Зазвичай сини приводять до батьківського дому дружину і невістку. Микола привів тільки дружину…
Наступного ранку після весілля, коли батьки чоловіка мили на кухні посуд, туди зайшла невістка.
– Поки ваш син Микола спить, – сказала вона, – хочу поговорити з вами…
Свекруха витерла руки і насторожено сіла на стілець.
– Слухаємо тебе, донечко, – сказала вона, забираючи у чоловіка рушник, яким він витирав вимитий посуд.
–
– Вам, напевно, Микола сказав, що я з дитбудинку, – почала невістка. – Я ніколи і нікого в житті не називала «мамою» і «татом»… Тому і вас буду називати Ольга Семенівна і Петро Андрійович…
Свекруха розгублено подивилася на чоловіка. Її пальці затремтіли, і, приховуючи це, вона почала теребити кінець рушника. Петро Андрійович мовчки дивився на невістку.
– Як тобі зручніше, донечко, так і називай, – нарешті сказала Ольга Семенівна тремтячим голосом.
– А якщо ви для мене Петро Андрійович і Ольга Семенівна, – продовжувала невістка, – то і я для вас ніяка не «донечко» і не «невістка», а Олена…
Коли невістка вийшла з кухні, Ольга Семенівна глянула на чоловіка.
– Мабуть, чимось образилася на нас, – тихо сказала вона.
– Казав тобі: весілля потрібно було справляти не вдома, а в ресторані, – поспішним шепотом відповів Петро Андрійович, забираючи з рук дружини рушник для посуду.
– Так ти ж за копійку готова розірвати…
– Було б цих копійок у нас побільше… – шепотом відповіла дружина.
З появою в будинку невістки життя в ньому почало змінюватися. Все помітніше ставало розділення сім’ї на чотирьох мешканців, які проживали в одній квартирі. Об’єднували їх тепер тільки спільна кухня і санвузол, біля дверей яких мешканці і зустрічалися. Згодом і ці зустрічі були впорядковані Оленою.
– Я хотіла б дізнатися, – звернулася якось невістка до Ольги Семенівни, зустрівшись з нею на кухні. – Коли вам краще готувати їжу?
– У сенсі плити? – розгубилася свекруха. – Так нам з Петром одного пальника вистачить… Три інші твої… Я тобі не заважатиму…
– Ольга Семенівна, ми з вами не плиту ділимо, – роздратувавшись, сказала невістка. – Я не хочу штовхатися тут з вами цілий день, тому давайте домовимося: хто займає кухню до обіду, хто після…
Свекруха насилу збагнула, що їй хочуть виділити час, коли можна буде заходити на кухню. Збиваючись, вона пояснила невістці, що вранці Петро Андрійович приймає ліки. А перед прийомом він повинен обов’язково щось поїсти.
– Тому, мені краще зранку, – попросила Ольга Семенівна.
– А хто буде готувати сніданок вашому синові? – запитала невістка.
– Я можу, – охоче запропонувала свекруха. – Йому і тобі…
– Ще чого? – смикнула плечем невістка. – Я ще в змозі приготувати собі сама…
У підсумку Олена «дозволила» свекрусі користуватися кухнею після обіду.
Засмучена Ольга Семенівна синові, як завжди, нічого не сказала. Не поскаржилася і чоловікові. Образи і сльози вона приховувала. Син нічого не помічав.
Від чоловіка приховати сльози вдавалося не завжди. Після чергової образи, завданої дружині невісткою, Петро Андрійович поривався поговорити з Оленою. Але дружина стримувала його.
– Їй важко, – говорила вона чоловікові. – Адже ми всі свої, а вона одна… Ще не звикла до нас… Їй потрібен час…
– Скільки? – запитував Петро Андрійович, заспокоюючись.
Тепер життя Ольги Семенівни було підпорядковане тільки одному – нічим не нашкодити синові. Вона благала Бога дати їй мудрості і терпіння. Просила допомогти уникнути в родині ситуацій, коли синові довелося б вибирати між дружиною і матір’ю.
Не допускаючи цього, вона мовчки терпіла від невістки образи. Аби тільки про них не дізнався Микола і, захищаючи матір, не посварився з дружиною.
Початкова тривога Миколи – чи знайдуть батьки спільну мову з дружиною, з часом зникла. Зовні рівні і спокійні відносини між ними, які він бачив, заспокоювали його. Але справжні їхні почуття проявлялися за відсутності Миколи.
Майже щовечора Ольга Семенівна зі сльозами задавала чоловікові одне і те ж питання:
– За що вона нас так не любить?
Хоча доречніше було б запитати: за що вона їх так ненавидить? Тільки подібним почуттям можна було пояснити поведінку невістки.
Вранці, заходячи на кухню, Олена демонстративно мила в ній підлогу, чистила плиту і мийку. Хоча Ольга Семенівна з вечора залишала кухню мало не в стерильному стані.
У туалет невістка щоразу заходила зі шваброю, своєю ганчіркою і дезодорантом, струменем якого, як променем ліхтарика, прокладала собі шлях до унітазу. Навіть рулон туалетного паперу приносила свій і забирала з собою.
Перед тим як завантажити загальну пральну машину білизною, вона дезінфікувала її так, ніби до неї в ній прали білизну прокажених.
Якщо хтось із батьків пилососив в коридорі килим, то через кілька хвилин після них, ще не охололим пилососом його починала чистити Олена. Все, що робила невістка, не піддавалося логіці і не мало ніякого сенсу.
Але постійність цієї безглуздості робила весь цей процес ще більш болючим і принизливим. Ніколи Ольга Семенівна і Петро Андрійович не відчували себе такими приниженими і ображеними.
Якби Олену запитали: навіщо вона все це робить? Вона зізналася б тільки собі – вона мстилася!
Спочатку після весілля, швидше інтуїтивно, а потім свідомо, вона мстилася Ользі Семенівні за свою матір. За те, що саме її мати покинула дитину, а не свекруха. За те, що свекруха створила сім’ю, де панує любов і доброта. Де вже одруженого сина називають «синочком» і перед сном він бажає батькам доброї ночі, а мама цілує його.
Де чистота і порядок не тільки в будинку, але і в стосунках між членами сім’ї. І все це тримається на материнській доброті, терпінні і любові свекрухи.
Олена порівнювала жінку, яка народила її і залишила немовлям під дверима дитячого будинку, з Ольгою Семенівною. І, розуміючи, що мати програє, Олена намагалася применшити, хоча б у своїх очах, достоїнства свекрухи, як жінки і людини. І робила це навмисно боляче, прекрасно розуміючи, що мовчазне страждання свекрухи ще більше підносить її.
Але інакше вона поводитися не могла. Вона не могла пробачити свекрусі її материнську любов до сина. Любов, якою ніхто і ніколи не любив її – Олену.
Народжена онука ні на кого не була схожа. Тому кожен родич вважав, що вона схожа на нього. Коли прийшов час давати онуці ім’я, Микола сказав батькам, що хоче назвати її на честь бабусі – Олею.
– Я думаю, Оленка не буде заперечувати, – сказав син, виходячи з батьківської кімнати.
Вночі Ольга Семенівна плакала від вдячності і щастя. Сказане сином вона сприйняла як нагороду за своє терпіння і можливість примирення з невісткою. Більшого щастя вони з чоловіком не бажали.
Але онуку молоді батьки чомусь назвали Наталею… Дізнавшись про це, свекруха знову плакала кілька ночей. Тепер від образи і зради сподівань.
Коли Микола спробував пояснити матері, що сталося, Ольга Семенівна поспішно закрила йому рот долонею і тихо сказала:
– Мовчи. Я все розумію, синку…
На відміну від бабусі, яка плакала ночами, Наталка плакала і вдень, і вночі. Серця дідуся і бабусі розривалися від жалю до онуки і знесиленої невістки. Спроби Ольги Семенівни допомогти молодій мамі припинялися Оленою на корені.
Пропозиція Петра Андрійовича випрати пелюшки закінчилася скандалом, після якого Олена заборонила навіть заходити до неї в кімнату.
Через місяць невістку було важко впізнати. Опущене обличчя, запалі щоки і очі, червоні від безсонних ночей і днів без відпочинку.
– Треба сказати Миколі, нехай допоможе їй, – говорив дідусь, виймаючи з вух ватні тампони, які рятували його від плачу онуки. – Так вона скоро зовсім звалиться…
– Який з нього помічник? – відповідала Ольга Семенівна. – Йому самому хтось би допоміг…
Микола виглядав не краще за дружину. За місяць до народження дочки він знайшов собі підробіток. Але сил позбавляла не стільки робота, скільки неможливість виспатися через плач дочки…
Олена відчула, що її руки зараз розтиснуться і вона випустить дочку. Невістка перестала ходити по кімнаті і сіла на диван. Дитина заплакала ще голосніше. Олена спробувала встати, але не змогла – вона засинала на ходу. Інстинктивно відчуваючи небезпеку, що загрожує дитині, Олена з останніх сил нахилилася, приклала дочку до спинки дивана і впала поруч….
Вона прокинулася, коли за вікном вже була ніч. Чомусь стало страшно. Зрозуміла – від тиші. Не було чутно звичного плачу дочки. Помацала диван поруч – Наталки не було. Хотіла кинутися її шукати. Зупинив тихий голос свекрухи, що долинав із сусідньої кімнати.
– Не потрібно плакати, рідненька моя. Бабуся зараз одягне Наталочку в усе чистеньке і сухе. І буде онучка моя найкрасивішою. Ну, звичайно, як наша матуся. А як же?! Наша матуся найкрасивіша. І ти будеш красунею. У тебе і носик, як у мами, і брови, як у мами, і оченята.
Тільки плакати не треба. Матуся трохи поспить, а коли прокинеться, нагодує нашу дівчинку. Тільки не плач. Нехай матуся поспить…
Олену пронизала думка: «Так ще ніхто в житті не оберігав її сон!» Вона завмерла, боячись втратити відчуття блаженства від усвідомлення того, що її жаліли!.. Її жаліли!
Вперше в житті жаліли, як маленьку дівчинку, про що вона так мріяла ночами в дитячому будинку. Незнайоме відчуття, схоже на спазм, підступило до горла Олени і перехопило подих. Стало важко дихати.
Вона відкрила рот, щоб не задихнутися. Звідкись з глибини її душі вирвався стогін. Намагаючись заглушити його, вона схопила зубами подушку і, зціпивши їх, задихнулася від поштовхів, що струшували все її тіло.
Все життя пригнічуване почуття жалю до себе, невисловлені нікому образи, приховане співчуття до своєї самотності в цьому величезному, але порожньому без материнської любові світі, пробилося крізь стиснуті зуби і вирвалося криком, який почули в квартирі всі.
До дверей, з-за яких він доносився, з різних кімнат підбігли свекруха і її чоловік. Ольга Семенівна поспішно віддала онуку дідусеві:
– Іди в зал…
– А ти? – пошепки запитав дружину Петро Андрійович.
– Зайду до неї…
– Давно не пила валеріану? – спробував зупинити він дружину.
Олена відчула дотик чиєїсь руки до свого волосся. Здогадалася – свекруха. І стільки було в цьому дотику незвіданої раніше ніжності і співчуття, що розридалася ще сильніше.
Ридаючи, Олена раптом фізично відчула, що все, про що вона мріяла ночами в дитячому будинку, – знаходиться тут, поруч. У всьому, що її оточує в цій родині. І, головне, в доброті і терпінні людей, які живуть поруч, люблять її, як дочку, дружину, матір.
Жах від свого невдячного, нелюдського ставлення до жінки, що сиділа поруч, раптом до болю стиснув її серце. Їй здалося, ніби вона на мить відчула біль, який безліч разів завдавала свекрусі.
Олена різко повернулася, схопила руку, що лежала у неї на голові, і притиснула до своїх пересохлих губ.
– Вибачте… вибачте, – ридаючи, прошепотіла вона, цілуючи руку.
– За що, моя дівчинко? – крізь сльози запитала свекруха.
– За все…
Свекруха опустилася біля дивана на коліна.
– Донько, бідна донько, – цілувала вона мокре від сліз, змарніле обличчя невістки. – Нещасна ти моя…
Їхні сльози змішалися… З кожним поцілунком свекрухи Олена відчувала, як щось незрозуміло-важке, що довгий час невидимо заважало їй жити, покидає її, звільняючи.
Здавалося, відчинили вікно, в яке хлинуло свіже повітря. Ридання припинилися. Рука свекрухи гладила голову невістки, немов знімаючи тягар з її змученої душі.
– Мамо, – тихо прошепотіла Олена. – Мамочко…
Було чутно, як скрипить підлога в залі, де дідусь ходив з онукою, яка затихла у нього на руках. Місто спало під зоряним куполом Божої благодаті…
Спеціально для сайту Stories
