— Артем, я не зрозуміла, вона що, пожартувала?
— Ні.
— Слухай, як так можна, га?
— Ти не знаєш мою матір. Можна, та ще й не так! — відповів чоловік.
Настя сиділа і дивилася в одну точку, їй було страшно за своє майбутнє. І це тільки початок. Ні… Треба поїхати якнайдалі і там жити. Лише так.
*****
— Мамо. Я одружуюся.
— Яке щастя, хлопчику мій! Дочекалася, Господи! Що ж робити, що ж… Так! Тихо. Треба заспокоїтися…
«Мати у своєму репертуарі», — думав Артем, дивлячись, як мати бігає по кімнаті, не знаходячи собі місця. Метушиться, хапає предмети і ставить їх назад. Мало не розбила свою улюблену вазу, поставивши її в розсіяності на край столу, але Артем вчасно підхопив її. Він був спокійний і чекав, поки вона задасть головне питання.
— Хто вона?! — нарешті запитала мати, зупинившись посеред кімнати.
— Мамо, послухай мене. Вона з хорошої родини. Так, зірок з неба там не хапають, але цілком пристойні люди. Точніше одна людина. Я знайомий тільки з татом Насті.
Мами у неї немає. Ну, точніше була, просто я не став питати подробиці, навіщо роз’ятрювати рани? Там все сумно. Батько працює інженером на підприємстві. Настю виховував один. Молодець, знаєш який! Рукатий, скромний, не вживає. А…
— Настя, значить? — перебила сина Анна Іванівна. — Настюша… Настуся.. Ну що ж. Добре. Коли познайомиш?
Артем запросив Настю на чай наступного дня, і вона сподобалася Анні Іванівні. Мати Артема щебетала про те, про се, не забуваючи майстерно (можна сказати, професійно, адже вона була за освітою юристом) випитувати майбутню невістку про її сім’ю, дохід і про все, про що ще не кожен наважився б запитати.
Настя, з честю витримавши дві години розпитувань, просто без сил йшла вулицею. Після чаю, наречений проводжав її додому. Розмовляли про Анну Іваніну.
— Знаєш, тато мене вчив, що непристойно розпитувати людину про здоров’я, її доходи і…
— Ох, Насте, ти не знаєш мою матір. Вона ж колись працювала слідчим! Вона про все запитає і не зморщиться…
— Ооо, це так! Я сиділа, ніби на допиті: дивитися в очі, відповідати тільки правду! — засміялася Настя. — А насправді я її не боюся, я не така. Що мені приховувати? Я не сиджу на шиї у батька, закінчила навчання, працюю, отримую хорошу зарплату, молодець та розумниця, правда?
— Правда! — Артем обійняв дівчину і притягнув до себе. — І я теж молодець!
— Ооо, що ти молодець, це я вже зрозуміла! — знову засміялася Настя. — Твоя мама так тебе розхвалювала, що я мало не почала самій собі заздрити.
— Це вона вміє! Моя мати, вона знаєш… Вона пережила багато горя. Я ставлюся до неї з великою теплотою і терпінням. Я не розповідав тобі, але у мене не стало батька, коли мені було вісім років. Нещасний випадок на виробництві. Але це ще не все.
Через десять днів мамі зателефонували і повідомили, що не стало її матері і рідної сестри. Вони обидві хворіли. Серйозно хворіли, лежали довго, а пішли одна за одною. З різницею в один день. Ось так.
Як мати це пережила, я не знаю, я в той час боявся, що мене ось-ось здадуть в дитячий будинок, до того вона була ніяка… Плакала цілими днями і ночами. На роботі їй дали відпустку, а краще б було, напевно, щоб вона працювала, там дивись і забулася б.
Я приходив зі школи, а на кухні порожньо. Їсти нічого. Вона пила тільки чай, порожній чай, навіть без цукру. Ну, іноді кашу варила вівсянку. Я її терпіти не міг. Але їв. Холодну, прямо з каструлі в тарілку плюхав собі і давився нею. А куди було діватися? Їсти-то хотілося.
З друзями-хлопчиками бігали, бувало (це було у вересні) в яблуневий сад, що на околиці міста, там яблук натрусили, тим і ситі. А коли і хліба в шкільній їдальні наберу в кишені, теж добре. А потім сусідка прийшла до нас за сіллю чи чимось іншим, не пам’ятаю. Як глянула, що у нас коїться! Довго розмовляла з матір’ю на кухні за зачиненими дверима.
Вони дружили з нею колись, тому мати, напевно, її і послухала. Каже, мовляв, дивись, відберуть дитину, хтось настукає, куди треба! Зі школи навіть можуть! Тут одного погляду достатньо, щоб зрозуміти, що Артему в дитбудинок треба. Що ж ти за мати?!
— Хустки! Хустки… — плакала Ганна Іванівна. — Недарма люди кажуть, що отримати хустку в подарунок — до сліз!
— Які хустки, що ти несеш? — відсахнулася від неї сусідка. Вона подумала, що Ганна зовсім збожеволіла.
А тим часом маленький Артем припав вухом до кухонних дверей і підслуховував, про що говорили дорослі.
— Та сестра двоюрідна мені напередодні цього всього нещастя хустки подарувала, коли я до неї в гості їздила. Ну як подарувала? Дала. Ось, каже, коли мій дядько пішов з життя, ні в кого хустки на голові чорної не було.
Довелося мені, мовляв, до магазину бігти спішно, шукати. Я і купила два метри чорної мереживної тканини. Розрізали і всім на голову пов’язали. І тобі ось, на. Не дай Бог щось трапиться, буде що на голову пов’язати, а то потім же не до цього!
І як наврочила! Навіщо я тільки взяла у неї ці хустки?!! — голосно, схлипнувши, продовжила розповідь Ганна Іванівна. — Троє! Один за одним пішли!
— Дурниці все це! — зупинила її сусідка. — Збіги. Хлопчик у тебе залишився! Бігає, як безпритульний! Ось твій сенс життя зараз. Досить вити і вбиватися! Дивись, і його втратиш!
Артем, заціпенівши від жаху, ще сильніше притиснувся вухом до дверей, так, що воно заніміло. Йому було страшно.
А мати як підскочить з табуретки, та на сусідку з кулаками!
— Що ти мелеш?! Ти що, настукати збираєшся?!! Не лізь не в свою справу!!! Зрозуміла?!
Різко відчинилися кухонні двері, Тьома відлетів у коридор, і туди ж вибігла сусідка, голосячи, що мати неосудна і точно треба повідомити, куди слід, а то з такою матір’ю, дитина пропаде зовсім!
— Повідомила вона в органи опіки, уявляєш? Виконала погрозу, — розповідав Артем Насті. — Довго вони до нас ходили, все оглядали, записували. Зараз розумію, що акти, напевно, складали. Думали мене в дитбудинок, і правда, визначати.
А мати, знаєш, після того візиту сусідки змінилася. Злякалася, мабуть, взяла себе в руки і почала потихеньку готувати, прибирати. Я знову став ходити випрасуваний і вичищений!
Вдома запахло пирогами. Так що органам опіки не було до чого причепитися. Походили-походили, та пішли ні з чим. Я незмінно на розпитування їм відповідав, що маму люблю і вона у мене найкраща. Годує і доглядає за мною. І все купує, навіть півника на паличці, якого я дуже в ті роки любив…
— Так… Страшно, коли так, — сказала Настя, здригнувшись. — Ось і став ти для неї сенсом життя! На тебе всі надії. І як живеться тобі під тягарем такої відповідальності?
— Та нормально живеться! І моя мати насправді найкраща. Тільки ось бувають у неї дивацтва. Думаю, що все-таки те горе для неї даром не минуло…
Вони підійшли до під’їзду Насті.
— Зайдеш? — запитала дівчина.
— Ні, дякую, я побіжу. Мама, напевно, хвилюється, що я зник, взагалі-то я обіцяв тільки швиденько провести тебе, а ми з тобою загулялися, забалакалися.
***
Весілля вирішили влаштувати «за першим розрядом». Так хотіла мама Артема. А тато Насті не заперечував, йому для єдиної дочки було нічого не шкода. Накопичення у нього були, він допоміг дочці придбати сукню і туфлі, а також вклався в святковий банкет.
Анна Іванівна запросила на весілля всіх своїх родичів, яких у неї було двадцять осіб.
— Сват, брат, кума, сестри двоюрідні, троюрідні! Боже мій, вони що, справді сюди приїдуть? І не шкода їм грошей на дорогу? — дивувалася Настя.
— Ні, — флегматично відповідав Артем. — Не шкода. У них так прийнято. Раз весілля, — значить всім «табором»!
З боку Насті був тільки батько і давня подруга, вона ж свідок. І все. Тато Насті Микола Григорович більше не одружився, та й не хотів. Зумів грошей накопичити Насті на окрему квартиру. З розумом справу провернув. Як не стало дружини, так вони трикімнатну, в якій жили, продали і купили двокімнатну, а різницю поклав Микола Григорович у банк під відсотки.
І накопичував, додавав туди регулярно. Ось до вісімнадцятиріччя накопичив Насті на окрему квартиру, живи, мовляв, донько, сама, незалежно.
— Що тобі зі мною, одинаком робити? Скоро наречені підуть.
— Тату! Який ти одинак? Це не про тебе, — посміхалася Настя і обіймала батька. — Це коли зовсім неодружений і самотній.
— Ну, ось я і кажу, — посміхався батько.
Настя не стала сперечатися і ще міцніше обійняла батька. Вона його дуже любила і була вдячна за такий щедрий подарунок.
Дівчина вступила до інституту, закінчила його, вона була розумна, тому батько їй і довіряв повністю. А потім Настя зустріла Артема. Вони покохали одне одного. Стосунки розвивалися стрімко, і справа йшла до весілля.
***
— Гірко! Гірко! — скандували гості.
Настя страшенно соромилася і подумки лаяла на всі боки тих, хто придумав цей звичай цілуватися прилюдно щоразу, коли комусь із гостей заманеться крикнути «Гірко!».
Настав час дарувати подарунки. Тато Насті скромно вручив молодятам тонкий конверт і сказав, що там лежить сума, на перший час або, може, на подорож, якщо молоді задумають.
— А може, меблі купіть! Як хочете! — з посмішкою сказав Микола Григорович.
Настя заплакала і подякувала батькові. Вона щоразу дивувалася, як він примудрявся накопичувати зі своєю досить середньою зарплатою?
— Слово надається матері нареченого! — скомандував тамада і всі погляди звернулися на розчервонілу Анну Іванівну. Обмахуючись величезною листівкою, вона підвелася і завела святкову промову, суть якої зводилася до того, що Артем виріс прекрасним сином, тому що вона, його мати, не спала ночами, не перестаючи дбала про нього, виховувала, щоб він виріс «людиною»!
— Іі… Головне! Я хочу піднести молодятам розкішний подарунок! Ось: двісті тисяч гривень!
Вона переможно подивилася на батька Насті, який трохи знітився. Скільки грошей він підніс, ніхто не знав, адже його конверт не відкривали, проте стало зрозуміло, що Анна Іванівна була впевнена, що всіх «переплюне».
Численні родичі з боку Артема схвально загомоніли і проголосили тост за Анну Іванівну. Вона почервоніла ще більше. Було видно, що вона саме про цей момент і мріяла і саме на таку реакцію і розраховувала. Це була її хвилина слави…
Вранці наступного дня після весілля Анна Іванівна зателефонувала Артему і сказала, що їй треба терміново до них приїхати. Артем дуже здивувався, проте назвав адресу і вони з Настею, трохи нервуючи, стали чекати гостю.
Настя заварила чай, а Артем збігав до кондитерської за тістечками. Однак, ледь увійшовши до квартири, Анна Іванівна заявила, що часу на чай у неї немає, а приїхала вона у важливій справі.
— Пройдімо в кімнату, — скомандувала Анна Іванівна. Насті стало трохи неприємно від того, що свекруха командує в її домі, але вона вирішила не псувати настрій ні собі, ні кому-небудь іншому, адже тільки вчора було її весілля, це мати її чоловіка і крім того вона подарувала такий щедрий подарунок…
— Де той конвертик, що я вам вчора вручила? — блиснувши очима за товстими скельцями окулярів, запитала вона.
Замість відповіді Артем відкрив дверцята шафки і витягнув конверт.
— Справа в тому, що… Загалом там тільки п’ятдесят тисяч справжніх. А решта — фальшиві. На них написано не «гривень », а «сувенір», ну і ще дещо відрізняється. Однак вони дуже схожі, і я розраховувала на те, що навіть якщо ви відкриєте…
— Мамо. Ти серйозно? — запитав Артем, витягуючи несправжні гроші.
— Цілком! А що було робити? Наші родичі, знаєш, які язикаті. І наврочити можуть! Це я для вас старалася! Щоб як у всіх, гарне весілля, щедрі подарунки, все, як у кращих будинках.
Але у мене більше п’ятдесяти немає. Ось і віддала останнє. А щодо пристріту, скажу тобі, Насте, була зі мною історія…
Анна Іванівна розповіла майже слово в слово ту історію з подарованими її сестрою чорними хустками.
— І он вона, сестра, сидить! Повна така, бачила ж ти її вчора у фіолетовій сукні! І нічого їй! А у мене такі втрати! А фіолетовий колір він удовій! А вона його любить. Змучила своїх чоловіків, аж двох. І перший, і другий від невідомої хвороби, як свічки згоріли.
А не запросити її було не можна. А не сказати вам я не могла. Ось і приїхала…
Настя і Артем мовчали, перетравлюючи почуте, а потім Настя сказала:
— Ви, Ганно Іванівно, не хвилюйтеся. Ходімо все-таки чаю вип’ємо! А гроші ваші п’ятдесят тисяч справжні ми не візьмемо. Навіщо ж останнє відбирати, правда, Артем?
Артем кивнув.
Через півгодини всі весело базікали за столом і, здавалося б, забули про інцидент з фальшивими купюрами. Тільки Настя не забула. Вона все думала про те, що ті «чудасії» матері, про які говорив Артем, можуть бути дуже навіть не маленькими.
І, напевно, треба «робити ноги», поки не пізно. Адресу Насті вона знає, значить «чудасії» Анни Іванівни разом з нею самою можуть надовго оселитися прямо тут, у цій квартирі…
— А ми з Артемом, напевно, переїдемо, — раптом заявила Настя, непомітно злегка наступивши Артему під столом на ногу, щоб він мовчав. Він знизав плечима і запитально поглянув на дружину. Настя приклала палець до губ. Анна Іванівна ж здивувалася:
— Куди?!
— Далеко. Кілометрів вісімсот звідси. Мені на роботі пропонують підвищення у філію, а вона знаходиться в іншому місті, далеко. Ось ми і вирішили…
Настя вигадувала на ходу, проте того ж вечора у них відбулася серйозна розмова з чоловіком, під час якої вони дійсно вирішили переїхати в інше місто.
— А тобі, мамо, ми будемо часто дзвонити, — говорив Артем. І фото надсилати, там місця красиві!
— Ох, дітки, я так буду сумувати! Однак що поробиш, мій хлопчик виріс… — зітхала Ганна Іванівна.
Спеціально для сайту Stories
