– Людочко, у тебе такі чудові фрукти завжди, – Надія Іванівна з неприхованим захопленням розглядала вазу з яблуками і грушами на кухонному столі.
– Можна я трошки візьму? Онучкам?
Людмила посміхнулася і присунула вазу ближче до свекрухи:
– Звісно, беріть.
– І можна йогурти дитячі? У вас у холодильнику я бачила, ціла упаковка. Ритка каже, Аліночка застудилася трохи, їй би вітамінів…
– Так-так, візьміть, – Людмила дістала з холодильника упаковку йогуртів.
Це був звичайний недільний день. Надія Іванівна завітала “на хвилинку”, як вона сама казала. Такі візити почастішали останнім часом – раз чи двічі на тиждень свекруха обов’язково знаходила причину зайти до сина й невістки.
Людмила пам’ятала, як усе починалося.
Півроку тому Надія Іванівна вперше попросила взяти трохи фруктів для онучок. Тоді це здавалося таким природним – поділитися з племінницями. Роман, чоловік Людмили, тільки зрадів: “Звичайно, нехай бере, дітям вітаміни потрібні”.
– А печиво де це ви купували? – Надія Іванівна вже вивчала вміст кухонних шафок. – Яке гарне, імпортне. Дівчатка таке люблять.
Людмила зітхнула. Вона вже знала, чим закінчиться ця розмова. Як завжди, свекруха піде з повною сумкою продуктів “для онучок”. А через кілька днів прийде знову.
Увечері, коли Роман повернувся з роботи, Людмила наважилася поговорити:
– Ромо, твоя мама сьогодні знову приходила.
– І що? – він стомлено опустився на диван.
– Забрала всі фрукти, йогурти, печиво… Знаєш, я починаю почуватися дивно. Наче ми тепер продуктовий магазин для твоєї сестри.
– Людо, ну це ж для дітей, – Роман знизав плечима. – Ти ж знаєш, у Ритки з Толиком зараз непросто з грошима.
– Романе, але це відбувається щотижня! Ми тільки закуповуємося, твоя мама тут як тут. І бере вже не тільки для дітей. Сьогодні навіть масло вершкове забрала, сказала, що Рітці для випічки потрібно.
Роман насупився:
– А що такого? Ми можемо собі дозволити.
– Справа не в цьому. Чому твоя сестра з чоловіком живуть у свекрухи і навіть не намагаються щось змінити? Толик працює, але всі їхні гроші кудись зникають. Вони не збирають на квартиру, не беруть іпотеку.
– Іпотека зараз дорога, ти ж знаєш.
– Але потрібно ж щось робити! А замість цього твоя мама ходить до нас по продукти, ніби це нормально.
Наближався Новий рік. Людмила весь день прикрашала квартиру, розвішувала гірлянди, розставляла свічки. Вони з Романом планували незвично зустріти свято – не вдома за столом, а в центрі міста, де обіцяли святкову програму.
Дзвінок у двері пролунав, коли вона закріплювала останню нитку мішури.
– Людочко! – На порозі стояла Надія Іванівна з об’ємною господарською сумкою. – З прийдешнім! Як гарно у вас!
Людмила похолоділа. Вона здогадувалася, навіщо прийшла свекруха.
– Я тут подумала, – Надія Іванівна пройшла на кухню, – ви ж усе одно не будете вдома в новорічну ніч. А в Риточки дітки маленькі, їм удома треба бути. Може, поділитеся продуктами для святкового столу?
–
У цей момент повернувся з роботи Роман.
– Мамо? Що ти тут робиш?
– Ромочко, я до вас по допомогу. Ти ж знаєш, як Ріточці зараз важко з двома дітьми…
– Мамо, – Роман уперше заговорив твердо, – чому ти вважаєш, що ми маємо забезпечувати Риту та її сім’ю?
– Як ти можеш так говорити! – Надія Іванівна сплеснула руками. – Це ж твоя сестра! У неї діти!
– У неї є чоловік. Чому Толик не може забезпечити свою сім’ю?
– Ах ось як! – Свекруха почервоніла. – Це все вона тебе налаштувала? – вона ткнула пальцем у бік Людмили. – Не такого сина я виховувала!
– Мамо, давай не будемо, – Роман втомлено провів рукою по обличчю. – Ми з Людмилою багато працюємо, щоб забезпечити себе. Чому ми маємо утримувати ще й Риту з її сім’єю?
– Невдячний! – Надія Іванівна різко розвернулася і пішла до виходу. – Я не очікувала від тебе такого!
Дорогою вона зачепила ногою дріт гірлянди, що прикрашала стіну. Гірлянда з тріском обірвалася і впала на підлогу. Людмила здригнулася – вона точно бачила, що свекруха зробила це навмисно.
– Ось як ти тепер із рідною матір’ю розмовляєш, – Надія Іванівна зупинилася біля дверей. – А Риточка так на тебе сподівалася. Казала: “Ромка не кине, він же старший брат”. Видно, помилилася вона.
– А чому вона на брата сподівається, а не на чоловіка? – не витримала Людмила.
– У тебе кури грошей не клюють, а для рідної сестри чоловіка йогурту шкода?
Свекруха смерила її презирливим поглядом і вийшла, голосно грюкнувши дверима.
У квартирі повисла важка тиша. Роман мовчки ходив із кутка в куток, Людмила намагалася полагодити гірлянду, але руки тремтіли, і нічого не виходило.
– Знаєш, – нарешті сказала вона, – я все одно одягну ту нову сукню. І ми підемо в місто, як планували.
Роман кивнув, але було видно, що святковий настрій зіпсовано. Телефонний дзвінок змусив їх обох здригнутися.
– Ромко, ти що твориш? – голос Рити дзвенів від обурення. – Маму образив! Вона плаче сидить!
– Рито, давай спокійно.
– Яке спокійно? Ви там живете як сир у маслі катаєтеся, а рідній сестрі допомогти шкода? Дітям йогурту зажали, так?
– До чого тут йогурти? Нехай Толик купить своїм дітям що хоче!
– А, так це твоя вискочка тебе налаштувала? – У слухавці почувся злий сміх. – Давно помічаю, як вона ніс відвертає. Усе їй не так! А сама-то хто? Думаєш, не знаю, що твоя Людочка з простої сім’ї?
– Не смій про неї так говорити!
– Правда очі коле? Звісно, вона ж тепер у нас особа багата, у приватній клініці працює. А що рідня чоловіка голодує – їй начхати!
– Ніхто не голодує! – Роман підвищив голос. – У тебе чоловік є! Чому він не може забезпечити сім’ю?
– Знаєш що, братику, – голос Рити став крижаним, – забудь, що в тебе є сестра. І племінниць можеш забути. Якщо вже твоя благовірна настільки проти нас.
Зв’язок перервався. Роман жбурнув телефон на диван і обхопив голову руками:
– Як же все це?
Людмила сіла поруч, обійняла його за плечі:
– Ромо, ми не винні. Це ненормально – вимагати від нас утримувати іншу сім’ю.
– Знаю. Але вони ж рідні.
– Рідні – не означає, що можна сідати на шию.
Новий рік вони зустріли вдома. Нікуди не пішли. Людмила все-таки одягла нову сукню, накрила святковий стіл. Але настрій було зіпсовано. Телефон мовчав – ні Рита, ні Надія Іванівна не привітали їх зі святом.
Почалося нове життя. Без щотижневих візитів свекрухи, без дзвінків від Рити, без фотографій племінниць у сімейному чаті.
Людмила бачила, як важко це давалося чоловікові, але розуміла – інколи потрібно пройти через біль, щоб стосунки стали здоровими.
Минуло майже вісім місяців. Серпень видався спекотним. Людмила поверталася з роботи, мріючи тільки про одне – прийняти прохолодний душ. Біля під’їзду вона зіткнулася із сусідкою:
– Чула новину? Толик-то роботу нову знайшов! Тепер у великій компанії, пристойна посада. Надія Іванівна всім розповідає, як пишається зятем.
Людмила посміхнулася. Вона вже знала – Роман розповів. Виявляється, Толик усі ці місяці навчався на курсах, перекваліфікувався. Тепер отримував утричі більше, ніж раніше.
– А ще кажуть, вони квартиру знімати зібралися, – сусідка понизила голос. – Від свекрухи з’їжджати.
Увечері зателефонувала Рита. Людмила якраз накривала на стіл – Роман обіцяв прийти раніше.
– Людо, – голос зовиці звучав незвично тихо, – можна з тобою поговорити?
Вони проговорили понад годину. Рита розповіла, як важко їм довелося в ці місяці. Як Толик нарешті зрозумів – не можна вічно жити на шиї в рідних. Як сам знайшов курси, сам вступив, сам вивчився.
– Знаєш, я ж тоді на тебе злилася страшенно, – зізналася Рита. – Думала – зазналася, загордилася. А тепер розумію – ти мала рацію. Не можна так, як ми жили. Не можна весь час чекати допомоги від інших.
– А мама як? – запитала Людмила.
– З мамою складно, – Рита зітхнула. – Вона не хоче, щоб ми з’їжджали. Каже, куди ви з дітьми, я ж допомагаю. Але ми з Толиком вирішили – час. Зняли квартиру недалеко від його нової роботи. Наступного тижня переїжджаємо.
Людмила мовчала, не знаючи, що сказати.
– Людо, – голос Рити здригнувся, – пробач нас, будь ласка. І Рому попроси пробачити. Ми себе жахливо поводили.
– Усе добре, Рито. Правда.
– Ні, не все. Я ж розумію тепер – мама нас із дитинства такими виховала. Усе за нас вирішувала, усі проблеми вирішувала. Ми звикли – трохи що, мама допоможе. А коли ти з’явилася, стала говорити про самостійність, про відповідальність – ми злилися. Простіше було тебе звинуватити, ніж визнати свої проблеми.
У передпокої клацнув замок – повернувся Роман. Людмила прикрила слухавку рукою:
– Це Рита дзвонить.
Роман завмер на порозі:
– Що сталося?
– Нічого, – Людмила усміхнулася. – Просто телефонує.
– Людо, – знову заговорила Рита, – можна ми з дітьми до вас прийдемо на вихідних? Дівчатка сумують за дядьком Ромою. Та й поговорити треба.
У суботу їхня квартира наповнилася дитячим сміхом. Племінниці носилися по кімнатах, показували дядькові Ромі свої нові іграшки, малювали з тіткою Людою. Рита привезла пиріг – сама спекла.
– Треба ж, – посміхнулася Людмила, – ти навчилася готувати.
– Уявляєш, виявляється, це не так складно, – Рита розсміялася. – Раніше все мама робила, я навіть не намагалася. А тут довелося – і вийшло!
Увечері, коли діти вже втомилися і задрімали на дивані, а Рита з Толиком засобиралися додому, задзвонив телефон. Надія Іванівна.
– Ромочко, – голос звучав незвично розгублено, – ти не міг би приїхати? Я тут одна зовсім.
Роман переглянувся з Людмилою:
– Звісно, мамо. Ми зараз приїдемо.
– Ми? – У голосі свекрухи промайнула надія.
– Так, ми з Людою.
У квартирі Надії Іванівни було незвично тихо. Раніше тут завжди шуміли діти, гриміла на кухні Рита, працював телевізор.
– Сідайте, – свекруха метушилася, розставляючи чашки. – Я пиріг спекла.
– Мамо, – Роман уважно подивився на матір, – що сталося?
– Нічого, – вона відвернулася до вікна. – Просто тихо дуже. Рита з дітьми з’їхала, ти не заходиш.
– Мамо, ти ж знаєш чому.
– Знаю, – вона несподівано схлипнула. – Я все зіпсувала, так? Думала, як краще. Завжди вами опікувалася, піклувалася. А вийшло.
Вона замовкла, витираючи очі:
– Ритка дзвонила сьогодні. Сказала – мамо, вибач, але нам потрібно самим навчитися жити. А я що? Я ж мати, я маю допомагати.
– Мамо, – Роман підійшов до неї, обійняв за плечі, – допомагати – не означає робити все за них. Ти ж сама бачиш – Толик роботу хорошу знайшов, Рита готувати навчилася.
– Бачу, – вона кивнула. – Але так страшно. Як же вони без мене?
– Вони впораються, – тихо сказала Людмила. – Вони вже справляються.
Надія Іванівна повернулася до невістки:
– Вибач мені, Людочко. Адже я справді тебе звинувачувала. Думала – це ти Рому проти нас налаштувала. А ти просто хотіла, щоб усе правильно було.
Через рік вони знову зібралися разом зустрічати Новий рік. Тепер уже в новій квартирі Рити і Толика – невеликій, але своїй, купленій в іпотеку. Надія Іванівна принесла свій фірмовий пиріг, Людмила накрила святковий стіл, діти захоплено розглядали вбрану ялинку.
Ніхто не рахував, хто скільки витратив на продукти та подарунки. Ніхто не дорікав одне одному. Коли годинник пробив дванадцять, Надія Іванівна обвела поглядом присутніх за столом і посміхнулася – її діти нарешті виросли. А вона нарешті навчилася бути не контролюючою матір’ю, а люблячою бабусею. Можливо, саме в цьому й полягало її головне призначення.
