У класі повисла тиша. Учні старанно писали контрольну. Альбіна Романівна ходила туди-сюди біля дошки і спостерігала за дітьми. Несподівано її увагу відволік чийсь стукіт у двері. Вчителька вийшла з класу.
– Гей, Тарасов! Ну що там? Бомжі вже скинулися тобі на фрак до випускного? – раптом єхидно крикнув із першого ряду Генка Винниченко.
У класі пролунав уїдливий сміх.
– Почекай, нашому Тарасову розмірчик не підійшов, – хмикнула Олена Антонюк.
Усі дико реготали.
Тарасов Володимир, потупивши ображений погляд. Що він міг сказати проти такої кількості однокласників? На душі стало незатишно, порожньо. Хотілося скоріше втекти з класу, але він не міг. Альбіна Романівна одразу ж вліпила б йому жирне зауваження в щоденник. Тоді вдома… Вдома мама не втримається. Ні, краще потерпіти ці глузування. Зараз усе закінчиться, і він, піде звідси. Тим паче, скоро канікули. Значить, усе залишиться позаду.
Подумавши про це, Вовка почав далі строчити контрольну. Добре, що в нього є тяга до знань, інакше хлопці його зовсім би заклевали.
Двієчників не особливо люблять…
Незабаром повернулася Альбіна Романівна. У класі знову запанувала тиша. Діти боялися свого класного керівника. Вчителька сувора. Могла викликати батьків до директора, знизити оцінку з успішності, та й узагалі почати ставитися по-іншому. Нікому з учнів не хотілося потрапити до її “чорного списку” нелюбимчиків.
Пролунав дзвінок. Вова дописав завдання і здав зошит на стіл викладача. Накинувши на плечі свій поношений рюкзак, він вийшов за всіма з класу, намагаючись не привертати до себе зайвої уваги. Не дуже хотілося потрапити під роздачу якогось Винниченко, чи йому подібних. Таких було чимало.
Що ближче він підходив до будинку, то більше в нього підкошувалося в колінах. Зараз буде інша тривожна картина. Через це Вовка іноді мріяв виїхати на край світу. Напевно, мама знову “весела”.
Це відбувалося часто. Нескінченні веселощі вдома з якимись чоловіками. Ольга – мати Вовки часто лаялася на сина. Розповісти про це комусь було соромно.
Підліток боявся насмішок. Боявся потрапити в дитячий будинок. Все одно йому залишилося недовго до повноліття. А там він самостійно впорається. Знайде роботу і житиме окремо. Так він мріяв. Володимир Тарасов, якого всі навколо готові були образити.
Звісно, якби хлопчина не ходив у такому заношеному одязі, ніхто з нього не сміявся б. Добре, що він навчився сам прати цей одяг. Мамі було не до нього. Удома вічний бардак і бруд. Ольга не стежила за чистотою. Вона й сама-то носила якийсь халат, затертий до дірок. Уся кошлата, очі запливли. Зморшки, що з’явилися завчасно, говорили про її потворний спосіб життя.
Сусіди зустрічали Ольгу і тільки хитали головою. “Непутяща!”, – твердили вони їй услід.Вовка штовхнув двері в будинок. З кухні чулися голоси, чоловічий і жіночий. Мати вкотре привела якогось залицяльник. До Вовки їй не було жодного діла. А в нього ж скоро випускний. Хлопчику хотілося виглядати не гірше за всіх.
Як це, однокласники будуть ошатними, а він… Йому навіть вдягнути було нічого. Не було святкового одягу. Що й казати, Володі поїсти майже не перепадало. Усе з’їдали мамини залицяльники.
Підліток кинув портфель у своїй кімнаті й тихо вискочив із дому. На городі вже достигала полуниця. Щоправда, поки що вона була зелена. Це не бентежило голодного хлопчину. Хоч що-небудь кинути до рота, аби шлунок перестав бурчати.
– Голодний? – з-за паркану з’явилася сусідка баба Надя.
– Вітаю! – розгублено привітався з нею Володя.
– Ходімо, погодую, – запропонувала вона. – Пішли, не соромся. У мене оладки з варенням і зі сметаною. Інакше зовсім пропадеш. Ще й полуниця зелена. Живіт заболить.Вовка пішов за нею. Було незручно, але йому дуже хотілося їсти.
– Я б твою матір … та за одне місце…! – лаялася літня жінка, поставивши перед хлопцем на стіл велику миску з рум’яною випічкою.
– Їй Богу, хлопчина зголоднів у школі, а вона там якогось залицяльника приводить. Усю твою допомогу прогулює!
Вона обурювалася. Вова мовчав. Йому було соромно за дурну матусю.
– Ну, наївся? – запитала бабуся, коли хлопчина доїв останній шматочок. Він кивнув.
– Спасибі велике! – щиро подякував він бабусі Наді.
– Нема за що. Тільки рада зробити добро. Сподіваюся, що тобі цього вистачить до вечора. Якщо що, приходь. Я борщу наварю. Будемо разом вечеряти, – пробурмотіла вона.
Вова повернувся додому, і його розморило. Він вирішив трохи подрімати.
… Вони йшли парком атракціонів. Десятирічний Вовчик, мама й тато. Такі радісні й безтурботні. Здавалося, все життя попереду. Володя наминав вершкове морозиво з шоколадом. В іншій руці він тримав різнокольорові повітряні кулі. Мама кудись у далечінь показувала і сміялася, розмовляючи з батьком. Той день хлопчик запам’ятав назавжди. Він знову йому наснився сьогодні.
Після розваг сім’я вирушила додому.
– Тату, а ти забув пристебнутися! – сказала чоловікові дитина, сидячи в салоні його авто.
– Та облиш, – посміхнувся батько Вовці, подивившись у дзеркало. – Тут усього-то кілька кварталів проїхати.
Не доїхавши до будинку, машина зіткнулася з вантажівкою. Батько встиг повернути автомобіль, але сам не врятувався. У живих залишилися лише мама і Володя .
Мати потім довго плакала. Не могла прийти до тями. Після того ,як батько пішов з життя ,жінка взяла чарку в руки. Щоправда, на той час Ольга могла справлятися з роботою, виховувати дитину, а зараз вона зовсім не розуміла, для чого і для кого живе на цьому світі. Так, жила одним днем. Зробила нещасним і Вовку. Хлопчик ніколи не думав, що життя буває таким жорстоким…
Його розбудили крики. Чийсь чоловічий голос кричав пісні. Мати теж кричала, але не сильно.
Вова згадав про уроки і взявся їх вчити. Завтра інша контрольна. Треба підготуватися. За вікном уже майже стояло літо. Було тепло і добре. Увесь день сонечко. На небі – жодної хмаринки. У такі дні хлопці неподалік ганяли у футбол. Іноді Володя до них приєднувався. Сьогодні йому теж захотілося пограти з підлітками. Не сидіти ж увесь день у хаті.
Вивчивши уроки, Вовка потихеньку прокрався до виходу і пішов гуляти. Добре, що його ніхто не помітив. Інакше точно б послали в магазин .
Гра тривала недовго. Якби Вова прийшов раніше, то вони ще б пограли. Діти розійшлися. Згадавши про запропонований борщ, Вова попрямував до баби Наді.
Бабуся його любила. Хлопчик добрий. Іноді допомагав їй на грядках і по дому. Ось і годувала на знак подяки, та й просто жаліла його.
Одного разу баба Надя хотіла заявити в органи опіки, але передумала. Як там складеться доля Вовки? Тут йому залишилося недовго рости. Нічого, баба Надя його прогодує, а там видно буде. Він їй – немов онук рідний. Її-то діти далеко живуть. Рідко приїжджають.
– Дякую! Борщ смачний, – очі хлопця сяяли.
– От і добре, що смачний, – відповіла бабуся. – А я ось, що придумала. Ти ж грошей потребуєш, правильно?
– Чого Ви там придумали? – хмикнув Вова.
– Не я придумала. У нас недалеко автомийка відкрилася. Я того господаря знаю. Про тебе йому сказала. Ти б пішов, та підробив. Випускний же скоро. А в тебе й одягу-то немає ніякого.
Хлопець зрадів. У їхньому невеликому містечку важко було знайти роботу.
– Ви мене здивували! – вигукнув він.
– Сходи туди завтра раніше. Перед школою. А після школи попрацюєш. Думаю, все в тебе буде добре, – запевнила літня жінка.
Вова ледве дочекався дзвінка з останнього уроку. Однокласники знову обговорювали випускний. Знову сміялися, над Вовкою. Виставляли його ніщебродом і простачком. Це було низько з їхнього боку, а підлітку – прикро.
Лише одна з дівчаток, Злата, захищала його. Він їй давно подобався. А, може, просто жаліла хлопчину.
Після закінчення уроків Вова вирушив на автомийку.
– Ти – Тарасов? – сказав начальник.
– Так, – кивнув підліток.
– Тоді можеш просто зараз приступати до обов’язків. Он весь інвентар. Думаю, машини ти вмієш мити.
– Так, доводилося. У батька автомобіль був.
З роботою в нього справді все вийшло. Клієнти дякували йому. Хтось залишав чайові. Тепер Вова не буде голодним. Ще й бабу Надю нагодую…
Тільки-но він увійшов у будинок, як одразу ж перед ним з’явилася мати.
– Звідки це ти? – спитала вона і подивилася на пакет у руках сина. – А ну-ка, дай гляну, що ти приніс.
– Це не тобі! – сердито сказав їй Вова.
– А кому ж іще? – усміхнулася вона. – Гей, Костику! Іди сюди!
Вовка з тугою подивився на те, як мати з чоловіком забрали в нього куплені в місцевому магазині продукти. Якщо він стане відбирати їх, то отримає по повній. А Вовці не дуже хотілося потім ходити в синцях. Почухавши потилицю, він вирушив до баби Наді.
– Яка гадина! – обурилася бабуся. – Дитина працювала весь день, а ця змія все відібрала. Нічого. Будеш тепер ученим. Наступного разу продукти можеш у мене залишити. Я не чіпатиму і нікому не віддам.
Володя не міг стримати сліз, розповідаючи свою сумну історію. Як же йому було прикро…
Йшов час. Закінчилися іспити. Наближався день випускного шкільного балу. Вова заробив непогану суму. Він сподобався начальнику своєю відповідальністю. Той відпускав хлопчину, коли йому було потрібно. Йшов підлітку на поступки.
Того дня Вова збирався раніше додому. Треба було встигнути допомогти бабі Наді.
– Вов, там на “Джипі” чоловік під’їхав. Слухай, ти помий йому машину, га? Інакше проблеми в нас будуть. А Вітька – твій напарник ще не прийшов, – попросив його бос.
Вова повернувся на робоче місце. Поки чоловік у сірому піджаку розмовляв із кимось телефоном, хлопчина швидко привів до ладу його дорогу техніку.
– Ось молодець! – похвалив Вовку господар машини. – Навіть не думав, що ти так швидко впораєшся.
Він поплескав його по плечу і дав йому кілька купюр.
– Це тобі за швидкість! – подякував він йому.
– Зачекай, – раптом зупинився він. – Здається, я знаю тебе. Ти – син Тарасова Андрія, правильно?
Підліток кивнув.
– Значить, Андрія… Слухай, а хочеш покататися зі мною? Я саме повечеряти хотів. Ніяк не можу не взяти тебе із собою, – продовжив він.
– Я не можу… Бабі Наді обіцяв допомогти! – відмовився від його пропозиції Вова.
– Кинь! Бабу Надю я знаю. Ми їй пізніше разом допоможемо, – наполягав чоловік. Його звали Іваном. Колись він дружив із батьком Володі. Зараз би, напевно, вони були партнерами. Хотіли спільний бізнес відкрити. Якби тато Вови не пішов із життя…
У ресторані, де вечеряли Іван і Вова, тихо грала музика. Офіціант тут же приніс меню і прийняв замовлення. Вова ще ніколи в житті не був у ресторані. Хлопчина раз у раз оглядався. Усе йому тут здавалося незвичайним.
– Думаєш, я не знаю, як ти зараз живеш? – зітхнув дядько Іван. – Нещодавно заїхав у ваше містечко, то відразу розповіли. Може, зміниш роботу? Ти ж усе одно школу закінчив.
– Ні, мені ще вивчитися треба, – відповів йому підліток.
– У мене й вивчишся. Я допоможу тобі. Тільки обіцяй, що не будеш ухилятися, – продовжив говорити чоловік.
Його пропозиція сподобалася Вовці. Працювати в дядька Івана було б набагато цікавіше, ніж на автомийці. Та й зарплатня побільше.
Вовка пізно повернувся додому. Бабі Наді допоміг наступного дня. Дізнавшись про друга батька хлопчини, літня жінка зраділа.
– Невже Бог змилостивився над тобою?! – промовила вона. – Ось радість яка! Тільки матусі своїй нічого не розповідай.
Вовка кивнув. Навіщо їй таке розповідати? Ольга й так щодня чатує сина, а той їй пару сотень дає. Лише б тільки відстала. Їй байдуже, як Володя навчання закінчив. Хоч би запитала, що і як. Ні, їй це не треба. Жінці не було діла до того, що сина ображають. Якби вона кинула свої погані звички, то, напевно, у Вовки з’явилися б і новий костюм, і модні кросівки, і нормальний рюкзак.
Часом у хлопчика не було навіть зошита з ручкою. Доводилося просити у вчительки. А вчителька – та ще фіфа. Могла й висміяти Вовку позаочі, поки він не чує. Просто Альбіні Романівні не подобалося, як він одягається. Викладачка якось приходила до мами Тарасова. Та була в настрої. Щоправда, безлад у будинку не встигла прибрати. Вчителька на це не звернула жодної уваги. Головне, Ольга в собі і могла спокійно говорити.
Та зізналася, що поки сидить без роботи,ось і не може купити необхідні речі своєму синові. Вчителька їй повірила. Якби Альбіна Романівна вникла в те, що відбувається з її учнем, то його б точно відправили в дитячий будинок.
На випускному зібралися всі однокласники. Класна керівниця теж прийшла.
Хтось уїдливо крикнув:
– А де це наш Ален Делон?
– Тарасов чи що? Так він ще в черзі стоїть. Обирає прикид для балу! – з’їхидничала одна з однокласниць.
Усі голосно засміялися. Крім Злати. Вона стояла і дивилася кудись убік, роззявивши рота. Із “Джипа” вийшов одягнений у блакитний костюм Володя! Школярі спіймали її погляд і теж поглянули на незвичайну картину.
– Це Тарасов чи що? – крикнув Генка.
– Не може бути…, – протягнула Олена.
– Кльово! – підхопив Степанов.
Альбіна Романівна ахнула, побачивши Вову. Таким симпатичним вона його ще не бачила. Зачіску він зробив у салоні.
– Ти як із картинки! – вимовила вона, коли він наблизився до свого класу.
Злата підійшла до Вови першою, і він узяв її під руку. Дівчина теж мала гарний вигляд у своїй бежевій сукні з рожевими рюшами.
Найкрасивіший шкільний вальс був у цієї пари. Дівчата раз у раз кидали погляди в бік Тарасова. Він не звертав на них жодної уваги. У нього була Злата. Цю дівчину Вова кохав із самого початку їхнього шкільного шляху. Тільки боявся їй зізнатися. Тому що в нього не було грошей. Бо він із бідної родини. Хто подивиться на нього такого? Але тепер усе було інакше.
Після випускного Вова проводив Злату до самого дому. І навіть поцілував на прощання. Уперше зізнався, що кохає. Вона ніби чекала цих слів.
Того вечора Вова прийшов додому дуже втомленим. Тільки-но він переступив поріг, як одразу ж звернув увагу на те, чого давно не бачив. Весь будинок сяяв чистотою. Ніде не було ні пилинки. На кухні хтось перемив увесь посуд, підлогу. А як же смачно пахло! Вова заглянув у каструлю і побачив суп. Він узяв ложку і розмішав вміст. Там плавали і картопля, і шматочки м’ясного фаршу, і зелень. Хлопчина дивувався. Кому знадобилося приводити будинок до ладу і готувати їжу?
У дверному отворі маминої спальні з’явилася вона, мама.
– Вибач мені, синку, – промовила вона, наблизившись. – Я так перед тобою винна. Хотіла влаштувати тобі хоч якесь свято.
Він обійняв матір і сказав:
– Дякую, мамо. Якби ти тільки знала, як я мріяв про таке…
– Тепер так буде завжди! – впевнено пообіцяла Ольга.
Вона й справді кинула вести свій недолугий спосіб життя. Влаштувалася на роботу. У будинку стали з’являтися всілякі потрібні речі. У холодильнику завжди була їжа. Ольга любила готувати. Навіть Вові вона купила подарунок – електричну бритву. Син зрадів.
Звичайно, він мріяв про те, що мама візьметься за голову. Тепер він дякував Всесвіту за це.
Ольга навіть покращала з часом. Почала пристойно одягатися.
Одного разу вони з Володею сиділи в залі й дивилися цікавий фільм по телевізору. Раптом хтось неголосно постукав у двері.
– Я відчиню, – сказала мати і побігла до виходу.
Штовхнувши двері, вона зустрілася поглядом із незнайомим чоловіком. Але, придивившись уважніше, вона згадала, де його бачила.
– Іване, це ти? – відсахнулася жінка.
– Я, – усміхнувся він. – Приїхав до Володьки. Він казав, що зможе карбюратор подивитися.
– Так-так, звісно! Проходь, – запросила його вона.
Вони увійшли в зал. Вова схопився з місця.
– Ой, не знав, що Ви так рано приїдете, – промовив хлопець.
– А я зараз чайку заварю, – заметушилася Ольга.
За кілька хвилин вони втрьох сиділи на кухні та їли бутерброди зі смачним ароматним чаєм.
– Навіть не думав, що ти так і живеш сама, – промовив гість.
Вова помітив, як мати і дядько Іван зустрілися поглядами. Хлопчина згадав, що хотів щось зробити зараз на подвір’ї, і тут же пішов, залишивши матір і свого начальника наодинці.
Вони довго розмовляли, згадуючи минуле. Потім Іван несподівано взяв її руку і запропонував:
– Можна мені запросити тебе завтра повечеряти?
Вона часто захлопала віями.
– Я хотіла б, – погодилася Ольга.
Минуло п’ять із половиною років. Колишні однокласники Володі давно жили кожен своїм життям.
Вова працював у Івана в його фірмі. Йому вдалося здобути освіту завдяки цій добрій людині. А ще у хлопця тепер була молодша сестра, Соня. Зараз він ішов із роботи і думав про свою дружину.
– Злато! – крикнув він із порога, увійшовши в будинок. Дружина підбігла до нього і обвила його шию руками. Слідом за нею до Вови кинулася Соня.
– А мама де? – запитав він у дівчинки.
– Мама поїхала з татом, – пролепетала вона. – Удома тільки бабуся Надя.
– Ах ти, єгоза, – підхопивши Соню на руки, вимовив молодий чоловік, а потім звернувся до дружини:
– А як поживає моя королева? Сьогодні знову токсикоз мучив?
– Ні, сьогодні все добре, – усміхнулася вона.
Вова доторкнувся до її живота рукою:
– Гей, футболіст чи футболістка! Ти там давай припиняй маму мучати!
– Він не футболіст, – прощебетала Соня. – Це вона – Марійка. Нашу дівчинку зватимуть Марія, як мою ляльку.
Крихітка притиснула до себе ляльку, і всі весело розсміялися.
Баба Надя довго ще жила з ними. До кінця днів вона була в ясному розумі й пам’яті. Не кожен так доживе до 92-х років. Стареньку любили за її доброту і готовність підтримати. А вона раділа, що у Вовки все нарешті склалося.
