— Завтра угода, продаємо твій будинок, тільки не зганьби мене, — заявила дочка.
Теплий літній вечір повільно опускався на село. У будинку пахло свіжою випічкою і чаєм, завареним з м’ятою і смородиною.
Ніна Петрівна поправила на столі скатертину, розклала пиріжки на блюді, виставила вершки в порцеляновій чашці.
Вона хвилювалася: сьогодні мала приїхати улюблена дочка, Вероніка.
«Може, навіть переночує, на вихідні залишиться… Нам про багато що потрібно поговорити…», — мріяла Ніна Петрівна, час від часу поглядаючи у вікно на дорогу і слухаючи, як скрипить хвіртка від вітру.
Ніна Петрівна струсила невидиму пилинку зі скатертини і знову подивилася на годинник.
«Ось-ось приїде», — шепотіло їй серце. Їхати з міста було близько години… Напевно, довго збиралися. Може, справи…
Колись у Ніни Петрівни була своя квартира в місті. Невелика, але затишна. Але коли дочка, Вероніка, виросла і вирішила будувати своє життя, Ніна Петрівна без вагань все віддала дочці — і квартиру, і заощадження.
Сама ж після відходу батьків переїхала в старенький батьківський будинок за містом.
Будинок, де колись вона сама виросла.
— Мамо, будемо з Артемом тобі допомагати. — Сказала дочка і… Поїхала.
Тепер у неї була квартира, вечори з нареченим і друзі… А матері в її житті ставало все менше і менше.
Спочатку були дзвінки щотижня. Потім — раз на місяць. А тепер — тільки рідкісні смс: «Не переживай, все добре».
Тепер Ніну Петрівну вечорами зігрівали лише старі фотографії на стінах. І нескінченне очікування дзвінка або короткого візиту дочки.
І ось, сьогодні Вероніка все-таки обіцяла заїхати.
Стукіт у двері повернув Ніну Петрівну до реальності. Вона поспішно витерла руки об фартух і кинулася до дверей.
На порозі стояла дочка — доглянута, красива, навіть ще краща, ніж раніше.
— Мамо, привіт! — сказала вона, швидко поцілувавши її в щоку. — Вибач, ми з Артемом ненадовго.
За спиною Вероніки маячив чоловік, який нетерпляче дивився на годинник.
— Ну що ти стоїш, заходь! На столі пиріжки… твої улюблені, з м’ясом. Все своє, натуральне! Голос Ніни Петрівни затремтів.
Вероніка пройшла в будинок, поглянула на затишну кухню.
— Мамо, слухай, я не за пиріжками прийшла. Ти знаєш, що я на дієті. Мені потрібні документи.
— Які документи? — насторожилася Ніна Петрівна.
Дочка дістала з сумки папку:
— На будинок. Я його продаю. Вже знайшлися покупці.
— Як це продаєш?! — Ніна Петрівна впустила рушник на підлогу. — Донечко, але це ж… це ж мій будинок! Наш будинок! Батьківський!
— Мамо, що ти заладила? — Вероніка трохи відступила назад, немов боячись відмови.
— Тут неможливо жити. Нудьга, комарі, до магазину — годину пішки! Якщо щось трапиться, швидка не встигне.
Тобі буде краще в місті. Купимо тобі щось маленьке, зручне. Все буде цивільно. Телевізор, лікарі поруч. Що тобі ще потрібно?
— А ти? — тихо запитала Ніна Петрівна. — Ти будеш поруч зі мною? Будеш відвідувати частіше, ніж тут?
Вероніка знизала плечима:
— Ну… Коли зможу. Біля нас квартири дорогі. А туди, де можна купити, їхати півтори години. Далі, ніж сюди.
Ніна Петрівна стиснула губи.
— Донько… Адже тут моє життя. Я тут виросла… — голос зірвався.
Вероніка нетерпляче подивилася на годинник:
— Мамо, ну не починай! Мені терміново потрібні папери. Завтра поїдемо все переоформляти. Будь готова о дев’ятій, Артем заїде. Тільки нормально одягнися, ніяких цих… Суконь сільських, не ганьби мене.
Чоловік біля порога кашлянув, даючи зрозуміти, що вони поспішають.
З трудом, тремтячими руками Ніна Петрівна знайшла потрібні документи. Дочка, не вчитуючись, забрала папку і сунула її в сумку.
— Все. Дякую, мамо. Не переживай! Все буде супер. Ми тобі бажаємо тільки добра.
— Може, чаю або молочка? — тихо запропонувала Ніна Петрівна. — Пиріжків? З собою візьміть… Куди мені одній?
Вероніка тільки махнула рукою:
— Та годі вже зі своїми пирогами! Не потрібні вони нам. Іншим разом, може. Ми поспішаємо.
На прощання вона поспіхом поцілувала матір у щоку. Двері скрипнули.
Десь далеко надривно завив собака… Немов у відповідь на почуття Ніни Петрівни.
Жінка стояла в порожній кухні. У вухах наростав гул. Пиріжки залишилися недоторканими. Вона й сама не хотіла навіть спробувати їх. Було гидко на душі.
Вона повільно підійшла до старовинного комода, на якому у сріблястих рамках стояли фотографії: мати в ситцевій сукні, батько — з веселими зморшками в куточках очей.
— Вибачте мене… — прошепотіла вона, обіймаючи рамки. — Адже я теж колись вас залишила… Поїхала… Думала — повернуся з перемогами. Та тільки ви не дочекалися…
Горло защеміло. З очей полилися сльози.
Вона згадала, як колись їхала до міста — така горда, з маленькою валізою і цілою купою грандіозних планів. Думала — ось-ось досягну всього і повернуся.
Повернуся красивою, успішною. Будуть пишатися, в селі скажуть: молодець, вибралася з болота…
А потім життя закрутило… Вийшла заміж, дитину на світ привела… Чоловік виявився не найкращим. Довелося все самій на собі тягнути.
Ніна Петрівна тоді працювала на двох роботах, ночами шила сукні на замовлення, аби у доньки все було — і модний одяг, і косметика, і навіть платний вуз, про який дівчинка мріяла.
Ніна Петрівна згадувала, як в юності Вероніка обіцяла:
— Мамочко, коли я стану дорослою і багатою, ми з тобою щороку будемо їздити на море! І я куплю тобі величезний будинок! З садом!
Вона сміялася тоді, притискаючи дочку до грудей:
— Головне, рідна, щоб ти була щаслива. Будинок мені не потрібен, мені б тільки тебе поруч.
Весь цей час батьки Ніни ніби були, але десь далеко.
Забула, відклала, не встигла…
І тепер історія повторювалася — тільки на місці покинутих батьків була вона сама. Єдине, що залишилося їй — цей будинок і фотографії, та надія, яка з кожним днем ставала тьмяною.
Ніна Петрівна помолилася і повільно задула свічку в лампадці, а потім відкрила вікно. По даху почав капати дощ, як сльози батьків, які не хотіли б для своєї дочки такої ж долі.
Кожен удар крапель дощу був схожий на чужі кроки — віддалені, що губляться в темряві.
Минуле відходило, але Ніна Петрівна не хотіла його відпускати.
— Що, мамо? Я залишила у тебе щось? Хустку? Парасольку? — незадоволено запитала дочка, відповівши на дзвінок матері.
— Так, ти забула. Забула запитати мене. І моя відповідь: «ні». Я не буду продавати будинок. Вибач, Вероніко. Я не приїду на угоду.
Ніна Петрівна скинула дзвінок, і разом зі сльозами з неї немов вилилася вся накопичена тяжкість. Вона зітхнула легко. Глибоко. І все-таки повітря після дощу завжди найсвіжіше.
Спеціально для сайту Stories
