Міла стояла в храмі й плакала. Уже хвилин п’ятнадцять. Для мене це було дивно. «Що ця фіфа тут робить?» — думала я. Кого-кого, а її я тут зустріти точно не очікувала.
З Мілою ми не були знайомі, але я бачила її часто. Ми живемо в одному будинку і гуляємо в одному парку. Я – зі своїми чотирма дітьми, а вона – зі своїми трьома собаками.
Ми всі її завжди засуджували. Ми – це я, інші мами з дітьми, бабусі на лавочках, сусіди і, підозрюю, навіть перехожі.
Міла була дуже вродлива, завжди модно одягнена і, схоже, легковажна та самовпевнена.
– Ось, знову чоловіка змінила, – бурчала їй услід баба Ніна, сидячи на лавочці біля під’їзду.
– Уже третього.
– Може собі дозволити, грошей-то кури не клюють, – підтакувала їй подруга баба Люба, заздрісно дивлячись, як Міла з черговим коханцем сідає у свою недешеву іномарку.
Син баби Люби, 45-річний Вадик, поки що не заробив навіть на старий «Запорожець».
– Краще б дітей народжувала, годинник тикає, – підтримував бабусь їхній вічний опонент, дід Толя. Але в питанні осуду Міли вони були одностайні.
Пізніше вся лавка зловтішно обговорювала, що й цей коханець Міли втік. І робила глибокодумний висновок: «А тому що розпусниця! І взагалі, у неї вдома, напевно, смердить собаками!»
Але найбільше Мілу не любили ми – мами з дітьми.
Поки ми з останніх сил ганялися за нашими чадами по гірках, гойдалках, кущах, смітниках і просто туди, куди у дитини очі дивляться (а дивитися вони можуть куди завгодно), вона спокійно прогулювалася зі своїми собаками. І навіть з якоюсь усмішкою поглядала в наш бік. Мовляв, народили, тепер спокою не знаєте.
А я-то інша. Живу собі на втіху. А ви судорожно підраховуєте, чи вистачить Марійці грошей на курточку і чобітки, чи чобітки можуть почекати.
– Відразу видно – бездітна. Вони всі такі, – говорила моя подруга Наталя, мама трьох хлопчиків.
– У багатих свої примхи – собачки, кішечки, хом’ячки, – кивала в..ітна двійнятами Людка, намагаючись дістати з дерева старшу дочку-бешкетницю.
– Та просто егоїстка, не хоче заморочуватися, а тільки по закордонах кататися. Це я вже сьомий рік моря не бачу, – зітхала Марина.
– Так, – погоджувалася я одразу з усіма, включаючи тих бабусь у дворі. І мчала піднімати з землі Тоню, яка розбила коліно і кричала на весь парк.
– Розвела тут псарню, краще б дитину народила, – несподівано голосно вимовила одного разу якась бабуся з онуком.
– Не ваша справа! – різко обернулася Міла. Хотіла ще щось сказати, але стрималася і пішла далі зі своїми огидними собаками.
– Хамка, – крикнула їй услід та бабуся.
…Я ще кілька секунд дивилася на плачучу Мілу і вийшла з храму.
– Зачекайте, – раптом почула я. – Зачекайте.
Міла йшла за мною церковним двориком.
– Це ж ви завжди гуляєте в парку з чотирма дівчатками?
– Я… А ви з трьома собаками.
– Так. А… А можна з вами поговорити? Ви знаєте, я завжди дивлюся на вас з доньками, на інших мам, і просто милуюся, – сказала вона… І почервоніла.
– Ви!? – здивувалася я. І ледь не додала: «Ви ж чайлдфрі, егоїстка й фіфа!» І згадала її «злісні» погляди в наш бік.
Так ми й познайомилися. Сівши на лавочку, Міла говорила… говорила. І плакала. Видно було, що їй просто дуже потрібно з кимось поділитися.
…Міла росла в хорошій дружній родині. І скільки себе пам’ятала, сама хотіла багато дітей. Вийшла заміж з великого кохання. Але після двох невдалих спроб і вироку лікарів, коханий чоловік швидко зник.
З тієї ж причини зник і другий. Але до цього Міла довго лікувалася. Потім був третій «коханець». Але цей втік, коли тільки-но почув про можливу дитину. Йому подобалася машина Міли, те, що вона багато заробляє, а тягар у вигляді дітей у його плани не входив.
– А я була готова віддати все, аби тільки у мене був малюк!
– Я думала, ви любите собак, – якось нерозумно сказала я.
– Так, я люблю собак, – посміхнулася Міла. – Але це не означає, що я не люблю дітей.
Щоб не було так самотньо, Міла завела собі Тепу. А потім її попросили потримати у себе Майка, поки господарі робили ремонт. Так і залишили. А Феню Міла підібрала взимку цуценям на вулиці. Стало шкода.
«Розвела псарню, краще б дитину народила», – згадала я ту бабусю з онуком.
Мілі було вже сорок один рік. Хоча вона виглядала на тридцять.
Вона вирішила взяти дитину з дитячого будинку. Маленьку, велику – не важливо. Їй дуже сподобався шестирічний Коля. Точніше, спочатку вона йому сподобалася. Він підійшов до Мілі й запитав: «Ти будеш моєю мамою?» «Буду!» – відповіла вона.
«Просто егоїстка, не хоче морочитися», – згадала я зітхаючу Марину.
Але Колю Мілі не віддали. Виявилося, що його мама, хвора на шизо.ренію, не позбавлена батьківських прав.
– Для мене це був удар, – згадувала вона. – Я не розуміла, як так… Дитина страждає, їй потрібна сім’я, а нічого не можна зробити.
А потім з’явилася чотирирічна Оленка. Дівчинку вже двічі забирали і обидва рази повертали. У неї був надто жвавий характер.
Хтось у дитячому будинку розповідав, що коли друга «мама» тягла її назад, Оленка повзла за нею на колінах, хапала за спідницю і кричала: «Мамочко, не віддавай мене, будь ласка! Я більше не буду!»
Коли Міла з нею познайомилася, Олена відразу запитала: «А ти мене теж повернеш?» «Не поверну!» – ледве вимовила крізь сльози Міла.
Але з усиновленням Олени теж сталися якісь складнощі. Міла не стала уточнювати. «Але це моя дочка, і я буду за неї боротися!»
Того дня Міла вперше в житті прийшла до храму. «Мені просто більше нікуди йти!» – сказала вона.
З’явився священник, і Міла підійшла до нього. Вони довго про щось розмовляли, і вона навіть щось записувала.
– Все буде добре! З Богом! – почула я його слова. І Міла посміхнулася…
Ми йшли додому разом.
– Ви, напевно, думаєте, що я зарозуміла і горда, – сказала Міла. – А я просто втомилася всім усе пояснювати. Та й стільки вже наслухалася… Я промовчала.
Міла запросила мене з дівчатами якось завітати в гості – погратися з собаками. Я погодилася. І обов’язково прийду. Але трохи пізніше.
А поки що мені просто дуже соромно.
І я весь час думаю: «Звідки в нас стільки бруду? Звідки в мені стільки бруду? Чому ми так легко думаємо про людину все найгірше?»
І я дуже хочу, щоб у Міли, у цієї дивовижної жінки, яку ми всі засуджували, все врешті-решт стало добре. Щоб Оленка обійняла її, притиснулася до неї і сказала: «Мамочко!» І знала, що її більше ніхто ніколи не віддасть. І щоб поруч радісно скакали чудові добрі собаки – Тепа, Майк і Феня. А може, станеться диво, і у Міли з’явиться хороший справжній чоловік.
А у Оленки з’явиться братик або сестричка. Так буває, адже правда? І щоб ніхто ніколи більше не сказав їм жодного поганого слова…
