Вранці, напередодні свого п’ятдесятирічного ювілею, Наталія Іванівна прокинулася в поганому настрої.
І, знаючи останні події її життя, ніхто б не засудив даму за відсутність позитиву.
Наталія Іванівна лежала й, не розплющуючи очей, вела з собою розмову, хоча, скоріше, просто констатувала той факт, що опинилася в жахливій ситуації: «Завтра мені виповниться п’ятдесят років! Це так багато! І що я маю? Я добре вчилася. Рано вийшла заміж. Ніколи не зраджувала чоловікові. Виростила хорошу дочку, яка теж рано вийшла заміж.
Я 18 років працюю на одному місці. Я навчаю дітей географії — розповідаю їм про ті місця, де я ніколи не була і ніколи не буду. Ну, якщо, звичайно, якийсь ураган не принесе до мого дому океан і Велику китайську стіну.
Але я сподіваюся, що цього не станеться, бо океан тоді за добу засиплють мотлохом, а стіну обмалюють нецензурною лексикою.
У мене три грамоти від міського голови та геморой у стадії загострення. Більшість моїх учнів ненавидять мене та мій предмет.
Навіщо їм географія? Навіщо їм усе це? На їхню думку, я марно витрачаю їхні молоді роки на розповіді про ті місця, де вони ніколи не побувають. Географічка — це нікому не потрібний елемент шкільної освіти, і діти цього не приховують.
Я красива тією особливою красою, про яку не прийнято говорити. Якщо жінка красива цим типом краси, то зазвичай кажуть, що вона добра людина і хороша господиня.
Я — рожевий помідор, а якщо раптом засмага прилипне, то й червоний. І волосся в мене кольору крила, та ні, такого крила ні в кого немає — просто сіре волосся.
А ще мій чоловік просто з глузду з’їхав! І це я не про його розумові здібності, а в найпрямішому сенсі — через власну дурість. Мій Петро, який гостює у своєї матусі в іншому райцентрі, об’ївся зелених дичок прямо з дерева, схопив такий розлад шлунку, що проґавив свій поїзд. Щодо «проґавив» — теж кажу не в переносному сенсі. Наступний поїзд — через тиждень.
Дочка з зятем були в далекій-далекій Японії, бо «мамо, ти ж не святкуєш, а путівка безкоштовна». І в підсумку свій день народження я святкуватиму сама.
Загалом чоловік — дурень, дочка, для якої зять із його безкоштовною путівкою дорожчий за матір. Ніхто мене не любить і не поважає. Всім від мене потрібно лише поїсти і щоб я поставила оцінку».
З цими аж ніяк не веселими думками Наталія Іванівна встала з ліжка, взула волохаті капці й дрібними кроками попленталася на кухню.
За жінкою, практично слід у слід, побігла маленька товста собачка на ім’я Гуччі, яку нещодавно подарувала донька.
Це єдине, що було у Наталії Іванівни.
Поставивши чайник, наша героїня відкрила свою сторінку в соцмережі, і перше, що вона побачила у своїй стрічці, була реклама:
«Тільки сьогодні. Вебінар „Зазирни в себе і знайди там маленьку принцесу“. Вперше в Україні. Віктор навчить вас любити себе, плювати на всіх. Але того, що на вас чекає успіх, він не гарантує.
Наприкінці вебінару кожна з учасниць витягне із себе свою принцесу прямо в прямому ефірі. До початку вебінару залишилося пів години».
«Ось! Ось він, мій шанс! Ось що може змінити моє тьмяне й нікчемне життя, та й все одно робити нічого!» — подумала наша героїня й поринула у казковий світ витягування з себе принцеси.
Ми точно не знаємо, що там відбувалося, адже ми не оплачували вебінар, але коли вебінар закінчився й Віктор востаннє сказав: «Ви гідні почати нове життя», вираз обличчя Наталії Іванівни був таким, що відразу стало зрозуміло: вона таки знайшла в собі чималу, схожу на принцесу, і витягла її через те місце, де загострився геморой. Наталія Іванівна народилася заново.
Звісно, для повної трансформації потрібен був час, щоб привести фігуру до ладу та займатися самоосвітою, заслужити повагу оточення до нової себе, змінити звички та оточення.
Віктор говорив щось про місяць чи два, але часу не було.
Наталя Іванівна була налаштована зустріти свій день народження як принцеса, а не як рожевий похмурий помідор сорту «воляче серце».
А як відомо, будь-який метод можна перетворити на експрес-метод — головне, щоб було бажання.
Наступні дні минули в пекельній метушні та нервовому напруженні.
Справа в тому, що новонароджена принцеса вимагала всього й одразу. Принцеса була дуже активною і буквально за пару годин вона повністю поглинула колишню особистість Наталії Іванівни.
Принцеса відчайдушно гуглила фото красунь і останні тренди. У підсумку були нарощені: вії, нігті. Куплено: шпильки, джинсові шорти, майка з написом англійською «Крихітка сьогодні вільна» (принцеса вирішила, що іноземні написи — це стильно) та аплікацією у вигляді величезних червоних губ, з яких стирчав язик.
Язик був синюватого кольору і виглядав якось нездорово, але, мабуть, це модно і так і має бути, — подумала Наталія Іванівна.
Паралельно принцеса пройшла мікроінтернет-курси під назвами: «сексі-візаж», «пілон за годину». Принцеса наказала Наталії Іванівні представлятися всім як Туся і не нервувати.
Вона сказала, що коли наступного ранку вона прокинеться з молодим красенем-мільйонером після пристрасної ночі , то все буде по-новому. Вона ще щось говорила про подорожі, шопінг і «Гуччі» — явно не маючи на увазі собаку, але більшу частину сказаного колишня особистість у вигляді Наталії Іванівни й не зрозуміла.
Вона намагалася щось заперечити про любов до Петра, дочку та повагу, яку повинен вселяти педагог, але принцеса лише реготала гучним сміхом.
Наталія Іванівна востаннє пискнула й повністю розчинилася у своєму новому Альтер Его.
Потім були приготування до походу в бар.
Макіяж, втискання тіла в шорти, репетиції ходьби на шпильках по квартирі.
Під час цих важливих справ дзвонили Петро, свекруха та донька й намагалися привітати її з ювілеєм. Наталія Іванівна, звісно, подякувала б їм, а ось нова Туся висловила все, що накопичилося в ній за ці роки — так навчав Віктор.
Легше їй чомусь не стало, але, можливо, ефект мав настати пізніше.
О 23.00 до місцевого бару з нетривіальною назвою «Бар» зайшла, трохи хитаючись, розкішна крихітка Туся, готова до пригод, безперечно, і до розпусти, зокрема.
Бар «Бар» здригнувся і здався на милість Тусі вже після першого коктейлю.
Це останнє, що пам’ятала наша героїня, коли прокинулася вранці.
Сильно боліла голова і чомусь ноги.
Під впливом похмілля особистість Наталії Іванівни чомусь була набагато активнішою за особистість принцеси.
Наталія Іванівна розплющила очі й знову їх заплющила. У неї були галюцинації. Їй здавалося, що в дверях її спальні стоїть її колишній учень — двієчник і прогульник. Кирило Новіков у трусах.
«Господи, ну тільки не це», — сказала вголос Наталія Іванівна.
«Доброго ранку, Наталіє Іванівно! Я вам не привидівся. Там у вітальні ще Володька Панасенко і Дімка Саян сплять на дивані. Ми вчора вас із бару сюди притягли й залишилися, раптом вам щось знадобиться. Хочете солоного огірка?» — сказала галюцинація голосом Кирила, який минулого року закінчив 11 клас.
Наталія Іванівна застогнала й почала обмацувати своє тіло під ковдрою, з жахом думаючи, чи не сталося між нею та її колишніми учнями чогось страшного, того, про що пишуть в інтернеті.
Так, шорти на місці, майка й труси теж. Ліфчика немає.
Подорож власним тілом перервав голос того, кого спочатку наша героїня сприйняла за галюцинацію:
«Вибачте нас. Ми вас поклали прямо в тому одязі, в якому ви були. Якщо вам нічого не потрібно, то ми б уже пішли. Якщо що, дзвоніть, ми одразу привеземо вам усе, що потрібно».
Наталія Іванівна з радістю зрозуміла, що нічого страшного вона не зробила, і їй стало значно легше.
Задзвонив телефон.
Невідомий номер. «Треба брати», — подумала наша героїня і хрипло прошепотіла у слухавку: «Так, я вас слухаю».
У слухавці пролунав чоловічий голос: «Наталіє Іванівно, добрий день! Наталіє Іванівно, це Іван, що навчався у вас, Кондратюк. Наталіє Іванівно, ви вчора у мене в барі залишили паспорт і, вибачте, не думав, що колись вам таке скажу, і ліфчик.
Хочете, я вам усе це привезу, тільки зараз не можу, ввечері зможу. До мене зараз прийдуть ремонтники й сантехнік».
«Звісно, Іване, пам’ятаю! Величезне спасибі. Ох, і ліфчик. А ти який молодець. Бар купив, ремонт там робиш. Хороший хлопчик такий», — прохрипіла Наталія Іванівна, поступово згадуючи події минулої ночі.
«Та не ремонт я там роблю. Ви вчора, коли на барній стійці танцювали, трохи її проломили. А коли намагалися використовувати водопровідну трубу як жердину, вона й зламалася», — сказав збентежено голос у слухавці.
Почувши ці слова, перелякана принцеса почала відчайдушно залазити назад туди, звідки Віктор разом із Наталією Іванівною нещодавно її витягували.
Занив геморой, нестерпно закололо серце, бо переродження, знаєте, теж болісний процес.
«Іване! Іване! Пробач мене, дитинко! Я тобі все компенсую», — закричала у слухавку Наталія Іванівна.
«Та що ви! Не треба. Ви були моєю улюбленою вчителькою. Я нещодавно приїхав із Франції й усій групі розповідав усе, що ви нам розповідали, і мене навіть запитали, чи я не гід і скільки разів я був у Франції до цього.
А я не був, я просто слухав вас. А все завдяки вам! І взагалі. Я зараз зроблю залізну барну стійку, і танцюйте на ній скільки хочете, а пілон спеціально для вас замовлю», — прокричав у відповідь голос із трубки й відключився.
Телефон одразу ж задзвонив знову.
Дзвонила дочка і просила вибачення, сказала, що, схоже, у Наталії Іванівни скоро з’явиться онук чи онучка, і що, якщо це буде дівчинка, то зять запропонував назвати її Наталією на честь бабусі.
Наталія Іванівна плакала від радості й просила передати вітання зятю.
Телефон знову задзвонив, і голос чоловіка в трубці повідомив їй, що він сьогодні ввечері буде вдома — їде з одним знайомим далекобійником. Ще голос чоловіка сказав, що дуже її кохає і хоче завтра купити їй шубу, бо у такої красуні неодмінно має бути шубка.
Наталія Іванівна у відповідь плакала й казала Петру, що для неї головне не шуба, а він.
Потім вона якось підвелася з ліжка, прийняла душ і, наливши собі величезну чашку чаю, сіла на диван у вітальні.
Вона пила чай і думала про те, що насправді у неї прекрасне життя. Саме таке життя, якого вона й прагне. Коханий чоловік, чудові донька та зять, чудові учні.
Вона думала про те, що їй подобається її негламурне й звичайне життя, що їй дорогі її банки з консервованими томатами і що їй зовсім не хочеться бути іншою.
Іноді вона сміялася, іноді плакала, згадуючи щось важливе зі свого минулого життя.
Раптом на коліна до неї залізла пухкенька собачка Гуччі.
Собачка терлася об руку Наталії Іванівни й вимагала ласки. Жінка погладила собаку і сказала: «Послухай, мені, звичайно, незручно, але давай ти будеш не Гуччі. Не те, щоб я була проти Гуччі, але щось тут не те. Ну яка з тебе Гуччі? Мопс Гуччі! З тебе Гуччі, як з мене Туся. А давай, ти будеш Дніпро. І ім’я величне, і взагалі, чи знаєш ти, яку величезну роль для України відіграє ця велика річка? Чи знаєш ти, що це найголовніша артерія нашої країни, яка протікає через самісіньке її серце…»
Собачка «Дніпро» радісно хрюкнула — мопси так часто роблять, коли задоволені тим, що відбувається.
Їй було байдуже, як її звати, головне, що господиня гладить її по м’якій шкурці. У цей момент десь у глибині душі Наталії Іванівни остаточно затиснулася у відведеному їй місці принцеса.
Затиснулася назавжди, щоб не псувати Наталії Іванівни життя.
