На зустріч випускників Ольга йшла, наче на інвентаризацію: без радості й із заздалегідь підготовленим списком нестач.
Подвійне підборіддя — є. Талія — умовно. Чоловік-електрик, склад, двокімнатна квартира і дача на шести сотках. З усіх ознак того, що «ось це я розумію, життя вдалося», у неї був лише новий манікюр, і той — кольору нюд, щоб не виділятися.
«Посидиш годину й підеш», — сказала вона собі біля дверей кафе.
Кафе стояло навпроти школи. Школу пофарбували в персиковий колір, і вона стала схожою на торт, який забули прибрати в холодильник.
Перші пів години все було так, як вона й думала. Хтось показував онуків у телефоні, хтось розповідав про дачу, а Свєтка Мальченко, як і тридцять п’ять років тому, говорила голосніше за всіх.
А потім за спиною пролунало:
— Зуйченко. Куди ти поділа косу?
Ольга обернулася.
Високий, засмаглий, у світлому лляному піджаку. Годинник на шкіряному ремінці. Посмішка, яку вона впізнала б навіть через сто років, бо в дев’ятому класі малювала її на полях зошита.
— Лавринюк, — сказала вона. — Косу я відрізала в сорок. Набридла.
— Даремно. — Вадим сів поруч, ніби це місце завжди належало йому. — Вона у тебе до пояса сягала. Ти на хімії перекидала її через плече, коли не могла розв’язати задачу. А я тобі записки писав. «Зуйченко, відповідь — два моля». Пам’ятаєш?
– Пам’ятаю, що відповідь була неправильною.
Він голосно й радісно розсміявся, і Ольга відчула, як у неї нагріваються вуха. Як у п’ятнадцять років. Дурниця.
– А лавку біля стадіону пам’ятаєш? Зелену, з вирізаним серцем?
Ольга пам’ятала. Серце вирізав він, складаним ножем, і вони цілий вечір сперечалися, чи писати всередині літери. Так нічого й не написали. Через місяць Лавринюки поїхали до Харкова, і все закінчилося само собою, без сварок і пояснень, як закінчується літо.
Додому вона прийшла о дванадцятій годині. Михайло спав перед телевізором із пультом на животі. Йшов футбол, звук був вимкнений.
Ольга накрила чоловіка ковдрою, вимкнула телевізор і довго стояла в темній кімнаті.
Вадим написав вранці.
«Доброго ранку, Зуйченко. Прокинувся і зрозумів, що не запитав головного: ти щаслива?»
Вона прочитала повідомлення на складі, між двома вантажівками з побутовою хімією, і не відповіла. Весь день носила це запитання в кишені, наче камінчик у туфлі.
Наступного ранку прийшло: «Доброго ранку. Сьогодні в Звягелі сонце. Це я замовив».
Потім: «Де обідаєш? Я поруч».
Він і справді виявився поруч — біля воріт складу, у великій сірій машині. Відвіз її до ресторану біля річки, де Ольга ніколи не була, хоча проїжджала повз на маршрутці двадцять років. Вадим сам відсунув їй стілець. Сам вибрав червоне і запитав, яке вона любить. Ольга не знала, яке вона любить.
– У мене мережа автомийок, – розповідав він. – Чотири у Харкові, дві тут, тому я тепер часто приїжджаю. Дружина пішла три роки тому. Сказала, що я одружений на роботі. Може, й має рацію.
– А зараз?
– А зараз я дивлюся на тебе і думаю, що вся моя робота – дурниця.
Ольга засміялася. Їй було ніяково, і приємно, і трохи соромно за те, що приємно.
Через два дні на склад принесли півонії. Величезний оберемок, рожевих, запашних. Комірниця Люба ледь не впустила коробку з пральним порошком.
— Ольго Вікторівно! Хто це вас так?
— Постачальник, — сказала Ольга. — Задобрює.
Півонії простояли на її столі тиждень. Додому вона їх не понесла.
Вдома все було як завжди.
Михайло приходив о сьомій годині, мив руки, їв, казав «дякую, смачно» і сідав перед телевізором. Перемикав канали пультом: новини, футбол, передача про риболовлю, знову новини. З нагрудної кишені в нього завжди стирчала викрутка-індикатор із прозорою ручкою.
Ольга одного разу випрала сорочку разом з нею, і викрутка все одно вижила. Як і сам Михайло: все переживе і не помітить.
У вихідні до нього приходили сусіди.
— Михайле, у мене розетка іскрить.
— Михайле, у ванній світло блимає.
Він брав валізку з інструментами й зникав на цілий день. Повертався задоволений, просочений чужим пилом, і розповідав: у Семенових алюмінієва електропроводка, ще з сімдесятих, як вони досі живі — незрозуміло.
Ольга слухала і думала, що Семеновим він за пів дня сказав більше слів, ніж їй за місяць.
І одразу ж ловила себе на тому, що порівнює. Раніше не порівнювала: не було з ким.
Вадим писав щоранку. Вадим пам’ятав, що вона не любить цибулю в салаті. Одного разу сказав: «У тебе очі стали сумними, Оля. Раніше вони сміялися» — і Ольга ввечері довго дивилася в дзеркало, намагаючись зрозуміти, коли це сталося.
Михайло за тридцять років жодного разу не сказав їй, які в неї очі.
Наприкінці червня Вадим запросив її на обід і поклав на стіл роздруківку. Два квитки на потяг. Київ— Одеса, неділя, дев’ята ранку.
— Тиждень, — сказав він. — Тільки тиждень, Олю, Море, будинок, тільки ми вдвох. Проживемо те, чого не встигли. А потім вирішиш.
— Я заміжня, Вадиме.
— Я знаю. Тому й кажу: потім вирішиш. Я не кваплю.
Ольга дивилася на роздруківку й нічого не бачила, крім слова «Одеса». Вона жодного разу не була на морі. Постійно щось заважало: то ремонт, то дача, то у Михайла сезон, то у неї звітність.
– Мені треба подумати.
– Думай до п’ятниці, – сказав він і накрив її руку своєю. У нього була гладенька, прохолодна долоня.
Думати до п’ятниці не довелося. У четвер ввечері Ольга увійшла до кімнати, де Михайло дивився риболовлю, і сказала:
– Я в неділю поїду до Ніни. У неї ювілей, запрошує на тиждень.
– До Ніни — це добре, — сказав Михайло, не відриваючись від екрана. — Давно не бачилися.
Він навіть не запитав, як вона поїде. Ольга пішла до спальні, дістала з антресолей дорожню сумку й почала збирати речі. Літня сукня, яку жодного разу не одягала. Купальник, куплений під час обідньої перерви, із цінником. Крем від засмаги.
Руки не тремтіли. Ольга навіть здивувалася.
У суботу вона попросила звільнити її з роботи раніше й зустрілася з Вадимом біля річки. Він був веселий, розповідав про будинок на березі, про те, що там вранці кричать чайки. Ольга кивала й майже не слухала. У голові було порожньо й дзвінко, наче в порожньому складі.
— До завтра, Зуйченко, — сказав він на прощання. — О шостій заїду. Не проспи.
Додому вона повернулася о восьмій годині.
У передпокої горіло світло. Пахло запеченою куркою і чимось ще, давно забутим. Ольга не відразу зрозуміла, чим саме. Потім дізналася: смаженою картоплею з часником, як її смажила мама.
На кухні був накритий стіл. Біла скатертина, яку діставали лише на Новий рік. Два келихи. Пляшка ігристого, і не якого-небудь, а того самого, напівсолодкого, яке вони пили на весіллі, бо іншого в дев’яносто шостому в магазині не було.
Михайло стояв біля вікна у випрасуваній сорочці. У кишені не було викрутки.
— Сідай, Олю, — сказав він. — Я, це… Ну, загалом.
Він замовк, почервонів і витер долоні об штани.
— Сьогодні тридцять років. Двадцять восьме. Ти, мабуть, забула, з роботою своєю. А я пам’ятаю.
Ольга опустилася на табуретку. Двадцять восьме червня. Вона, яка пам’ятала номер кожної накладної за квартал, забула.
— Михайле…
– Зачекай. У мене є подарунок.
Він пішов у кімнату й повернувся з чимось, загорнутим у стару газету. Поставив на стіл і ніяково здер папір.
Настільна лампа. Зелений скляний абажур, латунна ніжка, потерта кнопка.
Ольга впізнала її одразу.
Ця лампа стояла в її кімнаті в гуртожитку. Тридцять один рік тому у неї там згасло світло, і комендантк прислала молодого електрика, худого, з відстовбурченими вухами й такою самою викруткою в кишені.
Він возився з проводкою дві години, хоча там було роботи на десять хвилин. Потім увімкнув лампу, і зелене світло впало на її конспекти.
— Я думала, ми її викинули, — сказала Ольга. — Під час переїзду.
— Я відніс її до гаража. Все хотів полагодити. Новий провід поставив, патрон замінив, за склом їздив до одного чоловіка в Олександрівку, щоб його склеїти. — Він збентежено кахикнув. — Довго збирався. Виходить, тридцять років.
Він натиснув кнопку. Лампа загорілася. Зелене світло впало на білу скатертину, на її руки, на келихи.
До латунної ніжки ниткою була прив’язана паперова бирка, такі, які вішають на ключі. Кривими, стрибаючими літерами, які Ольга впізнала б серед тисячі, там було написано:
«Моїй Олі, як у перший день».
Ольга дивилася на бирку, і літери розпливалися.
— Що з тобою, Олю? — злякався Михайло. — Не подобається? Я думав…
— Подобається, — сказала вона. — Дуже.
Вони пили напівсолодке, їли курку та картоплю з часником. Михайло розповідав, як шукав латунний патрон на всіх ринках і знайшов його у старого на барахолці, як той не хотів його продавати. Він говорив багато, плутано, і Ольга раптом зрозуміла, що тридцять років він розмовляв з нею ось так: руками. Проводкою, яка не іскрить. Краном, який не тече. Лампою з гаража.
А вона всі ці роки чекала слів.
Вночі, коли Михайло заснув, Ольга тихо пішла до спальні. Сумка стояла біля шафи, спакована, із застебнутим замоком-блискавкою.
Ольга розстебнула її й почала викладати речі назад. Літню сукню — на вішалку. Крем від засмаги — у тумбочку. Купальник із цінником вона потримала в руках, а потім поклала в дальню шухляду. Може, колись знадобиться. Адже вони з Михайлом так і не поїхали на море.
Потім вона взяла телефон. Там було повідомлення від Вадима: «На добраніч, Зуйченко. Завтра о шостій. Чекаю тридцять п’ять років і шість годин».
Ольга довго дивилася на екран. Згадувала лавку біля стадіону й вирізане серце без літер усередині. Може, тоді вони й не написали нічого тому, що писати було нічого.
Вона набрала одне слово.
«Ні».
Надіслала, вимкнула телефон і повернулася на кухню. Там на столі все ще горіла зелена лампочка. Ольга не стала її вимикати.
