Я обернулася і побачила поруч пацана. Не хлопчика, не дитини. Саме пацана, від народження шести років, максимум семи. Брудний затертий светр на кілька розмірів більший за маленьке щупле тільце. На ногах черевики, колись чорні, зараз курно-сірі, зі стоптаними задниками та збитими носами.
Очевидно з чужої ноги. Різниця у три розміри, не менша. Під задертою чи обірваною, одразу не встигла розгледіти, штаниною, шнурки перекинуті через кісточку, щоб не спадали черевики. Брудні маленькі руки, що смикають чи то від хвилювання, чи то від енергії гудзики на куртці.
Таке ж, як і одяг, брудне обличчя з розмазаним на ньому сірим пилом. Крізь сірий відтінок шкіри яскравою плямою світяться сині, по-дитячому наївні, але з вовчим побоюванням очі. Весь цей образ доповнювала виступаюча на передній план худорлявість, яку було добре видно навіть через одіг.
Я безбожно спізнювалася на зустріч, і першим бажанням було відмахнутися, сунути гроші і побігти далі, але я зупинилася і зависла. Дивлячись на це маленьке щупле створення з вовчим поглядом, що не досягає своєю маківкою мені навіть пояса, я не могла піти далі. Пауза затяглася.
Він стояв, з викликом дивлячись мені в очі знизу вгору. Почуття жалю підперло діафрагму, перекривши доступ кисню. Намагаючись зрозуміти, що саме відбувається в моєму організмі, і здогадуючись, що зараз потечуть сльози, я уважно продовжувала розглядати це вовченя.
— Давай я тобі так просто дам грошей? — я опустилася поряд з ним навпочіпки і взяла за гудзик.
Я побачила опухлі з почервонінням очі від недавніх сліз і страх, захований за вогнем. Було видно, як він боявся, що йому не повірять, не дадуть змоги показати, на що він здатний. Він зробив крок назад, і його очі звузилися в маленьку цятку зневаги.
— Я вмію красти, — гордо, але тихо сказав він. — Якби я захотів, міг би й сам взяти, великого розуму не треба. Он, у вас гаманець у сумці на верхівці лежить — бери не хочу, але мені чужого не треба. Я все вмію навіть молотком.
Я машинально перевела погляд на сумку і вкотре підтвердила, що я роззява. Сумка навстіж, гаманець дійсно зверху. Маленька серйозна людина, розуміючи, що даремно втрачає час, мовчки повернулася і зібралася йти, але я, відчувши, що ґудзик почав вислизати, відірвалася від гаманця і повернула вовченя на місце .
– Ти куди? Ми ще не договорили, — сльози кішками, що дряпаються, блукали по моєму тілу, але я зусиллям волі не давала їм дістатися до очей. — Знаєш, мені потрібне дещо.
Він пильно подивився на мене, ніби намагаючись зрозуміти з жалю чи справді. Я вдала максимально серйозний вигляд і перейшла на діловий тон. Жалості в тоні не повинно бути і близько, розкусить, зрозуміє, а шкодувати його не можна, було видно одразу — не той формат.
Не жебрак — самотнє вовченя, горде й сильне у свої шість років. Я чітко розуміла, що зустріч відклалася сама собою на невизначений період, та й Бог з нею, встигну.
— То що треба робити? — серйозно спитав він, схрестивши на грудях руки. Він заспокоївся, його не шкодували, а наймали на роботу.
— Ну, по-перше, — я судомно намагалася придумати, що мені треба з того, що йому під силу. — Почнемо з машини. Фари брудні, скло. Чи зможеш почистити?
Ми підійшли до машини, чоловічок попросив ганчірку і без зайвих слів відразу приступив до роботи. Він старанно тер шибки брудною ганчіркою, не пропускаючи і міліметра. Пил рухався, повторюючи його рухи, іноді злітаючи вгору, потім знову примагнічений склом, сідав назад.
Я мовчки спостерігала за процесом. Машина чистіша не ставала, але суть була не в цьому. Він відповідав сухо, коротко. Дитячого в ньому не було нічого, крім росту та одягу. Я уважно спостерігала за цією маленькою людиною і відчувала перед ним певний страх, що поєднується з повагою.
— Скажи, — не вгамувалася я. — А що ти купиш за ці гроші, я сподіваюся, не цигарки?
Я схрестила на грудях руки з виглядом вчительки і встромила пильний погляд у його маленьку спину, чекаючи відповіді. Я щодня зустрічала безліч безпритульних на своєму шляху, і всі з них переконували мене, випрошуючи гроші, нічого не пропонуючи натомість, що вони їсти хочуть.
Я завжди давала, мені не шкода, але потім я бачила, як вони в підворітті пускали пляшку оковитої по колу. Не засуджувала, не від хорошого життя робили вони так. Я просто бачила це, не роблячи жодних висновків і коли просили знову… знову давала.
Раптом цього разу на хліб витратият. Але в цьому малюку виразно було щось інше. Серйозне, доросле, болісне. Ваня зупинився і, не повертаючись до мене, тихо сказав:
— Я не курю… І не п’ю. Я й не їсти можу, якщо треба… Тиждень. У мене мама, — його голос здригнувся, він затнувся і замовк.
Я повільно присіла поряд з ним навпочіпки і повернула його за маленькі щуплі плечі до себе обличчям. У його синіх потуплених у підлогу не по-дитячому вовчих очах стояли сльози.
— Твоя мама хворіє? — тихо спитала я.
Ваня мовчки ствердно кивнув головою. Його прозорими дитячими щоками текли такі ж прозорі сльози. І я зрозуміла, що волога, що блукає шкрябаючими кішками, все-таки знайшла вихід. Я відчула, як по щоці шибнула гаряча сльоза, а за нею ще й ще.
Я обняла цього маленького вовченя і притиснула до себе. Так обнявшись, ми стояли хвилин 15, не в силах зупинити сльози. Перехожі з цікавістю дивилися на дивну картину, але йшли повз. Я ревіла від болю за цю дитину, а вона плакала від того, що з дитинства їй довелося стати дорослою і сильною.
Його ніхто ніколи не шкодував, а він і не дозволяв цього робити. У свої шість років він знав одне: “Якщо не він, то хто ж”… Ми викинули брудну ганчірку, я взяла його за руку і ми пішли до найближчого кафе перекусити. Ваня, насупившись, зупинився біля входу, він звик, що в такі місця його не пускали.
Навіть роботи не давали… За шматок хліба. Не тому, що злі, а бо так прийнято. Його гнали, як бродячого собаку, палицями. І зараз він стиснувся, чекаючи звичайної розв’язки.
— Ходімо, не бійся. Я не дам тебе образити нікому й ніколи, — тихо сказала я і стиснула маленьку холодну ручку.
Він покірно пішов за мною, як маленький шестирічний хлопчик. Втомився бути дорослим. Ми розмовляли з ним до самого вечора. Час минув. Ваня одночасно уплітав за обидві щоки булки з м’ясом, по-модному звані бургерами, періодично з побоюванням дивлячись на всі боки, щоб не забрали.
Наївшись, він розслабився та розповів, що його батько загинув. Давно. Як саме він не знав. Був зовсім маленький, усе, що пам’ятав, і те було від матері. Коли батько загинув, мати сильно захворіла. Він чув, як сусіди казали між собою, що нерви не витримали.
Як називалася її хвороба, він також не знав, але пам’ятав, що в назві було слово «цукор», але назву ліків він вивчив напам’ять, а ще він дуже добре запам’ятав, що якщо їх не принести, мама може померти. От і ходив не до школи, а на «роботу», щодня… З ранку до ночі.
Поки мама могла, вона працювала сама, і він ходив до сусідського хлопчика навчатись грамоти, до школи готуватися, а потім мамі стало зовсім погано. Замість школи, довелося йти на вулицю просити… Але стрижень, який був у ньому, мабуть, від народження, просити не давав, ось і працював… Як міг.
Допомагав мамі… Як умів. Навіть до дядька Михайла, сусіда, причепився, щоб молотком орудувати навчив. Грамота залишилася у сусідського хлопчика, а у Ванечки з’явився обов’язок перед улюбленою мамою.
– Я дуже люблю маму, – без частки награності, без дитячих нот сказав він на завершення. — Я боюся, раптом вона помре, і я нікому не потрібен.
Тихо, стримуючи по-дорослому дитячі сльози, сказав він і замовк. Я дістала гроші за їжу, поклала їх на стіл, взяла його за руку та потягла до виходу.
— Поїхали знайомитись з твоєю мамою, — я обняла його за плечі і притиснула до себе. — І ніколи не бійся, чуєш, що твоя мати помре, зрозумів?
Ваня потягнув мене за руку вниз, і я присіла. Він мовчки підійшов, обійняв мене і поклав голову на плече. Дорослість миттю зникла, і біля мене виявився маленький беззахисний переляканий шестирічний хлопчик, викинутий із життя і вже втомлений….
