— Якщо ти справді вважаєш мене своїм сином, перепиши квартиру на мене, — твердо промовив Кирило, дивлячись вітчиму прямо в очі. — Завтра ж поїдемо до нотаріуса й оформимо дарчу.
Це єдиний спосіб довести, що весь цей час ти не прикидався.
— Що ти щойно сказав? — тихо запитав Михайло.
— Ти все чудово почув, Михайле, — Кирило навмисно назвав його на ім’я, знаючи, як це ранить. — Квартиру. Перепиши її на мене.
Ти ж на кожному кроці твердиш, що любиш мене як рідного. Ось і підтвердь це справою, а не порожніми словами.
— Кириле, схаменися… Ми щойно сперечалися про те, чому ти знову не попередив, що прийдеш під ранок. Звідки взагалі взялася ця тема? При чому тут житло?
— При тому! — Кирило підвищив голос і вдарив долонею по столу. — Кожен твій докір, кожне зауваження — це тому, що я тобі чужий. Ти все життя дорікаєш мені цим!
Тільки щось не так — одразу починаєш поводитися як господар. «Не шуми», «не роби так», «чому не прибрав у своїй кімнаті».
Якби я був твоїм рідним сином, ти б ніколи так не поводився.
— Та як у тебе язик повертається таке говорити? Я виховую тебе з року. З тих пір, як твоєї мами не стало, ми взагалі залишилися вдвох на всьому білому світі.
Я працював на трьох роботах, щоб у тебе було все найкраще. Іграшки, секції, найкращий інститут у місті…
Я жодного разу в житті не сказав, що ти — не мій!
— Звісно, тепер ти будеш дорікати мені грошима, — посміхнувся Кирило. — «Я працював, я витрачав, я ночами не спав».
А ти хоч раз замислився, як мені було жити з цим вічним почуттям боргу?
Я з самого дитинства знав, що я тут на пташиних правах. Чужа дитина, яку прихистили з жалю, щоб здаватися благородними перед оточуючими.
— З жалю? — здивувався Михайло. — Ти справді так думаєш?
— Усі ці твої повчання й правила — просто спосіб продемонструвати свою владу наді мною, — гримнув пасинок. — Мовляв, дивися, хлопче, хто тут головний, чия це територія і на чиїх метрах ти живеш.
Якби ти любив мене по-справжньому, без жодних умов, ти б давно переписав цю квартиру на мене.
Щоб я нарешті відчув себе в безпеці. Щоб я точно знав: у мене є свій куточок, який у мене ніхто й ніколи не відбере.
— Але це моя єдина квартира, Кириле! Я заробив на неї сам, важкою працею, ще до того, як зустрів твою маму.
Якщо я перепишу її на тебе зараз, де ж я сам буду жити? Про що ти взагалі думаєш?
— А що з тобою станеться? Ти залишишся тут жити, ніхто тебе на вулицю виганяти не збирається. Просто власником буду вважатися я.
Це звичайна юридична гарантія твоєї батьківської любові, розумієш? Чи тобі шкода ? Значить, все-таки чужий?
Михайло дивився на пасинка й не впізнавав його. Куди подівся той маленький, беззахисний хлопчик, який колись міцно тримав його за палець у парку й просив прочитати казку перед сном?
— Любов не доводиться квадратними метрами…, — почав Михайло, але його безцеремонно перервали.
— Ой, тільки давай без цієї твоєї філософії! — Кирило роздратовано махнув рукою й скривився. — Давай начистоту, Михайле: ти просто боїшся втратити контроль наді мною.
Тобі зручно тримати мене на короткому повідку. Поки квартира твоя, я мушу дивитися тобі в рот, у всьому погоджуватися і терпіти твої вічні повчання.
— Які повчання, синку? Я лише попросив тебе поважати мій сон і елементарні правила пристойності! Мені завтра о шостій ранку на завод, на важку зміну.
Я не можу повноцінно відпочивати, коли о третій годині ночі в сусідній кімнаті галасують твої друзі й на повну грає музика. Невже це так складно зрозуміти?
— Ось бачиш! Ти знову за своє! — тріумфально вигукнув Кирило, нахилившись уперед. — «Мій сон», «моя зміна», «мій відпочинок»!
Усе в цьому домі крутиться лише навколо тебе одного. Тобі абсолютно байдуже на мої інтереси, на моїх друзів, на мою молодість.
Тобі важливо лише те, щоб тобі самому було максимально зручно.
— Кириле, це звичайні правила спільного проживання двох дорослих людей. У нормальній родині люди завжди поважають особисті кордони одне одного, і…
— У нормальній родині — можливо. Але ми з тобою, мабуть, так і не стали справжньою родиною. Раз ти так сильно боїшся за свої стіни й боїшся поступитися ними мені.
Михайло глибоко зітхнув.
— Ти ж прекрасно знаєш, що я завжди планував залишити цю квартиру тобі, — тихо промовив він. — У моєму заповіті все давно написано…
— Заповіт? — Кирило презирливо пирхнув. — Його можна переписати в будь-який момент за п’ятнадцять хвилин.
Достатньо мені один раз не так поглянути на тебе, не відповісти на дзвінок або не помити ту нещасну тарілку, — і ти одразу ж побіжиш до нотаріуса змінювати умови.
Ні, Михайле, так не піде. Мені потрібні тверді гарантії прямо зараз. Справжні, які не можна скасувати.
— А якщо я відмовлюся?
— Тоді все остаточно стане на свої місця. Я зрозумію, що всі твої слова про любов — порожній звук. Що я для тебе насправді ніхто, просто тягар із минулого.
І наше спілкування на цьому назавжди закінчиться. Я зберу свої речі й піду прямо зараз. І більше ти мене у своєму житті ніколи не побачиш.
Вибирай сам: або твоя квартира, або я.
— Ти ставиш мені ультиматум? Мені? Людині, яка тижнями сиділа біля твого ліжка, коли ти важко хворів у дитинстві? Яка у всьому собі відмовляла, ходила в одній куртці п’ять років, аби лише оплатити твоє навчання на престижному факультеті?
Кирило єхидно посміхнувся:
— Ти сам колись обрав цей шлях. Тебе ж ніхто силою не змушував одружуватися з жінкою з маленькою дитиною й брати на себе всі ці зобов’язання.
Якщо вже взяв їх на себе — неси їх гідно до кінця. А не докоряй мені тепер при кожній нагоді за кожен шматок хліба, який я з’їв.
— Я ніколи не дорікав тобі, синку…
— Я просив тебе не називати мене так! — різко перебив Кирило. — Справжнім синам довіряють без зайвих питань, справжнім синам допомагають стати на ноги й дають старт у житті.
Моєму однокурснику вітчим на повноліття подарував окрему квартиру-студію, взагалі без жодних умов, докорів і зайвих розмов.
А ти за свою двокімнатну хрущовку…
Михайло глибоко зітхнув.
— Знаєш, Кириле… Я все зрозумів. Адже я завжди щиро вірив, що виховую чесну, добру й люблячу людину.
Я роками прощав тобі твої капризи, твої егоїстичні витівки, завжди думав, що це просто тимчасове, вікове, що ти переростеш це й усе зрозумієш.
Але зараз, дивлячись на тебе, я з жахом розумію, як сильно я помилявся всі ці роки.
— Помилявся в чому конкретно? У тому, що прихистив у своєму домі чужу дитину?
Ну то скажи це нарешті прямо мені в обличчя! — Кирило нервово схопив зі столу свої ключі та мобільний телефон. — Мені тепер все остаточно ясно.
Твоя дорогоцінна квартира для тебе набагато дорожча, ніж я і наші стосунки.
— Сьогодні ти сам зробив свій вибір, синку…
— Не смій більше читати мені свої нотації! — закричав пасинок. — Я йду прямо зараз. І навіть не сподівайся, що я коли-небудь повернуся або зателефоную тобі.
Можеш спокійно жити у своїй дорогоцінній двокімнатній халупі в повній самотності! Зрозумів, тату?
***
Пасинок з’явився через три тижні.
— Відчини, Михайле, у мене ключ не повертається.
Михайло повільно підійшов до дверей і подивився у вічко.
— Я замінив замки, Кириле, — спокійно відповів він через двері.
— Тобто — замінив? Ти що, серйозно?! Мені завтра на навчання, а в мене навіть чистого одягу немає!
Ці… так звані друзі, вони мене сьогодні просто вигнали. Сказали, що я «загостився» і пора б почати скидатися на їжу та оренду.
Уявляєш, які це безсовісні свині? Я ще й платити повинен!
— Уявляю, — відгукнувся Михайло. — Люди взагалі рідко погоджуються годувати тих, хто вважає, що всі їм зобов’язані просто за те, що вони існують.
Мабуть, їхня «безумовна любов» закінчилася швидше, ніж моє терпіння…
— Гаразд, Михайле, ну досить. Я тоді запалився, був на нервах, — жалісливо промовив пасинок. — Давай відкривай, обговоримо все.
Я готовий забути про той дарчий акт, живи у своїй квартирі, скільки забажаєш. Тільки впусти мене погрітися й поїсти, я з учорашнього дня голодний.
— Не пущу, — рішуче заявив власник квартири. — Я вперше за багато років сплю всю ніч, не чекаючи о третій годині ночі реготу за стіною.
Все, з мене досить! Я твоїй матері борг сповна віддав.
— Куди я піду? — по-жіночому верещав пасинок. — На вокзал? На вулиці дощ, а в мене кишені порожні! Ти ж завжди повторював, що я тобі як рідний!
— Ти сам сказав, що я тобі ніхто. Ти називав мене «Михайлом», щоразу підкреслюючи, що я тобі чужий.
Я більше тобі нічого не винен. Мої зобов’язання перед тобою закінчилися в ту мить, коли ти спробував викинути мене з моєї ж квартири.
— Ти не можеш так вчинити! Це підло! — Кирило з силою вдарив кулаком по дверях.
— Ні, Кириле. Підло — це шантажувати єдину людину, яка за тебе заступалася все життя. Удачі тобі…
Михайло зачинив двері ще й на верхній замок і пішов спати. Дивно, але совість його зовсім не мучила.
Напевно, варто було ще кілька років тому поставити крапку в усій цій історії. Правду, мабуть, кажуть: не роби добра…
