Село Пилипівка, як і всі, жило мирно, дружно, хоч і не багато.
На нашому кутку налічувалось до двадцяти осель. Були б і в нас мир та злагода, якби не Секлета.
Так за довгого язика люди позаочі називали Яну Щигленко. Це самотня симпатична, невисока на зріст, чорнява жінка 55-ти років. Щойно на пенсію оформилась.
Все її домашнє господарство – десяток курей, отож вільного часу вдосталь.
От просинається вона вранці, випускає птаство з курника, прибереться гарненько, губи якравенько підфарбує – і в похід. То одну сусідську хату відвідає, то іншу.
— Що це в тебе, Маріє, так пахне? Я аж на своєму подвір’ї аромат почула.
Ой, пиріжечки! А з чим, з сиром? Мабуть, смачні… Уявляєш, у мене сьогодні ще й скоринки в роті не було,- щебече Яна – Секлета.
З’їсть три-чотири пиріжки, нап’ється молока холодненького – й відразу веселішає.
І починає всім навколишнім жінкам кісточки перемивати.
Яке ж рідке молоко у Олениної корови! Навіщо вона її тримає?
Ганна з чоловіком так сварилася, що на все село кричала.
Тетянина донька Олька приїхала ще в коротшій спідниці, ніж минулого разу…
Посидить з пів години й прямує до іншої хати. До Олениної завертає, яку щойно паплюжила.
— Добридень, Оленочко! Бачу, кашку вариш, з молочком. От господиня славна! А у мене ж зранку ще й скоринка до рота не потрапила.
Якщо можна, насип мені в тарілку хоч черпачок ріденької, з маслечком. Медочку лише одну ложечку, будь ласка!
Посмакує кашку і плітки верзти починає:
— Чи ти, Оленко, коли – небудь їла оті Маріїні пироги? Ні? То я тобі скажу : такі гливкі вони у неї виходять, що аж до зубів прилипають.
Інша справа у тебе. І молочко смачненьке, і кашка з маселком та медком в роті тане.
Отак обійде три- чотири хати й задоволена повертається додому відпочивати.
Проходячи мимо Тетяниної і Василевої хати почула запах смаженого: «Напевне, Танька качку готує. По обіді зазирну до них».
Збираються люди в обід біля криниці корів напувати й гомонять про Яну – Секлету. Не шкода нікому шматка хліба й тарілки борщу для неї, якби ж не той язик.
Всіх помиями обіллє, а потім, неначе нічого й не сталося, знову до хати йде.
Думали – думали люди, як провчити інтриганку, і придумали…
Настпного ранку забігла Яна – Секлета до Іваненків. Дідові Яковині ось- ось 90 стукне, його дружині Мотрі 89 недавно виповнилось.
Поклала бабця перед непроханою гостею миску з варениками. Та уплітає за обидві щоки, запиває ряжаночкою. Дід лежить на лежанці, читає газету і, потягуючись, каже:
— Ооо,знов ціни підскочуть,кажуть з сіллю біда буде ,а нам ще консервацію закривать.Сходи, Мотю, в магазин, купи дві пачки солі й мила. І сірників у нас вже нема.
— Гаразд, піду завтра. Сьогодні вдома роботи багато.
Почувши це, Секлета, мов ошпарена, підскочила на табуреті.
Проковтнула вареника, залпом випила ряжанку і, навіть не подякувавши привітним господарям, вилетіла з хати. Дід з бабою зайшлися сміхом.
— Яшо, ти хоч би газету правильно в руках тримав,- сміючись промовила Мотря.- Поглянь, ось машина на фото догори колесами стоїть!
— То й що, – крякнув дід, – може це аварія трапилася.
Секлета ж забігла додому, вхопила велику торбу, гаманець з грішми і мерщій кинулася до магазину. Згодом ледве дотягла повну торбу всього.
Сусіди виглядали зі своїх обійсть і посміхалися. Спрацювало!
Вранці Яна – Секлета пізненько почала свій обхід сусідів, бо до магазину двічі збігала. Зайшла до Тетяни, та хліб місить.
— Ой, Таню, так я сьогодні ухляла, дай хоч водички напитися.
— А печеню будеш? Зі сніданку залишилася.
— Буду, звісно, буду. Дякую тобі, ти така добра.
— Я оце хочу замісити хліб та й побіжу в магазин. Між людьми вчора такі неспокійні розмови чула, що начебто сіль як золото буде коштувати . Треба взяти трішки солі.
Секлета вже сьогодні більше не збиралася робити покупки, але після цих слів подалася додому, вхопила торбу і помчала в магазин.
Віра Іванівна, вчителька – пенсіонерка, жінка порядна і чесна, заради виховання своєї колишньої учениці теж сказала їй неправду.
Вона так «підігріла» Яну – Секлету, що та ще тричі бігала до магазину. Молода продавчиня була в курсі справи.
— Що це ви, тітко, граєтеся з цими пачками солі, – говорить. -Якщо вам потрібно багато – візьміть мішок. У мене в мішках сіль є.
— Ні, дочко, мені потрібні саме пачечки.
Ввечері розклала покупки у вітальні на підлозі, сіла й милується.
«Якщо настане лиха година, – думає, – буду продавати. Та не по тій ціні, що купувала. Грошики річкою потечуть, ось коли розбагатію.
Минає тиждень, два, три, але сіль з полиць нікуди недівається. Яна – Секлета запанікувала, адже всі гроші витратила на сіль.
Навіть до сусідів перестала бігати й пліткувати, апетит геть пропав. Аж тут бачить, йдуть до її двору односельці.
— Ой, Яно – Яно, ти – жінка ще молода й гарна, але не дуже хороша. Ніхто з нас ніколи не пожалкував для тебе, що мав з їжі.
А ти їла й ганьбила нас за добро. Те, що ми вчинили, – звичайно, не по- людськи, але ми виправимось. Тепер будемо купувати сіль не в магазині, а у тебе. Правда, за справедливою ціною, а не за тією, що ти мала нам продавати.
Після цієї події Яна Щигленко дуже змінилася. Дід Яковина подарував їй козеня зі словами: «Виростиш, матимеш молочко й бринзу».
Згодом, продавши сіль вона купила кабанчика. Планувала виростити й запросити на свіжину всіх сусідів.
Тепер Яну-Секлету всі вважали бізнесменкою, а тоді діти бігли за нею вулицею і кричали «спекулянтка!».
Так і жили ми на своєму кутку.
Святкували весілля, співали пісень, гуляли на хрестинах.
Раділи й за Яну, коли вийшла заміж за сільського вдівця Петра і стала, нарешті, хорошою господинею та щасливою жінкою.
