Скоро літо.
Кіра не любила цю пору року. Не тому що було спекотно, просто влітку Євген майже зовсім не приїжджав додому.
Кіра і Євген були одружені вже сім років. Жили, загалом, добре, майже не сварилися. Кіра була вдячна Євгену, що не побоявся, взяв її з маленькою дитиною. Олежці було тоді всього близько року.
Тато хлопчика, Антон, дізнавшись про те що подруга чекає на дитину, одразу ж зник із поля зору, на дзвінки не відповідав, удома двері не відчиняв.
Тоді Кіра прийшла до нього на роботу, вона просто хотіла подивитися йому в очі, а майбутній татусь, побачивши її, так затремтів, що вона навіть розсміялася:
– Та не переживай, Антошо, нічого мені від тебе не потрібно, це не твоя дитина. ….
– Я знав, знав! – закричав Антон із полегшенням, і переможно озирнувся на товаришів по службі, які з цікавістю спостерігали за їхньою розмовою.
– Ти хотіла на мене чужу дитину повісити, не вийде!
– Це не твоя дитина, а моя, – спокійно відповіла йому Кіра.
– У таких, як ти, рідних дітей не буває, для них усі діти чужі.
Антон хапав повітря ротом, не знаючи, як відповісти Кірі, а ті, хто спостерігав, із презирством відвернулися від нього і розійшлися у своїх справах. Кіра теж пішла, щоб більше ніколи не бачити цієї, як здавалося раніше, коханої людини.
Коли Олежці було півроку, Кіра попросила свою маму, яка була на пенсії по інвалідності, сидіти з малюком, а сама вийшла на роботу.
Вона до декрету працювала в меблевому магазині і її з радістю взяли назад. Таких відповідальних і приємних у спілкуванні працівників знайти дуже важко. Там вона і познайомилася з Євгеном Волошко.
Він привозив у їхній магазин меблі з фабрики.
Кіра одразу розповіла Євгену про сина, він навіть анітрохи не зніяковів, тільки серйозно сказав:
– Ось одружимося, подаруєш мені ще хлопчика. А потім і дівчинку. Я дітей люблю.
Кіра навіть сторопіла, не очікувала вона такої швидкої пропозиції. І сама не готова була до заміжжя. Але вирішила, що треба погоджуватися, поки пропонують, до того ж Євген хлопець симпатичний, серйозний і заробляє добре, адже працює він на своїй машині.
А самій їй важко в житті буде з малюком, мама часто хворіє, та й скільки зможе сидіти з Олежкою, невідомо. Тож уже через три місяці Кіра стала Волошко.
На диво, заміжньою бути їй сподобалося. Євген був працьовитий, не скандальний, а головне, не ревнивий. Але Кіра й не давала йому приводів для ревнощів. Вона була вірною дружиною. І сподівалася, що чоловік теж не подивиться на бік.
Коли вона одного разу запитала чоловіка, чи не зраджує він їй, він засміявся і відповів, що якщо вона розтовстіє і ходитиме вдома в старому рваному халаті, тоді він подумає над цим. Кіра заспокоїлася, у старому рваному халаті вона вдома, точно, ніколи ходити не буде.
Так минуло сім років.
Євген за цей час купив іншу вантажівку, тепер він їздив в рейси, перевозив різні вантажі. Заробляв добре, але вдома бував мало.
Кіра відкрила свій меблевий магазин, і, щоб не нудьгувати, багато працювала. Олежці було вже вісім років, ріс він хорошим, добрим хлопчиком, займався спортом. Навіть уже мав кілька медалей. Олег любив Євгена, хоч і знав, що він йому не рідний батько. І дуже старався, щоб тато пишався ним.
Але от Кіра подарувати сина чи доньку Євгену так і не змогла. Ще п’ять років тому вони обидва обстежилися і лікарі сказали, що, найімовірніше, у них просто банальна несумісність.
Кіра не дуже трагічно поставилася до цієї звістки, адже в неї вже був син, але вона відчувала величезну провину перед Євгеном. Вона обіцяла йому дитину. Він так сподівався і чекав.
Коли він зрозумів, що спільних дітей у них не буде, то якось скис, занепав, але через кілька років знову піднісся духом, повеселішав. Став навіть більш турботливим, ніж раніше, цікавився справами в магазині, успіхами Олега, чому Кіра була дуже рада.
Вона із задоволенням йому все розповідала, жартувала. Кіра була щаслива, що Євген зміг змиритися з тим, що в них не буде дітей, і став таким, як раніше.
Батьки Євгена жили за сто кілометрів від їхнього містечка в невеликому селі. Євген дуже часто проїжджав повз них і постійно залишався там на ніч, а то й не на одну. Кіра навіть трохи ображалася на чоловіка, мовляв, у батьків він частіше буває, ніж удома, але заспокоювала себе тим, що Ніна Степанівна та Іван Сергійович уже немолоді, адже їм було за шістдесят.
Жили вони у своєму, досить старому вже будинку, їм часто потрібна була допомога сина. Кіра не сварилася з чоловіком через це, вона боялася знову засмутити Євгена, пам’ятала ті два роки його зневіри.
Після стількох років прожитих разом, Кіра була не тільки вдячна чоловікові, вона його кохала, по-справжньому, всією душею. І навіть уявити собі не могла, що вони могли б розлучитися. Їй було важко жити так, у постійній розлуці, але, заради Євгена, вона була готова на все.
Того травневого вечора Кіра відчула якусь тривогу. Вона не розуміла, чим це було викликано. Може думками про те, що влітку Євген майже не приїжджає додому, а вона стала важче переносити його відсутність?
Кіра набрала номер чоловіка:
– Коханий, ти де зараз? У батьків? А чому голос такий? Щось сталося? Але я ж тільки запитала, вибач, якщо образила. Бувай.
Кіра дивилася на згаслий екран телефону і мало не плакала. Чоловік ніколи не розмовляв із нею так грубо, як сьогодні. Але ж вона тільки й запитала, чому в нього такий сумний голос.
Кіра не знала, що робити, вона метушилася будинком, потім не витримала, на своїй машині відвезла Олежка до бабусі, а сама поїхала в село, де жили батьки Євгена.
Приїхала Кіра туди пізно ввечері. Вантажівки чоловіка біля будинку вже не було.
Вона дуже засмутилася, даремно проїхала таку відстань. Але все ж таки постукала в будинок.
Ніна Степанівна дуже здивувалася, чомусь зніяковіла, але гостинно відчинила двері. Потім накрила стіл і вони сіли пити чай. Іван Сергійович уже спав, тому вони не галасували й тихо розмовляли. Кіра хотіла було розповісти свекрусі про свою тривогу, як раптом із кімнати вийшла маленька заспана дівчинка років трьох, дуже схожа на Івана Сергійовича і Євгена.
Дівчинка терла очі, хникала і кликала маму. Ніна Степанівна одразу ж схопилася і підхопила дівчинку на руки, стала заколисувати її, ласкаво наспівуючи просту пісеньку.
Кіра здивувалася, звідки тут дитина? Дочекалася, доки свекруха вкладе малечу й запитала про це.
– Це донька нашої родички, Люди, – квапливо відповіла Ніна Степанівна, – Вона пішла засвіти кілька днів тому. Крім нас у неї нікого немає, ось ми й забрали Катрусю.
– Ви хочете її залишити в себе? – співчутливо запитала Кіра. – Не важко вам буде? Усе-таки вона ще зовсім маленька. І де її тато?
Свекруха щось хотіла відповісти, але тут вийшов зі спальні Іван Сергійович, мабуть, його розбудила Катруся. Свекор побачив Кіру і завмер у дверях. Кіра підійшла і поцілувала його в щоку:
– Ви вже вибачте, що ми вас розбудили, Катруся прокидалася. Вона така гарненька, шкода її маму. Ви молодці, що не кинули малечу, але я кажу мамі, важко вам із нею буде, не молоденькі ви вже.
Іван Сергійович якось дивно подивився на дружину, а Ніна Степанівна поспішила пояснити:
– Я розповіла Кірочці, що Люда, наша родичка, пішла засвіти, ось ми й забрали Катрусю до себе.
Іван Сергійович нічого не відповів, мовчки кивнув Кірі, чомусь махнув рукою і пішов назад у свою спальню.
Кіра подумала, що свекор засмучений через Люду, тому не звернула на все це уваги. Вона повернулася до Ніни Степанівни:
– Мамо, я сьогодні у вас залишуся ночувати, можна я посплю в кімнаті з Катрусею? Нагляну за нею. Добре?
Свекруха пом’ялася, але кивнула.
Усю ніч Кіра не спала, вона дивилася на сплячу дівчинку, тихенько гладила її по світлому волоссю і вже знала, що скаже завтра чоловікові і його батькам.
Прийнявши рішення, Кіра, вже під ранок, заснула.
Прокинулася вона від того, що хтось на неї дивиться. Різко розплющивши очі, вона побачила чоловіка, який стояв поруч з її ліжком. Він дивився на Кіру і сплячу поруч із нею дитину, дивився напружено і з якимось страхом.
– Любий, – з благанням посміхнулася Кіра, – Давай її заберемо? Будь ласка, я зможу її виховати, правда.
Євген різко відвернувся і вийшов зі спальні. Кіра швидко одягнулася і побігла за ним. Знайшла вона його у дворі. Він сидів на лавці під старою березою і на очах його були сльози.
– Пробач мене, – тихо сказав він Кірі, коли вона присіла з ним поруч, – Пробач.
– За що? – здивувалася Кіра, – Ти не хочеш її забирати? Я розумію, що ти хотів свою дитину, але не вийшло в нас, значить доля в нас така. А Катруся на тебе навіть схожа, вона буде нам найрідніша, ось побачиш!
Євген заплющив очі і скрипнув зубами:
– Вона схожа на мене, тому, що вона моя дочка, – вигукнув він. – Пробач. Я кохаю тебе, правда. Це і було всього один раз. Безглуздо і випадково. Люда жила зі старенькою бабусею в сусідньому селищі. Я їздив туди до товариша на ювілей, і сам не зрозумів, як так вийшло.
Потім Люда сказала, що чекає від мене дитину і твердо вирішила залишити її. Сказала, що я все одно буду її чоловіком. Я їй відповів, що на дитину згоден, допомагатиму, але з тобою ніколи не розлучуся. Я її не любив, – Євген важко зітхнув, не повертаючись до Кіри, він боявся подивитися їй в очі, і продовжив:
– Мої батьки знали про Катю, засуджували, звісно, мене, адже вони дуже тебе люблять, але вже що зроблено, те зроблено. А тут Люда. Вона жива, просто позавчора вона привезла Катрусю сюди з речами і нотаріально оформленою відмовою від доньки на користь мене.
Бач, вона виходить заміж за іноземця і везти з собою дитину не хоче. Та й узагалі, вона їй не потрібна, раз я не погодився одружитися з нею. А я не знав, що робити. Тобі зізнатися боявся, батьки вже літні. Катю можуть залишити зі мною, тільки якщо ти погодишся на її удочеріння, я дізнавався.
Кіра була приголомшена. Вона нічого не відповіла Євгену. Встала, повільно пішла до хати, зайшла в кімнату до сплячої Катрусі й присіла поруч із дівчинкою. Їй хотілося ненавидіти малечу, вона шукала в її гарненькому личку чужі риси обличчя, але бачила тільки схожість із Євгеном. Рідним, коханим.Спеціально для сайту Stories
Кіра тихо заплакала. Вона закрила обличчя долонями, чула, як сльози течуть крізь пальці, але не витирала їх, ніби сподівалася на те, що вони змиють її образу. Раптом вона відчула теплий дотик до своєї руки. Кіра прибрала долоні й побачила, що дівчинка дивиться на неї величезними синіми оченятами й усміхається:
– Не плач, я ж не плачу. Давай, я тобі косичку зроблю.
Кіра й справді перестала плакати, вона уявила, як Катруся сидить на казенному ліжечку в дитячому будинку, плаче, але ніхто не звертає на неї уваги, пересмикнула плечима, швидко витерла сльози та м’яко обійняла малятко:
– А давай, краще я тебе розчешу, косички я поки заплітати не вмію, але обов’язково навчуся.
Незабаром за рішенням суду Кіра і Євген удочерили Катю. Олежка був дуже радий сестричці, він сказав, що буде її захищати, адже тепер він старший брат!
Євген перестав їздити по рейсах, він і Кіра разом зайнялися магазином і незабаром відкрили ще один.
Кіра, звісно, не змогла забути зраду чоловіка, але пробачила його і ніколи не дорікала, вона бачила, як щиро він відчував свою провину.Спеціально для сайту Stories
Наприкінці грудня Кіра з Катрусею прийшли додому з Новорічного ранку. Катя була щаслива, бо Дід Мороз подарував їй величезну коробку цукерок. Вона підбігла до тата, обійняла його і гучним шепотом сказала:
– Татку, знаєш, що я попросила в Діда Мороза? Ще одного братика, ну або сестричку.
Євген злякано подивився на Кіру і відповів доньці:
– Рідна моя, він не зможе виконати твоє бажання, попроси що-небудь інше.
– Ну чому не зможе? – хитро посміхнулася Кіра, – Хіба можна відмовити такій чудовій дівчинці?
Євген завмер, дивлячись на дружину, а вона засміялася і кивнула. Коли Олежка прийшов із тренування, він побачив, що тато, щасливо сміючись, кружляє маму на руках кімнатою, а сестричка, вся вимазана шоколадом, сидить на дивані й знизує плечима.
Хлопчик сів поруч із Катрусею, взяв у неї цукерку і сказав:
– Класні в нас батьки, правда, сестричко?
