– А чому б нам не влаштувати що-небудь особливе на чотирнадцяте? – Олена акуратно поклала телефон на кухонний стіл і перевела погляд на чоловіка.
Сашко навіть не підняв очей від тарілки. Вона знала цей його зосереджений, трохи напружений погляд – такий самий, як того дня, коли він прийшов влаштовуватися в автосервіс: молодий, рішучий хлопець із дипломом інженера.
Тепер, через вісім років, він став провідним механіком, але вираз його обличчя залишився тим самим.
– Я День святого Валентина не святкую, і подарунка не буде, – кинув він, продовжуючи їсти.
Олена прикусила губу. Щоразу одне й те саме – варто завести мову про свята або спільні плани, як він миттєво закривається.
Раніше все було інакше. На початку їхніх стосунків Сашко постійно радував її приємними сюрпризами: квитки в кіно, улюблені тістечка, кумедні записки в кишені куртки.
– Та я не про подарунки… – почала вона.
– Олено, чесно, навіщо ці дитячі ігри? Дорослі люди давно переросли валентинки і сердечка. Це просто маркетинговий хід, – нарешті підняв він очі.
Олена встала, почавши збирати посуд. Продовжувати діалог не мало сенсу – коли Сашко приймає рішення, його не переконати. Можливо, саме ця риса зробила його чудовим механіком: якщо береться за машину, не зупиниться, поки не знайде причину несправності.
За вікном повільно опускався сніг. До чотирнадцятого лютого залишалося десять днів, а Олена відчувала – між ними щось змінилося. Сашко став частіше затримуватися в сервісі допізна, проводячи вечори з телефоном у руках.
Щойно вона відвернулася до раковини, телефон на столі тихо завібрував. Краєм ока вона помітила, як Сашко швидко схопив його, прочитав повідомлення й одразу ж почав друкувати відповідь.
– Клієнт пише, – буркнув він, немов прочитавши її думки. – У БМВ складна проблема, ніяк не можемо розібратися.
Олена кивнула, хоча всередині все стиснулося. Раніше Сашко докладно розповідав їй про кожну машину – про поломки, способи їх усунення, цікаві рішення. Тепер же все частіше обмежувався короткими фразами.
Коли ввечері Сашко вийшов на балкон, Олена не витримала. Телефон лежав на журнальному столику, екраном догори. Останнє повідомлення висвітилося в сповіщеннях: “Домовилися, завтра о 12:00. Тільки тихіше!”
Відправник – Марина.
Олена насилу ковтнула. Марина… Схоже, це була та сама клієнтка – яскрава, завжди на підборах, із новеньким Міні Купером. Тоді Сашко пожартував, що і машина, і господиня однаково яскраві та норовливі.
Двері грюкнули – Сашко повернувся з балкона. Олена ледь встигла відійти від столика.
– Чому ти така бліда? – запитав він, уважно розглядаючи дружину.
– Голова трохи паморочиться, – збрехала вона. – Піду прилягу.
Уночі Олена довго не могла заснути. Поруч мірно дихав Сашко, а вона лежала, втупившись у стелю, і думала про те, коли ж усе почало змінюватися і чому.
Вранці, збираючись на роботу (вона працювала флористом у невеликому квітковому магазині), вона вирішила, що час діяти. Через місяць буде їхня восьма річниця весілля – серйозна дата. Потрібно просто поговорити відверто.
Але Сашко випередив:
– Олено, сьогодні затримаюся. Там… складна машина.
– Звичайно, – намагаючись зберегти спокій, відповіла вона. – Яка?
– БМВ… – він запнувся на секунду. – Та сама, ніяк не справляємося з проблемою.
“Він бреше”, – зрозуміла Олена. Уперше за вісім років він прямо бреше їй в очі.
День у магазині тягнувся нескінченно. Олена автоматично складала букети, посміхалася покупцям, але думки постійно поверталися до ранкової розмови. До того, як Сашко відводив очі, як нерішуче говорив про БМВ…
– Оленко, з тобою все нормально? – поцікавилася Галина Петрівна, господиня магазину. – Уже вдруге одні й ті самі квіти перебираєш.
– Усе гаразд, просто задумалася, – спробувала посміхнутися Олена. Галина Петрівна, невисока жінка близько п’ятдесяти з добрими карими очима, все життя працювала з квітами і, здавалося, бачила наскрізь не тільки рослини, а й людей.
– Пам’ятаю, як ти до нас прийшла працювати, – несподівано почала Галина Петрівна. – Була такою світлою, щасливою. Твій Сашко щодня заглядав, обов’язково що-небудь купував. А тепер його і слід прохолов.
Олена промовчала, але всередині все стиснулося. Так, раніше Сашко часто заходив у магазин. Його світло-русява голова з’являлася в дверях, він посміхався своєю особливою, трохи збентеженою посмішкою… Але колись це просто припинилося.
Дзенькнув дзвіночок – з’явився новий клієнт. Олена підняла очі й застигла: на порозі стояла Марина. Саме вона. У яскраво-червоному пальто, на високих підборах, з розпущеним рудим волоссям.
– Добрий день! – голос Марини був таким самим, як її зовнішність: дзвінкий, упевнений. – Мені потрібен букет. Що-небудь незабутнє, яскраве.
Олена відчула тремтіння в руках:
– Який привід?
– Особливий, – Марина таємниче посміхнулася. – Дуже особливий.
“Звичайно особливий, – подумала Олена. – Чотирнадцяте лютого вже близько”.
– Може, троянди? – запропонувала вона, намагаючись зберегти спокій. – У нас свіжа поставка.
– Ні, троянди занадто банальні. Хочу щось справді видатне, – відрізала Марина.
Поки Олена складала букет з екзотичних квітів, Марина розмовляла телефоном:
– Усе йде за планом… Вона ні про що не здогадується… Звісно, буде сюрприз…
У Олени всередині все похолоділо. “Вона”? Хто така?
– Прекрасний букет! – Марина захоплено розглядала квіти. – Ви справжній професіонал!
– Дякую, – ледве видавила Олена. – Приходьте ще.
Щойно двері за Мариною зачинилися, Олена схопила телефон. Тремтячими пальцями відправила повідомлення Сашку: “Нам потрібно серйозно поговорити”.
Відповідь надійшла моментально: “Сьогодні ніяк не вийде. Роботи невпроворот”.
Олена заплющила очі. Її думки крутилися навколо уривків фраз: “ні про що не знає”, “сюрприз”, “зустріч завтра”.
– Галино Петрівно, можна я сьогодні піду раніше? – звернулася вона. – Потрібно дещо зробити.
Господиня уважно подивилася на неї:
– Звісно. Тільки будь обережна, добре?
“Будь обережна” – ці слова луною повторювалися в голові, поки вона їхала до автосервісу. Вона ніколи не бувала там удень, але зараз наважилася.
Сервіс знаходився в промисловій частині міста, серед складів і майстерень. Великі гаражні ворота були відчинені, всередині чувся шум обладнання. Олена завмерла біля входу, не наважуючись увійти. І тут із воріт виїхала знайома червона машина.
Серце пропустило удар. За кермом сиділа Марина, поруч – Сашко. Вони жваво розмовляли, Марина сміялася, а Сашко посміхався тією самою посмішкою, яку Олена не бачила вже багато місяців.
Машина зникла за рогом, а Олена продовжувала стояти, відчуваючи, як зрадницьки щипає в куточках очей. Вісім років разом. Чому вона не помітила, як він став віддалятися? Або вважала за краще не помічати?
Увечері Сашко повернувся пізно. Від нього пахло тютюном і чужими парфумами.
– Ти за мною стежила? – запитав він, побачивши її заплакане обличчя.
– Ні, – похитала головою Олена. – Я просто хотіла зробити тобі сюрприз. Приїхати на роботу. А вийшов сюрприз для мене.
Сашко важко опустився на стілець:
– Це зовсім не те, що ти думаєш.
– А що я маю думати? – голос Олени зрадницьки здригнувся. – Твої постійні затримки на роботі, нескінченні листування, зустрічі з Мариною…
– Почекай, – він підняв руку, немов захищаючись. – Давай поговоримо.
– Говорити? – гірко усміхнулася Олена. – Коли ми востаннє справді говорили? Не про роботу, не про побут, а просто розмовляли?
Сашко мовчав. У тиші було чутно, як десь на вулиці сигналить машина.
– Пам’ятаєш, як ми познайомилися? – раптово запитала Олена. – Ти тоді тільки почав працювати в сервісі. Зайшов купити квіти мамі…
– На день народження, – тихо додав Сашко. – Ти зібрала букет із білих хризантем. Сказала, що вони символізують щирість і чистоту помислів.
– А потім приходив щодня. Усі дівчата сміялися – ніхто не бачив, щоб механік так розбирався у квітах.
На обличчі Сашка з’явилася легка посмішка:
– Я в них і не розбирався. Просто хотів тебе бачити.
– А зараз? – Олена подивилася йому прямо в очі. – Що змінилося, Сашко?
Він піднявся і почав ходити кухнею. Зупинився біля вікна:
– Я справді багато працюю. Але справа не тільки в цьому…
Дзвінок телефону обірвав його фразу. На екрані висвітилося ім’я “Марина”. Сашко сіпнувся, але не встиг – Олена вже взяла слухавку.
– Алло, – її голос напрочуд спокійний.
– Олександре? – пролунав знайомий дзвінкий голос. – Усе готово! Уявляєш, вони погодилися! Щоправда, довелося трохи поторгуватися, але…
– Це не Олександр. Це його дружина.
У слухавці повисла пауза. Потім Марина повільно вимовила:
– Ой. Схоже, я все зіпсувала.
– Так, – погодилася Олена. – Схоже, зіпсувала. Вона поклала телефон на стіл. Її руки тряслися: – Збирай речі.
– Олено…
– Ні, серйозно. Збирай речі і йди. Я не можу… – вона глибоко вдихнула. – Просто не можу зараз перебувати з тобою під одним дахом.
Сашко зробив крок до неї:
– Олено, послухай мене…
– Не торкайся до мене! – вона відступила назад. – Просто піди геть. Будь ласка.
Він завмер на секунду, а потім мовчки попрямував у спальню. Олена чула, як він відкриває шафу, збирає щось… У голові було порожньо. Тільки зараз вона усвідомила, що все ще стоїть у пальто.
Вхідні двері тихо зачинилися. Олена повільно опустилася на стілець, той самий, де кілька хвилин тому сидів Сашко. На столі лежав його телефон – забутий у поспіху. Екран спалахнув – нове повідомлення від Марини: “Олександре, вибачте, я не хотіла… Але ви ж планували розповісти їй завтра? Сподіваюся, сюрприз…”
Олена застигла, дивлячись на ці слова. Сюрприз? Який ще сюрприз? Телефон знову загорівся – тепер прийшло фото. Її палець завис над екраном. Відкрити? Чи ні?
Здавалося, ніби час зупинився, коли вона торкнулася екрана. І завмерла.
На світлині був маленький світлий будиночок із червоним дахом і великими вікнами. Саме такий, про який вона мріяла довгі роки. Той самий, який вони колись малювали разом на серветці в кафе, обговорюючи майбутнє. А внизу стояв підпис: “Документи майже готові. Завтра можна підписувати!”
У Олени запаморочилося в голові. Вона дивилася на фото, і спогади хлинули потоком. Ось вони з Сашком, зовсім молоді, сидять у затишному кафе. Він малює на серветці будиночок: “Уявляєш, тут буде велике вікно для твоїх квітів”. “А веранда?” – вона тоді взяла в нього ручку і додала кілька деталей. “Обов’язково. І гойдалку повісимо”.
Телефон знову задзвонив. Марина.
– Алло, – голос Олени зрадницьки тремтів.
– Олено, послухайте, – Марина говорила швидко, хвилюючись. – Я ріелторка. Сашко звернувся до мене три місяці тому. Він продав свою машину, почав працювати додаткові зміни, збирав кожну копійку…Спеціально для сайту Stories
– Машину? – Олена різко сіла. – Він продав свою машину?
Старенька “Тойота” була гордістю Сашка. Він зібрав її сам, практично з металобрухту, коли тільки починав працювати в сервісі. Скільки вечорів провів у гаражі, відновлюючи двигун! А вона навіть не помітила, що машини більше немає.
– Так, – підтвердила Марина. – Він сказав, це єдиний спосіб швидко зібрати перший внесок. Він хотів зробити вам сюрприз до чотирнадцятого лютого. Купити будинок, про який ви так давно мріяли.
Олена відчула, як по щоках течуть сльози.
– А всі ці зустрічі, листування?
– Ми шукали варіанти. Він перевіряв кожен будинок до найдрібніших деталей – фундамент, дах, електрику. Казав, усе має бути ідеально. Як на тій серветці.
– Якій серветці?
– Він приніс на першу зустріч стару серветку з малюнком. Сказав, це ваша мрія, і він зобов’язаний її здійснити.
Вхідні двері грюкнули – Олена здригнулася. На порозі стояв Сашко, весь мокрий від снігу.
– Я за телефоном, – вимовив він тихо. – Тільки заберу і піду.
Олена піднялася. У руці вона все ще тримала слухавку:
– Марино, я передзвоню.
Сашко увійшов до кухні, але зупинився, побачивши свій телефон у руках дружини. На екрані все ще була фотографія будиночка.
– Ти все зіпсував, – прошепотіла Олена.
– Що?
– Ти все зіпсував! – вона несподівано для себе підвищила голос. – Навіщо мовчав? Навіщо брехав? Чому не можна було просто сказати?
– Я хотів зробити тобі подарунок, – він провів рукою по мокрому волоссю. – Реальний сюрприз. Як того разу, пам’ятаєш? Коли я зробив тобі пропозицію.
Олена пам’ятала. Тоді він теж місяць поводився дивно, відмовчувався, кудись пропадав. А потім привіз її в той самий квітковий магазин, де вони зустрілися, і серед сотень квітів сховав єдину каблучку.
– Але це інше! Ми ж сім’я. Такі рішення потрібно приймати разом.
– Я знаю, – він зробив крок уперед. – Знаю. Просто… коли я побачив цей будинок, він був точнісінько як на нашому малюнку. Навіть місце для веранди є. І великі вікна для твоїх квітів. Я подумав…
– Ти продав машину, – перебила його Олена. – Свою улюблену.
– Вона не варта того, що дійсно важливо, – відповів він просто.
– Чого?
– Твоєї посмішки, – вимовив він спокійно. – Пам’ятаєш, як ти світилася, коли малювала веранду на тій серветці? Я чекав, коли знову зможу побачити таку щиру радість на твоєму обличчі.
Олена мовчала. За вікном продовжував падати сніг, перетворюючи місто на зимову казку. Десь там, серед цієї білої пелени, знаходився їхній дім – маленький, світлий, із червоним дахом.
– Я не хотів завдавати тобі болю, – тихо зізнався Сашко. – Чесне слово. Вибач мені.
Олена підняла очі. Перед нею стояв він – розгублений, винуватий, із волоссям, вологим від снігу. Той самий чоловік, якого вона кохала найбільше на світі.
– Покажеш мені? – запитала вона ледь чутно.
– Що?
– Дім. Покажеш?
Сашко переминався з ноги на ногу, явно здивований:
– Зараз?
– А чому б і ні? – усміхнулася вона вперше за весь вечір. – Усе одно сон уже не прийде.
Дорогою вони зберігали мовчання. Сашко вів стареньку Мазду, позичену в колеги, а Олена дивилася у вікно. Місто поступово переходило від багатоповерхівок до приватного сектору.
– Тут недалеко до зупинки, – порушив тишу Сашко. – Я шукав місце, щоб тобі було зручно добиратися на роботу.
Олена кивнула, тримаючи в руках телефон із фотографією будинку:
– Розкажи, як ти його знайшов?
– Випадково, – усміхнувся він. – Пам’ятаєш Петровича? Він якось привіз машину на ремонт, і ми розговорилися. Виявилося, його сусід виставив будинок на продаж. Спочатку я навіть не замислювався… Але потім вирішив зазирнути і…
Він замовк, повертаючи на вузьку вулицю. Тут ліхтарі горіли через один, але тепле світло з вікон створювало затишну атмосферу.
– І що далі? – тихо запитала Олена.
– І зрозумів – це саме те, що ми шукали. Наче все життя чекав саме на цей будинок.
Машина зупинилася. Олена підняла голову і завмерла. Перед ними був той самий будинок із фотографії, тільки тепер він здавався ще більш чарівним – компактний, акуратний, із палісадником перед вікнами.
– Підемо? – Сашко дістав ключі. – Марина залишила їх мені.
Піднявшись на ґанок, він возився із замком у темряві. Нарешті двері відчинилися.
– Почекай, – зупинив він Олену. – Заплющ очі.
– Сашко…
– Будь ласка. Хочу, щоб ти побачила його так, як уявляв я.
Олена слухняно заплющила очі. Відчула, як його тепла рука взяла її за лікоть, обережно направляючи всередину.
– Готова? Відкривай.
Вона розплющила очі й мимоволі ахнула. Вони опинилися в просторій світлій кімнаті. Великі вікна пропускали місячне світло, створюючи химерні візерунки на підлозі.
– Тут буде диван, – показав Сашко. – А ось тут можна розмістити твоє улюблене крісло. Ти ж завжди хотіла читати біля вікна.
Олена повільно пройшла кімнатою, легко торкаючись стін:
– А це?
– Кухня. Уявляєш, тут я планую встановити барну стійку. Ти ж завжди говорила, що хочеш снідати біля вікна?
– Як на картинці з журналу?
– Саме так! – зрадів він, що вона пам’ятає. – А з іншого боку вихід на задній двір. Влітку зможемо зробити веранду…
– З гойдалками? – усміхнулася крізь сльози Олена.
– Звичайно, з гойдалками, – підтвердив він. – І клумби. Багато клумб. Адже ти найкращий флорист у місті.
Вони оглянули весь будинок. Сашко з ентузіазмом розповідав про свої плани, а Олена уважно слухала, розуміючи, що він запам’ятав кожну деталь. Кожну її мрію, кожне випадкове побажання.
– Знаєш, що найдивовижніше? – запитав він, коли вони піднялися на другий поверх. – Пам’ятаєш ту серветку з малюнком?
Олена кивнула.
– Я зберіг її. Усі ці роки вона зберігалася в моєму гаманці.
Він дістав потертий гаманець, витягнув складену вчетверо серветку. На ній виднівся вицвілий малюнок будинку – майже точна копія того, де вони зараз перебували.
– Пам’ятаєш, що ти тоді сказала? – поцікавився Сашко.
Олена провела пальцем по малюнку:
– Що це буде не просто будинок…
– А місце, де втілюватимуться наші мрії, – закінчив він. – Тому я й вирішив не розповідати раніше. Хотів, щоб усе збіглося з нашою давньою мрією.
Олена дивилася на серветку, і спогади про той вечір у кафе нахлинули хвилею. Вони були такими молодими, такими щасливими… І ось тепер стояли в точно такому ж будинку, як на їхньому малюнку.
– Ти справді продав свою машину? – запитала вона ледь чутно.
Сашко знизав плечима:
– Це всього лише автомобіль.
– Усього лише автомобіль? – Олена хитнула головою. – Ти цілих два роки її відновлював. Кожен вікенд проводив у гаражі. Пам’ятаєш, як зрадів, коли вона вперше запрацювала?
– Звичайно пам’ятаю, – він усміхнувся. – Ти тоді прибігла в гараж серед ночі, бо я подзвонив тобі одразу ж. Принесла термос із кавою…
– І бутерброди, – підхопила Олена. – А ти був весь у маслі, але таким щасливим.
– Знаєш, – Сашко підійшов до вікна, – коли я побачив цей будинок, зрозумів – без неї ніяк. Потрібні були кошти на перший внесок. І чималі. Микола з сервісу запропонував чудову ціну…
– Микола? Той, хто завжди мріяв про таку саму?
– Саме так. Обіцяв піклуватися про неї, як про власну. І знаєш що? – він повернувся до Олени. – Жодного разу не пошкодував. Щоразу, коли приїжджав із Мариною перевіряти, як іде ремонт, уявляв, як ти будеш тут жити. Як доглядатимеш за квітами на вікнах, відпочиватимеш із чашкою кави на веранді…
Олена зробила крок уперед, взяла його за руку:
– А ти? Що станеш робити?
– Я? – задумався він. – Пам’ятаєш, ми говорили про гараж? Тут є відповідне місце. Можна організувати невелику майстерню. Не для роботи, а заради задоволення…
– Щоб возитися з машинами у вихідні?
– І це теж, – Сашко притягнув її до себе. – А ще обіцяв зробити гойдалки. І полиці для твоїх квітів. І багато іншого…
У цей момент вхідні двері скрипнули. На порозі з’явилася Марина з товстою папкою документів:
– Ой, вибачте! Думала, ви вже поїхали. Просто принесла останні папери, вони готові до підписання…
– Документи? – Олена запитально глянула на Сашка.
– Так, – зам’явся він. – Я саме хотів розповісти… Завтра останній день дії нашої пропозиції. Власники поспішають продати, у них свої плани…
– І що трапиться, якщо ми не підпишемо завтра?
– Будинок дістанеться іншим покупцям, – зітхнула Марина. – Уже є зацікавлені особи. Насилу їх утримую…
Олена оглянула кімнату. Великі вікна, світлі стіни, простір для веранди… Усе точно так само, як на тому малюнку. Усе, про що вони колись мріяли.
– Коли завтра? – запитала вона.
– О дванадцятій, – відповіла Марина. – Можу забрати вас із сервісу, щоб було зручніше…
– Ні, – перебила Олена. – Давайте зустрінемося в моєму квітковому магазині. Там усе почалося.
Сашко здивовано подивився на дружину:
– Ти згодна?
– Звичайно, – вона стиснула його руку. – Дуже хочу. Але є одна умова.
– Яка?
– Більше жодних секретів. Навіть заради приємних сюрпризів.
– Обіцяю, – він притягнув її до себе. – І знаєш що? Схоже, я збрехав сьогодні вранці.
– Про що?
– Я все-таки збираюся відзначити День святого Валентина. І в мене є подарунок.
Наступного ранку квітковий магазин наповнився особливою енергією. Галина Петрівна допомагала Олені, Марина розкладала документи, а Сашко просто дивився на дружину, не відриваючись.
– Розпишіться тут і тут, – простягала документи Марина. – Вітаю, тепер це ваш дім.
Олена поставила фінальний підпис і підняла очі на чоловіка:
– Ну що, зі святом?
– Зі святом, – він дістав із кишені ту саму серветку з малюнком. – Тепер вона нам більше не потрібна. Тепер у нас є справжній будинок.
– Потрібна, – Олена забрала серветку. – Повісимо в рамку. На згадку про те, як важливо вірити в мрії. І одне в одного.
У дверях пролунав дзвін дзвіночка. Увійшов Микола з автосервісу:
– Сашко, там це… Машина твоя… Коротше, передумав. Повертай її. Така історія не повинна так закінчуватися.
– Ні, – похитав головою Сашко. – Тепер у мене є дещо важливіше за стару машину. У нас є будинок. Той самий, з нашої мрії.
Пізно ввечері вони стояли на ґанку свого нового будинку. Сніг падав м’якими пластівцями, а вдалині мерехтіли міські вогні.
– Знаєш, – промовила Олена, – я, здається, зрозуміла.
– Що?
– Чому ти говорив, що не святкуєш День святого Валентина. Ти вирішив не відзначати один конкретний день…
– А зробити кожен день особливим, – закінчив він. – Саме так.Спеціально для сайту Stories
