Моя 75-річна мама вже кілька років живе в селі одна. Зараз їй досить важко справлятися по господарству. Звичайно, я з чоловіком спочатку часто приїжджали та допомагали всім, чим могли.
Та весь час їздити з міста до села і назад через день нам ставало все складніше. То дітям потрібна допомога з онуками, то у самих справ безліч… Ми — люди прості. Живемо не краще і не гірше за інших.
Я завдяки довгим рокам наполегливої праці отримую гідну пенсію. Чоловік все ще іноді відволікається на підробки. Каже, не може вдома всидіти, поки кістки не скриплять, працюватиме. А я й не відмовляю.
Відчуває сили — та й чудово, додатковий дохід ніколи не зашкодить. Загалом, фінансове питання у нашій сім’ї більш-менш врегульоване. Принаймні кредити брати не доводиться, і те добре.
Отже, ми цілком могли б собі дозволити забрати до себе мою маму і забезпечити її всім необхідним. Я кілька разів пропонувала їй переїхати до нас. Ось тільки вона категорично відмовляється залишати свій рідний дім.
А я за маму з кожним роком хвилююся все більше. А як щось трапиться, а мене поруч може не буде… Тож цього літа я вирішила знайти жінку, яка б її доглядала.
В одні з вихідних я знову приїхала до села і почала опитувати місцевих жінок, хто міг би приходити до мами щодня по буднях, щоб допомагати в побуті за гроші.
Всі в один голос твердили, яка я погана і як неправильно вчиняю. Так нікого знайти не вдалося. До всього по селі чутки поповзли, мовляв, я рідну матір напризволяще збираюся покинути.
Недбайливі пліткарі і до родичів дійшли. Тепер ті навперебій дзвонять, щоб життя мене навчити. І ось як я мушу на це все реагувати? Ніби нічого поганого не зробила, а вже й сама готова повірити, що я нікчемна дочка.
