Віра сиділа в кріслі й робила вигляд, що читає книжку. Насправді вона зовсім не читала. Віра ображалася. Ображалася на свого чоловіка, Сергія, який лежав на дивані і дивився по телевізору новини. Він по телевізору зазвичай тільки новини й дивився. На більше часу просто не вистачало: її чоловік багато працював. Усе сімейне життя.
Спочатку він багато працював, щоб прогодувати дружину і двох синів. А тепер, коли хлопчаки виросли і стали на ноги, продовжував так багато працювати чи то за інерцією, чи то тому, що йому подобалося жити в постійному цейтноті.
А ось Вірі це не подобалося… Вона непомітно кинула погляд на чоловіка. Так, чоловік у неї, звісно, гарний… Дбайливий, хазяйновитий… І має вигляд він у свої сорок сім дуже молодий: стрункий, підтягнутий, широкоплечий… І навіть коли лежить на цьому дивані, закинувши руки за голову, у футболці та стареньких треніках, ним можна замилуватися. От тільки часу в нього ніколи не вистачає.
Ось і вчора він затримався – попросили полагодити “зовсім старий”, за його словами, комп’ютер. І він, звісно, не відмовився.
Полагодив. Руки-то – золоті. І навіть приніс дружині на зароблені додатково гроші подарунок до річниці їхнього весілля. Але хіба в подарунку справа?! Двадцять п’ять років сімейного життя – чверть століття… Та Віра замість подарунка хотіла провести з чоловіком увесь вечір. Ось це був би подарунок!
Неспішна вечеря разом із синами, які прийшли в гості, тиха бесіда, спорідненість душ… Ось у чому радість!
А так все вийшло зім’ято, на бігу. Сергій прийшов пізно, коли пиріг вистиг, і хлопчаки вже совалися в кріслах, втомившись чекати на батька і сімейне свято. Віра змовчала вчора, зате сьогодні, у неділю, висловила все, що накопичилося: і про життя на бігу, і про те, що всіх грошей не заробиш, і про те, що ми працюємо, щоб жити, а не живемо, щоб працювати.
Сергій не сперечався, жартував, смішив дружину, і цим ще більше розсердив її, і Віра демонстративно замовкла і мовчала ось уже півдня. Ось і зараз вона сиділа в кріслі з книжкою в руках і ображалася.
Віра кинула поверх книги погляд на чоловіка, а потім, тихенько зітхнувши, встала і пішла до ванної кімнати. Зазвичай на прийняття ванни у неї йшло хвилин сорок: спочатку пустити піну і довго ніжитися в ароматній воді, потім не поспішаючи помитися, і закінчити справу прохолодним душем.
Сорок хвилин у ванній кімнаті текли неспішно. Віра лежала і думала, як помиритися з чоловіком. Усе-таки він у неї дуже добрий… Ось учора подарунок приніс – парфуми улюблені, хоч вони й дорогі дуже… І вчасно: заповітний флакончик встиг скінчитися. А він помітив, хоч і завжди поспішає.
Так, чоловік у неї хороший. Треба помиритися. Сказати йому що-небудь ласкаве… Вона, Віра, теж часто все на бігу робить… І на слова ласкаві так часто часу бракує… Усе більше сварить чоловіка, бурчить, а то й покрикує… ось як сьогодні вранці…
Гаразд, ось зараз вона вийде з ванни, на мокре волосся – крапля улюблених парфумів – і до чоловіка – миритися. А він обійме її лагідно, притисне до себе і скаже: “Мій малюк”. І це буде дуже приємно: знати, що є людина, яка кохає і називає малюком, незважаючи на роки, зайву вагу і ось цю зморшку на лобі, яка нещодавно з’явилася.
І вона уткнеться носом у його плече, таке рідне й тепле, таке широке й надійне, і їм буде так добре разом…
Віра вийшла з ванної кімнати і насторожилася. Якийсь хрип долинав із кімнати – це що – телевізор? У кімнаті була напівтемрява серед білого дня, і по спині побіг холодок.
Віра повільно увійшла до кімнати і з жахом побачила бліде обличчя чоловіка, заплющені очі, сині губи. Кидаючи рушник, вона заметушилася кімнатою. Вискочила на сходовий майданчик, почала дзвонити в усі двері, кинулася назад, неслухняними руками набирала номер швидкої
Швидка приїхала за десять хвилин. Сусід Віктор робив її чоловікові штучне дихання, сусідка Зоя обіймала Віру, яка судорожно схлипувала. Лікарі заклопотали над лежачим Сергієм, але їхні клопоти швидко скінчилися. Один із лікарів, похмурий, чорнявий, підійшов до жінок і сказав:
– Пізно.
– Що – пізно?! – скрикнула Віра.
– Усе пізно… Запізнилися. Хвилин на сорок би раніше… Де ви були, коли почався серцевий напад?! А тепер – що ж…
Віра погано пам’ятала, що була далі. Вона сиділа на підлозі поруч із диваном і тримала чоловіка за руку. Рука була ще теплою, і їй здавалося, що це страшний сон, що Сергій просто спить. Віра сказала:
– Сергію… Як я тепер без тебе,га? Ти не можеш залишити мене одну, не можеш! Розумієш?! Так не можна! Я не можу без тебе! І не хочу!
Віра замовкла і подумала, що тепер ніхто не назве її “малюк”. Ніхто не зрадіє хлопчакам, які прийшли в гості. А якщо вони захочуть одружитися, то її чоловік ніколи про це не дізнається. І не сидітиме з нею поруч на весіллі, не стискатиме її руку, коли молодим закричать “гірко!”
І якщо в них з’являться онуки, то її чоловік не зможе разом із нею порадіти їхній посмішці, й агуканню, і першому слову. І не піде з онуком алеєю, підкидаючи його в повітря. І це – все?!
Усе життя?! А кому вона тепер уткнеться в плече?! Що – цього рідного, широкого, теплого плеча – більше не буде в її житті?! Ніколи?!
Але ж вона не встигла, так багато не встигла! Вона не встигла помиритися з ним. Не встигла сказати, що й не сердиться зовсім. Що кохає його, свого рідного чоловіка. Не встигла…
Віра стала перед диваном на коліна і почала просити, крізь сльози і біль:
– Господи, поверни мені його, будь ласка! Ну, будь ласка, Господи, поверни мені його! Я дуже прошу тебе! Будь ласка! Я так прошу тебе! Змилуйся, милосердний Господи! Поверни мені мого чоловіка! Я так часто лаяла його і бурчала, але Ти ж знаєш, що я кохала його.
Завжди стежила, щоб він не застудився, щоб тепло одягнувся. Щоб сорочка чиста… Господи, що я таке кажу?! Я хотіла тільки сказати, що я нічого не встигла… І що я кохаю його.
Віра довго плакала, поки не забулася в безпам’ятстві, сидячи біля дивана.
Розплющила очі від різкого звуку. По телевізору йшли новини, і показували якусь катастрофу. Віра схопилася з крісла, і чоловік подивився на неї здивовано. Книга впала з колін, і Віра застигла біля крісла, дивлячись на книгу здивовано.Спеціально для сайту Stories
Та вже, чого тільки не насниться… Особливо, якщо по телевізору всілякі жахи показують…
Віра струснула головою, проганяючи залишки сну, а потім пішла до ванної. Сорок хвилин у ванній кімнаті – приємне заняття.
Віра повільно увійшла у ванну, увімкнула воду, постояла трохи в нерішучості, а потім повільно пішла назад. Йшла чомусь обережно, затамувавши подих. Відчула полегшення, коли побачила в кімнаті яскраве сонячне світло замість напівтемряви з її сну.
Підійшла до дивана й опустилася на коліна поруч із чоловіком. Потерлася носом об ніс. Сергій усміхнувся. Спробував сісти й обійняти Віру, але якось слабко охнув.
Закусив губу, щоб не застогнати й не налякати дружину.Спеціально для сайту Stories
Віра швидко піднялася на ноги. Їй хотілося закричати від жаху, але вона натомість робила все швидко і чітко: сходовий майданчик, відчайдушні дзвінки, сусіди Зоя і Віктор. Блискавично метнулася назад до телефону.
Швидка приїхала за десять хвилин.
Лікарі заклопотали над лежачим Сергієм, але їхні клопоти швидко скінчилися. Один із лікарів, похмурий, чорнявий, підійшов до жінок і сказав:
– Ну що ж, напад купірували.
А потім раптом усміхнувся і перестав бути похмурим:
– Вчасно ви нас викликали! До дільничного запишіться на прийом у понеділок…
Коли швидка поїхала, а сусіди пішли, Віра сіла на диван поруч із чоловіком. Нервове напруження ніяк не відпускало, і вона вся тремтіла. Потім взяла чоловіка за руку, притиснула її до губ і заридала. А він обійняв ласкаво дружину і сказав:
– Ну, що ти, малятко… Усе добре.
І вона уткнулася носом у його плече, таке рідне і тепле, таке широке і надійне.
