Оскільки я в дитинстві часто хворіла, бабуся вирішила переїхати до нас на кілька місяців. Разом з нею змінити місце проживання належало коту Барсіку.
Проблема в тому, що залишити на такий довгий термін тварину була ніде. Нам невідомо, що котів просто так возити потягом не можна.
— Висадять вашого Барсіка і піде він у ліс вовків годувати, — ляпнула сусідка по купе.
Сказала і заснула, а дві людини, старі й малі, залишилися сидіти як укопані. Півночі ми пили чай, витріщали очі у темряву за вікном і думали, де б сховати кота…
Барсік був німий. Ні нявкати, ні тим більше репетувати він не вмів, і це нас надихало. Бабуся спробувала запхати кота в сумку ненависної сусідки, поки та спить.
— Нехай заразом помітить їй пухову хустку, — примовляла Марія Дмитрівна, закриваючи сумку.
Та відразу передумала, бо сумки іноді обшукували, а якщо знайдуть навіть у чужих речах, кота ми все одно втратимо. Я вже уявила собі скандал, як я стану в позу, голосно крикну: «Раз так, прощайте!»
А потім піду плакати на нічний перон. Але тут на бабусю зійшла божа благодать у вигляді геніальної думки. Було вирішено напоїти кота валеріаною і запхати в рейтузи, прикривши зверху балахоном.
Тієї ночі Барсіку дісталося. Валеріану дурень смакував, терся мордою об підлогу, лягав на спинку і розкидав лапи в різні боки. Бабуся його перевертала.
Вона тицяла кота мордою в миску і погрожувала, що якщо він зараз же не вип’є все, то за годину його бубонці розкидають вовки вздовж залізниці. Втім, хмільного Барсіка важко було налякати.
Коли нарешті по нервовій системі кота вдарило і він обм’якнув, треба піти в надра бабиних рейтуз. Тут не вдалось. В ділянці живота кіт не тримався і сповзав униз, створюючи видимість, що бабка навалювала в штани.
— Ні, так не піде, давай його сюди, — Марія Дмитрівна відкрила кофту, схопила Барсіка за шкірку, просунула його під бюстгальтер, зафіксувавши голову кота між грудями. Кіт смикнувся уві сні, але бабця дала йому по дупі.
— Якщо знайдуть, скажу, що від пристріту до серця прикладаю, — сказала бабуся, закрила блискавку до самого підборіддя і сіла біля вікна.
— Наркотики, зброю, заборонені препарати везете? – питав прикордонник.
“Знав би ти, дядько, що ми веземо на тілі бабусі від пристріту…” – думала я, крутячи головою. Обидва кордони ми пройшли благополучно. Вранці “п’яного” кота поклали до сумки і вирушили додому.
Ніколи я не бачила Барсіка таким щасливим. Очевидно, про рейтузи він не пам’ятав. Тепер цю історію згадуємо кожного разу, як збираємося…
