Ніна вийшла заміж за свого колегу — жаліла його всією душею. Його дружина пішла з життя через місяць після четвертих поло.ів. Для всіх її відхід став шоком.
У тридцять п’ять років Господь забрав її, залишивши сиротами чотирьох хлопчиків. Діти опинилися у бабусі по материнській лінії. За пів року вона зовсім змарніла.
Наплакалася і за дочкою, і над онуками. Особливо мучилося серце, коли хтось хворів. А якщо грип, то всі одразу. Хоч вовком вий.
Бабуся почала дедалі частіше заводити розмову із зятем про одруження:
— Софію вже не повернути, а малюкам потрібен постійний нагляд. Я вже не встигаю за ними бігати, та й втомилася їздити туди-сюди. Ось у вас є Ніночка на роботі. Така хороша. Як вона до дітей ставиться, та й на тебе ласкаво дивиться. Ти їй подобаєшся. І діти до неї тягнуться.
– Я розумію. Тільки Софію не можу забути. Ніна ще молода. І різниця у нас у віці — вісім років.
Згодом вони стали частіше спілкуватися, але ніхто не наважувався заговорити про свої почуття. А тут, як на зло, одразу захворіли й бабуся, й старший син, Михайло.
Ніна приїхала на деякий час, щоб допомогти й полегшити горе, та й залишилася. Огорнула малюків турботою, обожнювала їх. У кожному бачила частинку Олександра.
Вони жили злагоджено, спокійно, у повному взаєморозумінні, а згодом і в обопільній любові. Батьки Софії ніяк інакше, як «донечко», Ніну не називали. І вона ставилася до них з усією увагою та турботою.
Батьки Сашка пішли з життя, а батьки Ніни живуть далеко. Не наїздишся.
За двадцять п’ять років спільного життя траплялося всяке. Але все вирішувалося тихо й мирно. Як раптом сталося горе — у Олександра стався інсульт. Ніночці стало не під силу: троє чоловіків у домі (найстарший навчався в іншому місті), а Олександр прикутий до ліжка.
Щоранку — марафон: нагодувати трьох, приготувати сніданки з собою, провести їх і — до Сашка.
Піднімати, мити, прибирати, годувати, змушувати робити вправи, щоб він хоч ложку міг тримати. Готує йому все необхідне, щоб він міг сам себе обслуговувати, і… на роботу. Добре, що взяли пенсіонерку. Адже треба навчати чотирьох, а п’ятому на ліки та масажисту платити чималі гроші.
На четвертий рік — чи то масаж допоміг, чи то щоденні вправи, вимучені Ніною (сам він не хотів і пальцем поворухнути), чи то організм повстав проти нерухомості, але Сашко все-таки почав ходити. Хоч і на милицях, але по кімнаті пересувався.
Він пожвавішав. Ніна плакала від щастя. Раділа вся родина.
Але всього вісім років — і Бог забрав у них радість. Сашко якось раптово почав худнути, і незабаром став схожим на підлітка.
Ніна заспокоювала його, а в неї самої серце розривалося від відчаю. Але горе не в розпачі. Горе в безпорадності людини перед хворобою, що навалилася. Вердикт лікарів в.ив усю надію: жити Олександру залишилося не більше місяця.
Жах пронизував усе її тіло, проникав у найпотаємніші куточки мозку й кричав, благав: «Господи! Допоможи своєму рабу Олександру в його стражданнях, полегши його біль!»
Важко дивитися на муки коханого. Якби ж знала, як допомогти і коли підкласти руки. Не встигла. Сашко пішов уві сні. Це був найтемніший світанок у її житті.
Не встигла звикнути до думки, що Сашка немає, як отримала телеграму: «Пішов з життя батько».
Поїхала, щоб попрощатися з добрим, турботливим батьком. Побула місяць із мамою. Запропонувала жити разом. Мама не могла відірватися від татової мог.ли.
– Від Анатолія я нікуди не поїду. Я ще здатна сама про себе дбати.
Ніна виїжджала з таким тягарем на душі, ніби на неї навалилася гора. Ноги не могли переступити поріг, ніби хтось прибив їх цвяхами: «Не їдь». Мама поцілувала, погладила по голові, як у дитинстві, і виштовхнула Ніну за поріг:
– Поїдь, донечко. Діти на тобі.
У дорозі не могла позбутися тягаря гори, що навалилася, і сліз, що текли по тріщинах цієї гори, розриваючи її на частини. Найбільше постраждало серце. Його шматочки так і не зійшлися до кінця.
Серце стогне, передчуваючи нову біду. Через сім місяців мама пішла за татом.
До душевного болю від втрати трьох найдорожчих людей, які пішли майже одночасно, додалися проблеми з дітьми. Їх ніби підмінили.
Ніна з усіх сил намагалася готувати, прибирати, прати. Влаштувала на роботу Гришу та Дениску. Старшим віддала свою трикімнатну квартиру — обміняли на дві двокімнатні з доплатою. Доплатила з батьківських заощаджень.
І молодші почали вимагати по двокімнатній квартирі — ніяк не менше. Але де взяти гроші? Продала батьківську квартиру. Грошей вистачило лише на дві однокімнатні. Ні за що!
— Продайте будинок.
– А де ж я житиму?
Ніхто з них, не відповів на це запитання. Через місяць її запросили на нараду вчотирьох. Старший взяв кермо влади у свої руки й заявив: «Ви (ні імені-по батькові, ні «мамо», як раніше) будете жити в будинку для людей похилого віку. Наш продамо. Для Вас підготовлено документи. Підпишіть, що Ви згодні там жити».
У Ніни потемніло в очах. День здався їй ніччю. Не вірилося, що все це відбувається з нею, вона думала, що помилилася.
Але не помилилася. Брати кричали про це так, що аж у вухах дзвеніло! Найбільше старався Дениска, якого вона виховувала з семимісячного віку.
Вона нічого не відповіла «синочкам», як завжди їх називала. На негнучких ногах пішла до їхньої з Сашком кімнати. Чула, як брати сварилися, ділячи майбутні гроші від продажу будинку, господарства, майна.
Про Ніну ніхто навіть не згадав. Наче її вже не існувало не тільки в домі, а й у цьому світі.
У заціпенінні просиділа до ночі. Брати з дому не виходили. Сиділи, наче коршуни, чекаючи сме.ті здобичі, щоб потім розірвати її на шматки.
Спати не лягала. Зібрала найнеобхідніше. Вранці сказала: «Давайте я підпишу документи про свою згоду. Єдине прохання. Нікому й ніколи не кажіть, куди ви мене відвезли. Якщо питатимуть, відповідайте, що я поїхала жити у своє місто, у батьківську квартиру».
Говорила, не дивлячись ні на кого. Боялася побачити радість в очах колишніх синів.
…Вікно у вузькій кімнаті Ніни виходило на господарський двір. Неприваблива, похмура панорама. Кущів та квітів навколо цього чужого будинку не було. І лише біля її вікна росла самотня вишня, на яку, мабуть, ніхто не звертав уваги.
.
Нижні гілки засохли. Прибрати сухі гілки — і вона одужає. Верхні гілочки дотягувалися до вікна і при сильному вітрі стукали об скло, ніби запрошували до себе, ніби просили прийти в гості.
Ніна, трохи оговтавшись від пережитого, вирішила допомогти вишні. Обійшла будинок, підійшла до неї. Вона здивувалася, наскільки ж вона схожа на їхню домашню вишню, яку вони з Сашком посадили біля вікна!
На цьому дереві такий самий шрам. Шрам залишився від велосипеда Миколи. Серце стиснулося. Вона обійняла вишню й заплакала. Гладила її, наче зустріла рідну людину. Самотність зустріла самотність.
Тепер Ніна виносила стілець, сідала поруч із вишнею і розмовляла з нею. У негоду сиділа біля вікна, щоб бачити подругу.
Попросила двірника прибрати сухі гілочки, розпушувала землю навколо стовбура, поливала. Навесні, на подив усіх, а на радість Ніні, вишня зацвіла. І цвіла так пишно, ніби наречена стояла у своєму весняному чарі. Ніна не розлучалася з нею аж до сутінок. Засинала з відчуттям, ніби вона вдома.
Одного разу на світанку Ніну розбудив знайомий стукіт. Прокинувшись, вона пішла до дверей. Зупинилася й завмерла. Стукіт — три довгі, один короткий і знову довгий — лунав з боку вікна. Підійшла до вікна. Білий, як колір вишні, голуб стукав у скло.
Ніна теж постукала по склу, вітаючи несподіваного гостя. Боялася, що він полетить. Він не полетів. Вона відчинила вікно й поклала поруч із ним крихти печива. Голуб поклював, заворкував, ніби подякував, і перелетів на вишню.
Тепер у Ніни було двоє співрозмовників: вишня, ніби прийшла з їхнього двору, щоб бути поруч із нею, і голуб, який щодня зустрічав Ніну радісним воркуванням.
Так вони й живуть третій рік утрьох. З ними вона ділить тугу, спогади, біль серця.
За ці роки діти жодного разу не приїхали до Ніни, навіть не подзвонили…
