Тамара Миколаївна відчинила шафу і примружилася. Її гардероб варто було оновити.
– Візьмеш у подорож свій улюблений капелюшок? — Альберт Львович підійшов до дружини й усміхнувся. Вони давно нікуди не виїжджали. І ось нарешті зібралися.
– Думаєш, його варто взяти? Можливо, новий купити?
– Він такий же гарненький, як і ти!
Подружжя посміялося і вирішило, що завтра поїде за покупками. Зайвих грошей не було, але оновитися було потрібно. Не їхати ж на море у старій сукні?!
Наступного дня Тамара Миколаївна вже приміряла обновки, а Альберт з усмішкою дивився на жінку, з якою прожив понад сорок років. Все було і сварки, і розбіжності, і злети, і падіння, але вони змогли пережити і зберегти своє кохання.
– Вам дуже йде ця сукня! Берете? – нахвалював продавець.
– Ой яка вона дорога… — розгубилася Тамара, глянувши на цінник.
– Можемо собі дозволити. Чи даремно, працювали все життя? – сказав Альберт і кивнув продавцеві. – Беремо.
Тамара Миколаївна хотіла заперечити, але в неї задзвонив мобільний телефон, і вона відволіклася.
– Привіт,Олексію! – Вона зраділа дзвінку сина.
– Привіт, мамо. Ми з Дашею до вас сьогодні заїдемо.
– Ну, приїжджайте… а чого не попередив?
– А треба було?
– Я б холодець зварила, пирогів напекла…
– Та ми ненадовго. Загалом, чекайте, — Олексій скинув виклик, а Тамара поспішала до чоловіка.
– Ну що, я сплатив. Далі куди? За новим купальником? – спитав Альберт.
– Ні, Олексій дзвонив. Сказав, що приїдуть увечері. Треба до магазину за продуктами.
– Може, торт купимо і буде достатньо?
– Що ти? Який торт? Я рідного сина покупними тортами не зустрічатиму.
Альберт Львович знизав плечима, і вони пішли по продукти.
Надвечір стіл ломився від частування. Тамара встигла не тільки настрогати салатів, а й приготувати улюблені ласощі Олексія. Пироги вона не встигла напекти, але й без них було видно, що на гостей чекали.
Альберт Львович вийняв зі своїх запасів гарну пляшечку, а Тамара Миколаївна витягла з полиці святковий сервіз. Ще б пак, син із дружиною рідко приїжджали… жили вони в передмісті, у квартирі невістки.
Дарина була дівчиною провінційною, без амбіцій , зате з рум’яними щоками та довгою косою. Справжня красуня. За це їх Олексій її й полюбив.
– Мамо, я одружуся, — заявив він, навчаючись на третьому курсі.
– А як же навчання? Кар’єра?! – ахнула Тамара Миколаївна. Але син раптово полюбив природу і навіть мріяв про своє господарство.
Для інтелігентної Тамари Миколаївни це стало справжнім ударом. Ні, вона не була проти Дар’ї, але й не могла зрозуміти, навіщо синові так рано одружуватися та ще й кидати все, що вони з чоловіком так старанно йому прищеплювали. Олексію пророкували велике майбутнє, кар’єру у компанії, де працював Альберт.
– Навіщо мені ця наука. Працюватиму руками. У тестя майстерня з ремонту машин. Поїсти знайдемо щось.
Альберт Львович спробував сина наставити на вірний шлях, але ні. Нічого він слухати не хотів.
– Я дорослий, сам можу ухвалювати рішення, — сказав Олексій, збираючи речі.
– Ну що ж… якщо так, то гаразд.
Тамара Миколаївна думала, що покинувши навчання, син піде на службу, але Олексій не пройшов комісію зі здоров’я і таки одружився.
Весілля сплатили батьки нареченого, а квартиру молодим виділили батьки нареченої. Квартирка була невелика, потребувала ремонту. Але Олексій ніби не бачив цих вад, закоханий і окрилений почуттями.
А Тамара з Альбертом не хотіли вкладатись у покращення житлових умов сина, сподіваючись, що він не витримає і зробить хоч щось, щоб повернутися до міського життя.
Так минуло два роки. Олексій змінювався, перетворюючись із молодого хлопця на чоловіка-автослюсаря. Це дуже не подобалося Тамарі.Щоразу вона намагалася на сина вплинути, але нічого не виходило. Всі розмови закінчувалися сварками та звинуваченнями, що мати не любить невістку. Зрештою син взагалі перестав приїжджати до батьків. Дзвонив зрідка, у свята. І ось з’явився.
Коли все було готове, у двері подзвонили. Тамара Миколаївна застебнула на шиї перлинне намисто, начепила усмішку та пішла зустрічати гостей.
– Проходьте, ми вас чекали.
Олексій зняв черевики, і Тамара Миколаївна скривилася. Вона завжди стежила за тим, щоб у сина були свіжі шкарпетки. А тут… можна було тарганів морити!
– Дашо, ти проходь, а ти, Олексію, йди у ванну.
– Навіщо?
– У нас удома підлога стерильна. Топтати не дозволю, — Тамара Миколаївна зробила суворе обличчя.
– Ну, ось знову. Не встиг зайти, як повчаєш.
– Це елементарна гігієна, синку! Не знаю, як у вас , а у нас у місті…
– Не починай, мамо… я з роботи одразу до вас. Коли митися?
– Це не відмовка! Наступного разу в мазутній спецівці прийдеш, а мені дивитись мовчки?
– Тамаро, йди. Ми з сином самі розберемося, — заступився Альберт.
Дружині довелося відступити. Вона зітхнула і пішла спілкуватися з невісткою.
Даша стояла в кутку кімнати, схрестивши руки на грудях. Вона завжди поводилася тихо, скромно, як мишка.
– Ну, розповідай, як справи? Що нового?
Даша підвела наляканий, “оленячий”погляд.
– Багато чого… – тихо відповіла вона.
– Влаштувалася на роботу?
– Так…
– Ким?
– Торти пеку. На замовлення. Ось, — схаменулась Даша. – Привезла для вас.
Дівчина витягла з пакета коробку і поставила на стіл.
– Цікаво… і чи багато замовлень?
– Поки що небагато. Але нічого, не все одразу, — зауважила Даша.
– Так,зрозуміло. А ти сама навчалась ,чи курси кондитерські закінчила?
– Все сама, мені здається якщо душа лежить до справи, то і курси ніякі не потрібні.
– Ну що, чисті шкарпетки я вдягнув, тепер можна і до столу? — спитав Олексій.
– Можна.
Незважаючи на привітність господарів, за столом відчувалося напруження, тому свекор вирішив згладити обстановку, і дістав пляшечку ,яку приготував для гостей .
Але Дарина раптово відмовилася.
– Що таке? — напружилася Тамара Миколаївна.
Олексій з Дашею переглянулися, і син оголосив новину:
– У нас буде дитина.
– Вітаю. Це потрібно відсвяткувати.
– Та невже… — ахнула Тамара. Вона підозрювала, що рано чи пізно це станеться, але все ж таки була не готова. Тепер її мрії про те, що синочок повернеться до минулого життя, остаточно розбилися об сувору реальність.
– Значить, ось до чого ваш візит?
– Не зовсім. Ти, батьку, мені теж не наливай. Мені ще за кермо.
– То ви що, не залишитеся до ранку?
– Ні. Ми маємо справи. Потрібно встигнути на авторинок.
– Ви машину вирішили поміняти? – здивувався Альберт Львович.
– Продати хочемо.
Тамара Миколаївна здригнулася. Машину подарували синові на двадцятиріччя. Альберт продав свою машину, щоб купити подарунок синові.
“- Я вже у віці та й куди нам з тобою їздити, Таморо? Метро є, зручно . А якщо що, то завжди можна взяти таксі.”
Він узяв кредит, щоб вистачило на гарну іномарку, і порадував сина, якого так любив. І ось через чотири роки машину продають.
– У вас що зовсім погано з грошима? — спитав Альберт Львович, відставляючи тарілку.
– У нас все нормально, гроші не потрібні нам, — серйозно сказав Олексій.
– А кому?
– У Даші захворіла племінниця. Потрібна велика сума грошей. Просто величезна.
– Так… — Тамара Миколаївна сіла за стіл. – І ви вирішили продати машину?
– Все правильно. Але цього навіть мало. Саме тому ми й приїхали до вас.
Цього разу переглянулися Альберт та Тамара. Вони не чекали такого повороту.
– Скільки треба?
– П’ять мільйонів.
– І скільки вже зібрали?
– Один. Потрібно ще чотири. Хотіли попросити у вас.
– У нас? Звідки ж у нас такі гроші?
– Я бачив, що ви у відпустку зібралися…
– Зібралися. Маємо право. А щодо дитини… варто звернутися до фондів. Наразі існує багато фондів… — розвела руками Тамара.
-Значить, на старості років за кордоном скакати — це гаразд, а як родичам допомогти — це до фонду? І взагалі, вам удвох у трикімнатній не жирно? Може, розміняти час? Он, онуки не за горами…
– Не треба, будь ласка… — Дар’я спробувала щось сказати, але Олексій уже розійшовся.
– А що не треба? Правда очі ріже?
– Олексію, не кричи на матір! – Альберт стукнув кулаком по столу. — Все зрозуміло, потрібна допомога. Але ми тут ні до чого!
– Я так і знав. Ви завжди ні до чого. — Олексій скочив із-за столу і схопивши налякану Дашу за руку, повів на вихід.
– Продавайте квартиру, вам удвох занадто жирно, а нам потрібна допомога,
– Олексію, почекай! Ну, куди ж ви? А вечеря…
– Далася тобі ця вечеря, мамо. Ось, шкарпетки, забери. Я в своїх уже краще, — син стягнув батьківські шкарпетки і засунув у руки матері.
А потім, виштовхнувши дружину, грюкнув дверима. Тамара Миколаївна знесилена опустилася на пуф у передпокої.
– Що ми з тобою, Альберте, зробили не так? Коли помилилися?
Альберт не відповів. Він був неприємно вражений поведінкою сина.
Накритий стіл залишився недоторканим. У Тамари Миколаївни підскочив тиск і довелося викликати лікаря. Її відвезли на швидкій, від хвилювання стався гіпертонічний криз. Альберт і думати забув про сина з їхніми проблемами. Він просидів у дружини всю ніч.
На щастя, обійшлося. Тамарі Миколаївні стало краще. І насамперед вона сказала Альберту, що вирішила здати путівки.
– Це знак. Не треба нам їхати. Та й як я зможу… там дитина хвора.
– Тамар, ти давай, без істерик, гаразд? І так уже мало не загробила себе.
– Я не зможу. Олексій, хоч і нагрубіянив, але в його словах є істина. Треба людям допомагати.
– Так… — Альберт зітхнув. Він і сам шкодував хвору дитину, але ситуація, в яку поставив їхній син, була м’яко кажучи, неприємною.
– Олексію я дзвонити не хочу, давай ми анонімно переказаємо гроші, га?
– Гаразд, Тамаро. Я тебе зрозумів. І все-таки, давай ми, перш ніж гроші переказувати, розберемося у всьому. Чи так все страшно, як Олексій нам розписав.
Тамара Миколаївна знизала плечима. Вона була згодна з чоловіком.
Альберт Львович приїхав додому, сів на крісло і почав розмірковувати. Час плинув , тому він не придумав нічого кращого, ніж подзвонити своєму сватові.
– Кирило Євгеновичу, добрий день. Це Альберт Львович. Родич ваш… я ось чого дзвоню…
Чоловіки говорили рівно п’ять хвилин. Цього вистачило, щоб Кирило Євгенович розлютився і швидко розпрощався з батьком зятя.
А ввечері, коли Альберт пішов відвідати Тамару, то перше, що він сказав їй:
– Грошей не треба, Тамарочко. Можеш зітхнути спокійно.
– Як не треба?! Невже запізнилися? – завмерла вона.
– Не спізнилися. А ось і наш синок, власною персоною, з’явився.
Альберт кивнув на двері до палати і насупився. Він ображався на Олексія, і все ж таки, він був його єдиним рідним сином, тому вирішив дати йому можливість вибачитися.
– Мамо… тато … можна? — Олексій стояв на порозі з великим букетом.
– Ну заходь, коли прийшов.
– Ви це… пробачте мені. Я вчора зайвого наговорив. Ну, не знав я, правда! Просто як уявив, що з моєю дитиною таке трапилося б, зовсім дах злетів. Я після такого як дізнався що в нас дитина буде, сам не свій. Наче гормони в мене скачуть, а не в неї… — Олексій перетоптувався з ноги на ногу, а Тамара слухала, чекаючи на головне.
– Машину продали? – спитав Альберт.
– Не встигли. Сьогодні мала бути угода. Тесть в останній момент зателефонував… сказав, щоб думати не сміли жодних грошей переказувати цьому шахраю.
– Добре, що хоч тестя послухали.
– Тату, ми все одно, мабуть, машину продамо, якщо ти не заперечуєш. Але тільки вкладемося у квартиру. Нам у тій тепер тісно буде. У Дашки на УЗД двійня…
Тамара не стримала сліз. З одного боку, вона була рада, а з іншого… зовсім заплуталася.
– Мамо, та не плач ти. Даша тут ні до чого. Це чоловік її сестри, рідкісний…, він хотів на нас нажитися. Думав, що коли я міський, то у нас грошей кури не клюють. І йому майже вдалося мене обдурити! Я йому мало не надіслав велику суми. І вас підставив… наговорив зайвого. Ви вибачте мені…
– А що ж, здорова дівчинка була? — спитала Тамара.
– Ні, мала хворіє, але, на щастя, потрібну суму зуміли зібрати.
– А в чому ж каверза?
– Її батько, Стас, під галас вирішив заробити на дочці. Він гулящий, йому до малечі справи немає. Адже як вміло він мені брехав! Як чоловіка просив, і до тестя заборонив звертатися. Сказав, що у них із тещею серце слабке, що їм усю правду знати не можна. Що операція потрібна не одна і найдорожча. Ось я й повірив.
– А Дар’я що, не знала, що він такий?
– Даша із сестрою не спілкується. Про хворобу вона знала, це правда. Ми чим могли одразу допомогли. І не лише ми. Усі родичі скинулися та зібрали гроші на лікування. Та тільки Стасові нічого не дісталося. Ось він і придумав свій фонд відкрити.
– А що ж його дружина? Як тепер вони людям в очі дивитимуться?
– Що, що… вигнала з дому, та він усе повертається. Їй із хворою дитиною і так не солодко, а тут ще чоловік такий. Але нічого, зараз головне здоров’я дитини.
– Так… Значить, допомога не потрібна?
– Ні. Вже операцію призначили. Тепер лише молитися.
На щастя, операція пройшла успішно. Дівчинка одужала.
Після того, що сталося, кожен зробив свої висновки. Тамара з Альбертом таки пробачили сина, але жодних угод із нерухомістю на його користь не проводили. Вони твердо дали зрозуміти: все, що вони заробили, — належало лише їм. А син, коли вибрав собі самостійне життя, повинен крутитися сам.
І хоча така позиція не дуже подобалася Олексію, він відчував провину перед матір’ю. Тому прийняв їхню позицію і змирився.
Жилплощу розширював власними коштами, продавши машину та стару квартиру дружини. Цього вистачило на те, щоб купити побільше квартиру в передмісті, де вони жили. В принципі їх такий варіант влаштував.
Після появи онуків Тамара почала ставитися до невістки більш лояльно. Але дружби в них так і не сталося. Сім’ї жили окремо, лише час від часу зустрічалися на свята.
До речі, з того часу Альберт із Тамарою щороку їздили на море. Їм вистачало на відпочинок, вони заслужили.
Мудрість Тамари та її вміння прощати, дозволили їй не позбавлятися спілкування із сином та мати можливість брати участь у житті онуків.
