— Приїхала? — Катерина Михайлівна увімкнула світло у тісному передпокої. — Я там приготувала чай, булочку. Поїж і лягай спати. Батько ще не знає, вранці з ним поговоримо.
Настя мовчки кивнула й продовжила знімати чоботи. Повісила шубку на вішак, рукавиці та шарф поклала ближче до батареї, щоб вони просохли від снігу.
Сидячи на батьківській кухні, під цокання знайомого з дитинства годинника на стіні, вона намагалася осмислити те, що з нею сталося: її вигнав з дому чоловік.
Єдиний, найкращий чоловік. Валіза з речами, яку Єгор зібрав для Насті в поспіху, у приступі тупої люті, стояла у передпокої й сумно посміхалася Насті зламаною блискавкою. Це все, що вона отримала у відповідь на звістку про вагі.ність: стару валізу з речами та прокльони.
Її тіло досі здригалося від пережитого, а руки тремтіли, розливаючи гарячий чай на стіл. Величезний сором перед матір’ю оселився в грудях, коли вона дзвонила на знайомий номер о третій годині ночі й тихим голосом пояснювала, що сталося:
— Мамо, що мені робити?
Катерина Михайлівна довго мовчала, перетравлюючи почуте, і сказала:
— Якась нісенітниця. — Потім вийшла зі спальні, де на ліжку хропів батько Насті, і додала:
— Приїжджай до нас. Бери свої речі й приїжджай. Я чекаю.
І ось вона тут, повернулася до рідного дому після п’яти років шлюбу. Попереду маячили невідомість і розмова з батьком, а в душі щось сильно нило й рвалося назовні крізь крики й сльози, але ніяк не могло знайти виходу.
Настя помила чашку, прибрала валізу до своєї кімнати й, одягнена, лягла спати на застелене ліжко.
***
З дитинства вона була слухняною, поступливою дитиною. Займалася художньою гімнастикою, отримувала медалі на змаганнях, вчилася на «відмінно».
Її довгі русяві коси, витончена фігура та величезні очі захоплювали всіх. Мама Насті, Катерина Михайлівна, та батько, Валентин Петрович, завжди отримували компліменти на адресу доньки на будь-якому застіллі чи святі:
— У вас просто чудова донька!
— Красуня, розумниця!
— Напевно, за нею ходять цілими натовпами хлопчаки!
— Ось вам пощастило, Бог вас обдарував!
— Мої нездари мені тільки нерви псують. Може, поміняємося?
Насті подобалася ця увага з боку незнайомців. Правда, вона хотіла чути ці слова від батьків. Але Валентин Петрович і Катерина Михайлівна дотримувалися суворості у вихованні доньки й поводилися з нею холодно, відсторонено та стримано.
На чергову перемогу Насті або відмінно завершену чверть батько реагував кивком, а мати наливала їй тарілку супу й кликала до столу. Усі мовчки їли й розходилися по своїх справах: Настя — робити уроки або на тренування, батьки — читати газету, слухати радіо, прибирати посуд, прасувати випрану білизну.
Поступово Настя навчилася отримувати необхідну дозу підтримки, захоплення та любові від подруг, знайомих і дорослих.
Деяким вчителям вона розповідала про свої переживання та проблеми, довіряючи їм. Від подруг вона отримувала обійми та «дурні» подарунки, як їх називав Валентин Петрович, замість корисних: комікси, жуйку, шпильки для волосся.
На випускному Настя прощалася не зі школою та дитинством, як багато її однокласників. Вона прощалася зі своєю другою родиною, з людьми, які стали їй близькими не по кр.ві.
У ресторан і на прогулянку до світанку Настя не пішла — батьки не відпустили. Наступного ранку після випускного її посадили в «запорожець» і відвезли подавати документи до ВНЗ.
Настя навчалася в медичному інституті на хірурга. Потім влаштувалася в місцеву клініку. Саме там її й помітив Єгор, який на той час був головним лікарем. Він, як і багато хто, був зачарований красою Насті. Обдаровував її квітами та цукерками, запрошував на побачення.
Насті не подобався цей сорокарічний колега, що лисіє, незважаючи на очевидні переваги, які Єгору приписувала Катерина Михайлівна:
— Придивися до нього, хороший чоловік. Заможний, розумний, тебе кохає. Так, вже не молодий, трохи лисий, повненький. Зате живе сам у двокімнатній квартирі. Я правильно кажу, Валентине Петровичу?
— Я думаю, — почав батько, — вона чекає на принца. Кохання — це казка.
— Та яка там любов? Дурниці. Ось, Наталка вийшла заміж з коханню. І що? Живуть з батьками, за копійки працюють, дітей народжують. Куди це годиться? Заміж треба виходити з розумом, щоб потім не довелося плакати. Чуєш, Анастасіє?
Настя кивнула. Єгор продовжував свої наполегливі залицяння. Спілкуючись із ним, вона дедалі частіше дивилася йому в очі, а не на підлогу. І бачила в цих очах щире захоплення.
«Може, я зможу полюбити у відповідь?» — подумала Настя й погодилася спочатку піти на побачення, а потім і… вийти заміж.
***
Сімейне життя Насті та Єгора не склалося одразу після весілля. Чоловік відвіз її у медовий місяць на море, де щовечора напи.ався й дома.ався дружини в номері, вимагаючи, щоб вона його кохала.
Він подарував Насті кілька комплектів вульгарної білизни та нічних сорочок і вимагав, щоб вона одягала їх з любові до нього.
Не чекаючи від Єгора колишньої романтики, квітів та залицянь, вона щодня молилася Богу, у якого не вірила, про одне: щоб чоловік заснув швидше, ніж згадав про її існування.
Вдень вони гуляли по набережній, їли морозиво, купалися й засмагали. Зустрічаючи знайомих, Єгор притягував Настю до себе за талію й гордо представляв:
— Це моя дружина, Анастасія Валентинівна. Прошу любити й шанувати.
Вислухавши звичну з дитинства порцію компліментів, Настя покірно слідувала за чоловіком до ресторану або на гамак. І вважала себе неправильною дружиною: їй подають на блюдечку дорогий одяг, їжу, відпочинок і розкіш, а вона не може вичавити з себе ні краплі вдячності та поваги до чоловіка.
Після повернення до міста їхні стосунки нібито покращилися. Проводячи цілий день на роботі, обоє поверталися додому, мріючи лише про гарячу їжу та тепле ліжко.
Близькість між подружжям траплялася нечасто. До Насті повернулася колишня повага до чоловіка, як до старшого товариша, захисника та просто хорошого фахівця.
Інтерес Єгора до неї вщух, виявляючись у легких поцілунках і поплескуваннях по плечу. Вона бачила, що від іскристого захоплення в його очах не залишилося й сліду. І зітхнула з полегшенням.
***
— Дружино, ось і я, зустрічай! — кричав Єгор, завалюючись у двері на хитких ногах.
Настя садила чоловіка на пуф, знімала взуття, роздягала, вела в спальню й укладала спати.
Вечірки з ординаторами стали для нього буденністю на четвертий рік шлюбу. Він дзвонив дружині на стаціонарний телефон і захмелілим голосом під хихикання молодих студентів повідомляв:
— Анастасіє, я сьогодні прийду пізніше. У нас важливе зібрання.
Сама Настя не любила таких посиденьок, відчувала себе там зайвою. Тому після закінчення прийому вона йшла додому без найменшого жалю.
Тоді ж вона почала помічати на білому халаті Єгора сліди губної помади та ледь вловимий аромат жіночих парфумів. Сама Настя ні тим, ні іншим не користувалася, хоча чоловік регулярно дарував їй косметику: п’янкі аромати та яскраву губну помаду.
Одного разу вона зустрілася з матір’ю, Катериною Михайлівною. Вони пили чай, і Настя вирішила поділитися з нею своїми переживаннями:
— Приходить додому під ранок, весь у помаді. Я розумію, що нічого такого між ними на цих посиденьках не відбувається. Все-таки людей багато, репутація. Але хіба це нормальна поведінка для одруженого чоловіка?
— А що ти робиш, щоб він так не поводився? Як у вас із цим? — нахмуривши чоло, запитала Катерина Михайлівна.
— Ну, як… — запнулася Настя й почервоніла.
— Ось у цьому й справа, Анастасіє! Поглянь на себе й на цих студенток. Вони й нафарбовані, й з зачісками, як лялечки, приємно на них дивитися. А ти? У що ти себе перетворила? Дивитися нема на що, сіра мишка, синці під очима, як у єнота.
Треба якось стежити за собою, фарбуватися, гарно вдягатися для чоловіка. Ти ж не стара, а по дому ходиш, чорт знає, у чому! Ці шкарпетки, халат… — Катерина Михайлівна зробила ковток чаю. — Де ті халатики, які Єгор подарував? Ти ще їх показувала, скаржилася.
Настя розлютилася:
— У шафі. Але я їх не буду носити.
— А це чому?
— Я в них почуваюся… дешевою.
Мати широко розплющила очі:
— Оце так! Нині лише дешеві жінки поважають чоловіків і намагаються для них гарно виглядати? Тоді не дивуйся, моя дорога, коли Єгор приведе додому дівчину, яка так не думає. А тебе виставить на вулицю.
Вночі після розмови Настя тихо плакала, відвернувшись боком від Єгора, що хропів.
А вранці прокинулася раніше, сходила в душ, підфарбувала губи й очі, надушилася, одягла короткий шовковий халат з мереживом — подарунок чоловіка.
Сонний Єгор дивився на дружину, яка розчісувала волосся біля туалетного столика, з нерозумінням і недовірою. А потім підійшов, поцілував у шию, взяв на руки й відніс на ліжко. Його голодний погляд, який Настя сприймала за захоплення, повернувся.
***
Настя здогадалася про свою вагіт.ість не відразу. Лише з появою нудоти вона вирішила сходити до колеги-гінеколога на огляд.
Додому поверталася в незрозумілому стані. З одного боку, її радувала перспектива материнства. Батьки та подруги вже давно розпитували її про плани щодо дитини, ніби натякаючи, щоб вона якнайшвидше народила.
Настю це дратувало, бо за п’ять років шлюбу вона так і не змогла зава.ітніти. З іншого боку, її лякала відповідальність за дитину.
Адже це ціла людина, окреме життя. І Настя не мала ані найменшого уявлення про те, як поводитися з цією людиною, як її виховувати. У школі та вдома про це не говорили, в університеті цьому не вчили.
Єгор тепер повертався додому вчасно, о восьмій годині вечора. Сьогодні на кухонному столі на нього чекав гарячий борщ і картопляне пюре з котлетою. Він помив руки й сів за стіл. Потім помітив на її обличчі занепокоєння:
— Що сталося, Анастасіє Валентинівно? Захворіла? Чи посварилася з пацієнтом?
— Я вагі.на, — прошепотіла Настя.
— Що? Повернися до мене й скажи нормально, я нічого не розбираю.
Настя відсунула стілець і сіла навпроти чоловіка:
— Я вагі.на, Єгор.
Він перестав жувати, поклав на серветку виделку й ніж. У повітрі зависло запитання, якого Настя аж ніяк не очікувала почути:
— Від кого?
— Від тебе, від кого ж іще, — вичавила з себе Настя.
Єгор встав із-за столу, почав повільно ходити по кімнаті туди-сюди:
— Тобто ти хочеш сказати, що за п’ять років шлюбу ти не могла заваг.тніти, а зараз ось так просто взяла й завагі.ніла?
Настя мовчала. Вона не розуміла, що саме хоче почути від неї чоловік.
— Хочеш, я тобі свою версію розповім? — почав Єгор. — Ти, сволота, завела роман на стороні. З якимось молоденьким ординатором. А коли зрозуміла, що справа пахне смаженим, почала до мене залицятися. Щоб свою нагуляну дитини на мене повісити, щоб я її виховував.
А я ніяк не можу зрозуміти, чого це ти раптом у ці халати вдягнулася, губи фарбувати почала. Тепер розумію.
Він кинув на Настю лютий, божевільний погляд і зник у їхній спальні. Крізь дзвінкий шум у вухах Настя чула, як чоловік дістає валізу, з якою вони їздили у медовий місяць, і складає туди речі. «Він йде від мене?» — подумала вона й дурнувато хихикнула, шокована таким раптовим поворотом подій.
Однак Єгор нікуди не збирався йти: за кілька хвилин він закрив набиту вщерть валізу із тією самою вульгарною білизною та халатами, так що блискавка на валізі не витримала й розійшлася.
Поставив валізу біля входу, схопив за руку ошелешену Настю, натягнув їй шапочку, шубку, сунув у руки рукавиці й виштовхнув разом із валізою за двері.
— Іди тепер куди хочеш зі своєю дитиною. Постукай до коханця, раптом відчинить, — ревів він на весь сходовий проліт, перш ніж зачинити двері.
Настя з жахом зрозуміла, що всі сусіди чули його слова. Біля дверей навпроти вона почула, як зачиняється вічко.
***
Вранці вона сиділа на батьківській кухні й розповідала про своє горе. Батьки слухали розповідь Насті беземоційно й відсторонено. Втім, як і завжди.
— Тобто, — почав Валентин Петрович, відкашлявшись, — ти чекаєш дитину?
— Так.
— І чия це дитина?
— Єгора.
— Ти впевнена?
Настя відчула, як її руки, заховані під столом, самі собою стискаються в кулаки.
— Дивно, що Єгор тебе вигнав, якщо дитина від нього, — продовжив батько. — Правильно, Катерино Михайлівно?
— Так, дивно. Мені здається, ти щось від нас приховуєш, Анастасіє, — похитала головою мати. — Ну зізнайся, зрадила Єгору, так? З ким? Треба ж знайти його, батька дитини. Дізнатися, які в нього плани щодо тебе.
Шум у вухах, що переслідував Настю з учорашнього вечора, посилився, у скронях застукала кр.в. Вона вибігла з-за столу, накинула на себе шубу й спустилася у двір.
Там стояла, підставивши обличчя холодному грудневому вітру, задихаючись від гніву й безсилля, що переповнювали її.
Двері під’їзду відчинилися за її спиною. Це вийшов сусід, Микола Іванович, викинути сміття. Позбувшись пакета, він підійшов до Насті, посміхнувся, привітався:
— О, наша Настуся приїхала! До батьків навідатися?
— Вітаю, Миколо Івановичу. Я… — вона раптом відчула, як ком підступає до горла. — Як ви мене назвали?
— Настуся. А що не так? — занепокоївся сусід. — А, у вас же прийнято по-іншому, по-дорослому. Тож називатиму Анастасією, як батьки? Пам’ятаю, вони ще й на по батькові до тебе зверталися. Здуріти можна!
Настя раптом розплакалася. Голосно, нестримно. Переляканий Микола Іванович обійняв її, поплескував по спині:
— Ну, що ти, Настусю? Що сталося? Батьки захворіли, чи що? Не лякай мене, не мовчи. Розкажи ж нарешті, чому ти плачеш?
Але Настя не відповідала, лише продовжувала тремтіти від ридань, відчуваючи міцні обійми доброго старенького сусіда й слухаючи своє ім’я, вимовлене з такою ніжністю: Настуся.
Через десять хвилин сльози вичерпалися. Разом із ними кудись зник і той задушливий сором перед батьками, чоловіком, сусідами. Микола Іванович рукою змахнув сніг й посадив Настю на лавку, дістав із кишені дублянки чисту хустинку.
Настя, зібравшись із думками, розповіла йому все, що з нею сталося: про вагі.ність, реакцію чоловіка та батьків.
— Вони мені не вірять, Миколо Івановичу! Вважають, що я нагуляла дитину і тепер намагаюся це приховати. А я навіть подумати про таке не могла, розумієте? Я так злюся, я така зла! Чому вони вважають мене… — вона висякалася в хустинку.
— Чому вони вважають мене якоюсь …? Я ж жодного разу в житті нічого такого не робила. Жодного разу не перечила ні чоловікові, ні батькам. Ну, правда, щодо косметики та білизни ми з Єгором сперечалися. Але хіба це привід так про мене говорити?
— А що з білизною та косметикою? — не зрозумів Микола Іванович. Довелося розповісти й про це. Вислухавши Настю, добрий дідусь забрав з її рук забруднену хустинку, дав нову й запитав:
— Настю, а ти свого чоловіка любиш?
Вона почервоніла. Ось і він! Ось він зараз почне звинувачувати її в зраді. Даремно вона йому довірилася.
— Мені здається, ти не любиш свого Єгора і ніколи не любила. І він тебе не любить і не любив. Судячи з твоєї історії, батьки видали тебе заміж за Єгора, бо він хороший наречений. І ти погодилася.
— Звичайно, він був хорошим нареченим, — промурмотіла Настя. — Освічений, з житлом…
— То ти його кохала, Настусю? Кохаєш?
Настя замислилася.
– А що таке «кохати»?
Микола Іванович, почувши це запитання, завмер:
— Ну як, Настю? Кохати — це прекрасно, це дар, кохання. Ось ти морозиво любиш?
Настя розсміялася:
— Люблю.
— Чому?
— Ну як чому… подобається. Смачне.
— Але ж шкідливе. Ти лікар, повинна знати.
— Калорійне, але якщо не переборщувати, можна й стаканчик з’їсти. Настрій підняти, себе порадувати.
— Ось, — посміхнувся Микола Іванович. — А твій чоловік тебе радує?
— Він завжди вибирав гарні готелі для відпустки, не шкодував грошей на подарунки, — почала перераховувати Настя.
Микола Іванович перервав її:
— Ну а радість-то, радість ти відчувала від цих подарунків і готелів? Вони тебе радували? Ти ж сама кажеш, що не хотіла носити речі, які він тобі дарував. Хіба ні?
Настя втупилася в одну точку. У її свідомості відбувався якийсь серйозний зсув:
— Ви про емоції. Я зрозуміла. Розумієте, мама мені завжди казала, що на кохання розраховувати не треба. Не треба його шукати. Треба приймати рішення головою, тоді менше шансів програти й залишитися ні з чим.
Микола Іванович посміхнувся:
— Ось ти й вирішувала все головою. Вирішила? Щаслива?
Насті не було чого заперечити сусідові. Той підніс руку до обличчя, подивився на годинник, підвів Настю з лавки й повів у під’їзд, додому:
— Ми засиділися. Ти, мабуть, замерзла. Ось моя тобі порада, Настусю . Іди подалі від свого чоловіка, від батьків. Переїжджай у велике місто, будуй кар’єру, влаштовуй життя. Народи дитинку. І люби її. Бо без любові важко.
Дочці Насті, Жені, скоро виповниться рік. Вона дуже схожа на маму: така ж красуня й розумниця. Настя переїхала до Києва. Орендує кімнату на околиці, влаштувалася в поліклініку й через кілька місяців пішла у декретну відпустку.
Після народження Жені вона оформила допомогу, щоб були гроші на житло. Настя безмежно любить свою доньку, кожна дія та посмішка Жені дуже її радують.
Настя подала до суду позов про позбавлення Єгора батьківських прав. Він не став заперечувати. Під час останньої розмови з чоловіком Настя зрозуміла, що в рідному місті її вважають тією, ким вважали її він і батьки. Дивно, але ця випадково згадана інформація не викликала в Насті жодних емоцій.
З батьками вона не спілкується. Змінила номер телефону, не повідомивши їм свою адресу. Зате часто спілкується з Миколою Івановичем. Це їхня маленька таємниця.
Після переїзду Настя кілька днів лежала розпластана на матраці у своїй порожній кімнаті, не маючи ані найменшого бажання жити. А потім уві сні побачила себе з дитиною на руках — зі своєю донькою.
Вони посміхалися одне одному й тонули в любові. Прокинувшись, Настя пів години сиділа на підлозі, обійнявши ноги, і дурнувато посміхалася. А потім зібралася й пішла на співбесіду.
Вона впевнена, що одного дня зустріне чоловіка і покохає його майже так само сильно, як Женечку. Але не поспішає з цією зустріччю. Більше того, у відділенні працює стоматолог, одноліток Насті, який виявляв і виявляє до неї теплоту та турботу: надсилає квіти, іграшки для Жени.
Вночі Настю іноді охоплює тривога за майбутнє. Їй сниться, як Єгор і батьки забирають доньку, ображають її. Але прокинувшись, вона дивиться на спокійне обличчя Жені й думає: «Я все зможу. Нікому тебе не віддам, моя любов».
