшого сина, вона не помічала. Ліля з ним гуляла, грала, навіть могла вкласти спати, якщо мати зайнята. Дівчинка ж свою матір просто любила, попри те, що та її найчастіше не помічала.
Ліля мріяла хоч на день опинитись на місці Вані – свого молодшого брата. Його батьки любили: йому не потрібно було заслуговувати на похвалу, як сестрі. Ваню обіймали та цілували, його укладали спати, йому співали колискові та читали казки, йому купували іграшки… Лілі мати казок ніколи не читала. Коли Люба жила з її рідним батьком, вона не мала часу.
Коли вони переїхали до батьків Люби – не було бажання і сил. Коли мати забрала Лілю в дім Ігоря – ні того, ні іншого. Казки Ліля читала собі сама. Дівчинка дуже любила казки і продовжувала вірити у дива… Ліля спала сама в окремій маленькій кімнатці на першому поверсі. Тут було ліжко, письмовий стіл та шафа.
Дівчинка зовсім не мала іграшок – Ігор Станіславович сказав, що вона вже доросла, і іграшки їй ні до чого. А Лілі так хотілося велику ляльку-малюка, як у Нікі з її класу, або Барбі, як у Аріни… Ліля забрала від бабусі старих пупсів та великого рожевого зайця. Вона ховала іграшки в шафі і ніколи не виносила їх зі своєї кімнати, щоб вони не дратували вітчима.
Бабуся подарувала їй на День народження ляльку у довгій блакитній сукні. Цей подарунок став найдорожчим для дівчинки. Мати з вітчимом її не привітали навіть на словах. Здавалося, що Люба просто забула, що в її дочки День народження… Тоді, у 6, а потім – у 7 років, Лілю це дуже ображало. Адже вона завжди вітала і матір, і вітчима.
Вона малювала їм листівки, які ті потім просто викидали на сміття. Вітчим – відразу, сказавши чергове «дякую», навіть не подивившись. Мати – потім. Спочатку вона залишала листівку десь на шафі або на холодильнику, звідки та згодом знову ж таки вирушала у смітник… Зрештою, Ліля змирилася з тим, що її День народження в сім’ї не святкують.
Хоча Дні народження решти членів сім’ї святкували. Матері чи Ігоря Станіславовича – зазвичай у кафе, залишивши Лілю та Ваню у бабусі. День народження Іванка – з аніматорами на дитячому майданчику або коли він трохи підріс – у дитячому розважальному центрі. І лише Ліля залишалася без свята.
Кімната Вані знаходилася поряд із кімнатою батьків на другому поверсі. Вона була просторою та світлою. Мати замовила спеціальні дитячі меблі, ліжко у формі машинки, шафки та пуфи в тих же тонах, що і шпалери, і штори. У кімнаті було безліч різноманітних іграшок: все, на що вказував хлопчик пальцем, йому тут же купували.
До першого класу Вані придбали смартфон. Ліля на той час все ще ходила з старим кнопковим. Попри все, Ліля добре вчилася. Дівчинка не відвідувала репетиторів: Ігор Станіславович вважав, що то гроші на вітер. “Хто хоче вчитися – той буде в будь-якому випадку!” – казав він. Ліля мріяла виїхати з цього будинку, а ще вона не хотіла повторювати долю матері.
Вона розуміла, що мама намагається налагодити своє життя. Вітчим погодився прийняти Лілю у своєму домі, але любити її не обіцяв. Мати прийняла його умови гри: хіба вона мала вибір?! Вона, звісно, могла знову повернутися до своїх батьків… Ліля розуміла, що для того, щоб самій розпоряджатися своїм життям і бути незалежною, їй треба стати на ноги.
Тобто отримати освіту, хорошу, затребувану спеціальність та влаштуватися на нормальну роботу. Це дасть можливість зняти квартиру і з’їхати від батьків, а, в ідеалі, трохи пізніше і купити власне житло. Зрозуміла це Ліля рано – років у 12, коли вітчим їй вкотре вказав її місце у їхньому будинку, обізвавши приживалкою та халявщицею. Т
Тоді Ліля попросила у матері новий телефон, бо тільки у неї був старий кнопковий, і з неї через це сміявся весь клас. Ігор Станіславович випадково почув їхню розмову. Багато гидот вислухала тоді від нього Ліля … А через півроку батьки купили Вані його перший сенсорний телефон – адже він йшов у перший клас! Це привід: як же дитині без сенсорного телефону?!
Ліля купила собі перший телефон сама: влітку збирала ягоди у місцевому овочевому господарстві. Їй тоді виповнилося 14 років. Ваня ставився до сестри так само, як і його батьки: вважав, що Ліля – це його особистий обслуговуючий персонал, що в неї немає прав – лише обов’язки. Коли Ваню треба було відвести і забрати з басейну, ніхто не питав у Лілі, чи вона зможе це зробити.
Дівчинка робила з братом домашнє завдання: адже вона добре вчилася і могла допомогти Вані з уроками. Чи хоче вона це робити – у неї, знову ж таки, не питали. Хоча Іван і відвідував репетиторів, навчання давалося йому непросто. Якщо хлопчик скаржився на Лілю, вона обов’язково виявлялася крайньої. Батьки не розбиралися, хто винен насправді. Карали завжди Лілю.
Ліля пішла в технікум після школи, бо іншого виходу в неї не було. Знаходився цей навчальний заклад у сусідньому місті, що не могло не тішити Лілю. Вона їхала з дому з такою самою радістю, з якою колись, 10 років тому, їхала сюди… Ішов час. Ліля вчилася, здавала сесії, набиралася досвіду. Влітку вона підробляла.
Технікум дівчина закінчила чудово, після чого вступила до авіаційного інституту. Туди, куди й хотіла спочатку… Додому Ліля їздила дуже рідко: там на неї не чекали. Жила вона на стипендію та підробітки, іноді щось їй на карту скидала бабуся – дід помер, і жінка жила сама, відчуваючи свою провину перед онукою, намагалася їй допомогти.
Ліля приїхала додому на канікули. Ігор Станіславович тепер був прикутий до інвалідного візка і не відпускав матір ні на крок. Його характер зіпсувався ще більше: він постійно обурювався і бурчав. Іван сидів у своїй кімнаті, слухав музику у навушниках, а вечорами йшов кудись зі своїми друзями. У школі всі чекали, коли він нарешті закінчить 9-й клас і піде в технікум.
Вчитися хлопчик не хотів, а думки про себе був дуже високої. Грошей у сім’ї тепер не вистачало: Ігор Станіславович, звісно, не міг більше працювати. Люба не працювала з того часу, як з’явився Ваня. Жити їм тепер доводилося на пенсію з інвалідності, яку отримував батько. Іван не звик у чомусь собі відмовляти, тож удома часто виникали суперечки та скандали.
Хлопець хотів новий телефон, батько йому обіцяв на День народження мотоцикл, а тепер це стало нереальним… Ліля закінчила інститут. Все в її житті складалося саме так, як вона планувала колись. Хороша робота, квартира в іпотеку – Ліля досягла цього сама, самотужки, всупереч, а не завдяки батькам. Нещодавно бабуся пішла у засвіти.
Вона написала заповіт: свій дім старенька заповіла Лілі. Адже саме Ліля їздила до неї останнім часом, саме онука пересилала гроші сусідці, щоб та допомагала бабусі, купувала їй продукти та доглядала її. Якось бабуся попросила Лілю приїхати до неї у вихідні. Внучка приїхала: вона знала, що старенька нудьгує, адже мати і Іван не мали часу, щоб відвідати її.
Принаймні так вони говорили. Бабуся з онукою довго розмовляли, пили чай на вулиці у альтанці. Увечері бабуся пішла до своєї кімнати і лягла спати. Вранці Ліля знайшла її мертвою: старенька тихо пішла уві сні. Тепер мати вимагала від дочки, щоб та віддала більшу частину грошей, виручені за бабусин будинок. Коли Ліля відмовила, то назвала її безсовісною і більше не з’являлася в її житті.
