– Тату, як же я за тобою скучила! – Ліза повисла на шиї у батька, – тебе більше місяця не було, довге ж у тебе було відрядження!
Вона сховалася в батькові плечі, з насолодою вдихаючи такий рідний запах. І не відразу помітила незручно тупцюючу поруч дівчинку років 12 з переляканими очима.
– Знайомся, донько, це… твоя сестричка Рита, – збентежено, немов виправдовуючись, сказав батько, обережно ставлячи Лізу на землю.
Серце Лізи завмерло, вона всіма очима, не моргаючи, дивилася на цю худеньку дівчинку з гострими плечиками і кучерявою рудою косичкою. Потім перевела здивований погляд на батька:
– Яка ще… сестричка?!!
– У неї мама…пішла з життя, – відповіла за батька мама, – і тепер вона буде жити з нами.
Ну ти ж… завжди хотіла сестричку, просила нас… ось я тобі і привіз, – спробував пожартувати тато, але ніхто не посміхнувся на його жарт.
Більше того, в очах Лізи відбився такий жах, ніби він їй не сестричку привіз, а змію гримучу.
– Зрадник, – раптом голосно вимовила Ліза, і розвернувшись, щодуху кинулася бігти, куди очі дивляться.
– Донечко, зачекай, – почула вона позаду себе голос батька, але навіть не обернулася. В її голові панував страшний сумбур.
– Зрадник, зрадник, – шепотіла вона, все прискорюючи свій біг і ковтаючи сльози, – як він міг, як міг… так вчинити зі мною і мамою?
На щастя, ноги її привели до занедбаного парку, в якому гуляли рідкісні парочки, і тут можна було усамітнитися і дати волю сльозам.
Вона спустилася по обривистому березі до ставка, в якому плавали качки. Побачивши дівчинку, вони радісно кинулися до неї в очікуванні частування, але вона навіть не помітила їх, хоча дуже любила годувати, спеціально для них купувала хліб і насіння.
А зараз, присівши за кущем айви, вона лише з сумом дивилася на воду, не помічаючи їх. Думки її вихором носилися в голові, і все ніяк не могли заспокоїтися.
– Як же тепер мама? – раптом подумала дівчинка, а потім згадала її слова: “тепер вона буде жити з нами”, і в горлі защеміло від обурення.
– Як вона могла… пробачити його зраду, та ще й прийняти до себе його позашлюбну дочку? – болісно думала Ліза, схлипуючи і розмазуючи по обличчю сльози.
У її грудях все вирувало. Її батьки, яких вона завжди обожнювала і боготворила, за одну хвилину втратили весь свій авторитет. Вона їх тепер… зневажала. Обох – відразу.
Батька – за зраду і зрадництво, а матір – за слабкість і безхарактерність. Значить, вона завжди знала про його дочку, якщо так незворушно її зустріла? Знала і мовчала!
До горла Лізи підступила нудота. Ні, вона ніколи не зможе їх пробачити і зрозуміти. І жити з ними не зможе. Але куди піти в 15 років, коли ще повністю залежиш від батьків?
І раптом, немов спалах, промайнула здогадка.
– Я знаю, що робити! – з тріумфом подумала дівчинка, – я їм помщуся, вони у мене поплачуть. Нехай тоді люблять свою єдину дочку, цю… як її, Риту.
Вона мстиво посміхнулася, згадавши перелякані очі так званої сестрички і рішуче підвелася з місця.
Вона тихо увійшла в коридор, намагаючись непомітно проскочити в свою кімнату. Батьки сиділи на кухні і тихо розмовляли.
– Треба поговорити з нею і все їй розповісти, – почула Ліза голос матері і трохи пригальмувала.
– А якщо вона мене не пробачить? – зітхнув батько, – і відмовиться від мене?
– Боюся, у нас немає іншого виходу, – сумно відповіла мама.
Хмикнувши, Ліза прослизнула до своєї кімнати і завмерла на місці: там сиділа в її кріслі, тримаючи в руках її улюбленого зайчика, новоспечена сестричка.
– А ну давай сюди, – Ліза зі злістю смикнула зайця, і його лапа раптом з тріском відірвалася і залишилася у неї в руках. Рита сиділа, втиснувши голову в плечі і згорнувшись від страху.
– Хто тобі дозволив мої іграшки брати?
Ліза рвала і метала від гніву. На крик одразу прибігла мама. Схопила Лізу за руку:
– Ходімо, нам треба терміново поговорити.
– Чому вона сидить у моїй кімнаті, – кричала Ліза, – хто вона така? Чому ти їй дозволила? Ти – ганчірка! Раз дозволяєш об себе ноги витирати! Ганчірка, ганчірка! – крикнула Ліза, не в собі від злості.
Її колотило від люті, і вона ніяк не могла заспокоїтися. І раптом дзвінкий ляпас привів її в рівновагу. Схопившись за щоку рукою, Ліза кулею вилетіла з кімнати, ледь не збивши з ніг батька.
– Нумо, почекай, – рука батька міцно стиснула її плече. Ліза рвонулася, але не тут-то було.
– Нікуди я з тобою не піду, зрадник, – прошипіла Ліза, вириваючись.
– Ходімо зі мною, треба поговорити, інакше ти тут весь будинок рознесеш, – похмуро відповів батько і, підхопивши дочку під пахву, буквально затягнув її в кухню. Прикрив за собою двері.
– Не буду я з тобою розмовляти, – звивалася Ліза.
– Лізо, – гримнув батько, чого раніше ніколи не робив, – досить, це дуже важливо. Не хотів все розповідати, але, мабуть, без цього ніяк. Ти виросла, і казка тобі вже не потрібна…
І Ліза замовкла, сіла на диван і, відвернувшись убік, зробила глибоко байдужий вигляд: типу, марно мені щось розповідати, все одно своєї думки змінювати не збираюся.
Батько сів навпроти. Деякий час помовчав, збираючись з думками, і нарешті почав свою важку розповідь.
– Вибач, донько, мені нелегко все це згадувати… Але я почну. Ще до зустрічі з твоєю мамою у мене була інша сім’я: дружина і маленька донька… Ліза. Так-так, її звали так само, як і тебе. І ти шалено на неї схожа…
Ліза напружилася і обережно повернула голову до нього.
– І ти… її покинув? – нахмурившись, запитала вона.
– Ні, – похитав головою батько і судорожно зітхнув, – вони заги нули в автокатастрофі…
Ліза тихо скрикнула і прикрила рот рукою.
– Так, я тоді мало не збожеволів, – продовжував батько, прикривши очі, щоб приховати сльози, що закипали там. – Рік я прожив, як у диму, нічого перед собою не бачачи. Прикладався до чарки, але і це не допомагало. А потім одного разу я прийняв рішення…
Він замовк на хвилину, справляючись із хвилюванням.
– Вибач, донько, не хотів все це вивертати, особливо перед тобою… А потім я прийняв рішення… скоротити собі віку. Тому що жити не було ніякого сенсу і бажання. Я навіть придумав як. І ось цього дня я вийшов у парк, щоб попрощатися з цим життям, сів на лавку в якійсь прострації, і раптом до мене підбігла… Ліза, і засміявшись, сперлася на коліно.
– Дивись, – крикнула вона, простягаючи мені якусь іграшку.
Всередині мене все затремтіло, я дивився на неї, не моргаючи. Невже мені примарилося наяву? Я похитав головою, але бачення не зникало.
– Донечко, – прошепотів я, не вірячи своїм очам, – ти… повернулася?
Я підхопив її на руки, і в цей момент ніби з нізвідки з’явилася молода незнайома жінка і, поспішно вибачаючись, вихопила у мене з рук доньку.
– Лізо, так не можна, це не тато, це чужий дядько, – вичитувала вона дівчинку, а та тягнула до мене ручки і заливалася сльозами. Вона була того ж віку, років трьох, і навіть сукня на ній була схожа.
– Тато, тато, – кричала вона, і я, підкоряючись внутрішньому поклику, простягнув до неї руки. Вона притиснулася до мене, перестала плакати.
– А де її… тато? – схвильовано запитав я, хоча інтуїтивно здогадувався про відповідь.
– На мотоциклі розбився, – схлипнула жінка.
Батько замовк, справляючись із хвилюванням.
– Це… це були ми з мамою? – заїкаючись, ледь вимовила Ліза, дивлячись на батька широко розкритими від жаху очима.
Він мовчки кивнув і підняв на неї винні очі.
– Вибач, – видихнув він, – що довелося розвіяти твою казку. Ви мене тоді врятували, особливо ти, донько, тебе немов Ангел послав до мене, мабуть, знав про мій намір.
Ліза приголомшено мовчала.
– Значить… ти не мій рідний тато! – нарешті промовила вона.
– Я боявся тобі розповісти, – опустив голову батько, – раптом, дізнавшись правду, ти не приймеш мене, адже по крові я тобі чужий… Та й просто… хотіли вберегти тебе від гіркої правди. Адже все було добре, поки…
– Так… почекай, – перебила його Ліза, – а хто ця… Рита? Тепер я нізащо не повірю, що вона твоя дочка.
– Вона… дочка сестри моєї дружини. Сестра залишилася вдовою, будучи при надії, тому що за кермом в тому автомобілі, де заги нула моя сім’я, був її чоловік. Він віз їх вночі від бабусі і, мабуть, заснув за кермом. Я завжди допомагав їм.
А тепер… дівчинка залишилася зовсім одна. Я ще вчора не знав, що заберу її в нашу сім’ю. Вибач, донько, що назвав її твоєю сестрою, не встигнувши розповісти всю правду…
Ліза раптом підхопилася і, заливаючись сльозами, кинулася батькові на шию.
– Це ти… це ви… вибачте мене, – ридала вона на його грудях, – це я… егоїстка. А Рита… звичайно… моя сестра, моя найочікуваніша і найулюбленіша сестра…
Спеціально для сайту Stories
