— Мамо, що це за лист ти весь час ховаєш?
— Так, це з села, від діда, — махнула вона рукою й взялася готувати вечерю.
— А що, у нас є дід? Ти ж казала, що з твого боку вже нікого не залишилося.
Мама на мить перестала нарізати овочі, а потім продовжила з подвоєною швидкістю.
— Ну є… і що з того? Багато років тому я поїхала з дому, значить, тоді я не була потрібна, а тепер маю все кинути й мчати йому на допомогу.
Вона заплакала, а я не знала, що сказати. У нашій родині не було прийнято говорити про її рідних, я лише знала, що мама приїхала до міста одразу після школи, працювала, вчилася, жила в гуртожитку, потім на світ з’явилася я, а батько покинув нас ще до мого народження.
Мама ображалася на своїх родичів. А мені навіть не було до кого звернутися, щоб дізнатися, що ж сталося тоді, багато років тому.
Увечері, коли мама заснула, я тихо взяла лист з її кімнати й прочитала його; почерк був гарний, охайний, явно не належав літній, хворій людині.
У листі писали, що дідусь зовсім зліг, йому потрібен хороший догляд і дорогі ліки. Просили, по можливості, маму забути колишні образи й свою гордість, адже йшлося про життя людини.
Підпису не було. Я поглянула на адресу. Це село знаходилося зовсім недалеко від нашого міста, у подруги була дача за кілька кілометрів від нього.
По шкірі пробіг холодок… я часто їздила до неї в гості, а поруч жив дідусь, ну як же так, чому мама так вчинила з нами…
Наступного дня я, як завжди, зранку зібралася до університету, тільки взяла з собою ще гроші та сумку зі змінним одягом і вирушила на автовокзал.
Вийшовши з автобуса, я на повні груди вдихнула чисте, прозоре, як сльоза, сільське повітря; йти довелося недовго — старий похилений будиночок стояв за кілька метрів від зупинки. Відчинивши хвіртку, я увійшла у двір.
— До кого ви? — почула я чийсь голос; дивлюся — прямо під яблунею сиділа жінка років сорока, перебираючи щойно зібрані гриби.
— Я до Семена Андрійовича, це мій дідусь.
— А, значить, дочка Саші, — посміхнулася вона, — ну, привіт! Заходь у дім, я чай поставлю, дід заснув після обіду. Йому трохи полегшало.
У будиночку було затишно й пахло пирогами. Поки жінка поралася біля плити, я змогла трохи її роздивитися. Вражало, як вона була схожа на маму: той самий погляд, чорне, як смола, волосся, навіть у мовленні була схожа інтонація.
З жінки я перевела погляд на портрет на стіні — це була стара вицвіла фотографія, на якій були зображені усміхнені чоловік і жінка з двома маленькими дівчатками, дуже схожими одна на одну.
Помітивши мій погляд, жінка сказала:
— Це ми з твоєю мамою та наші батьки. Я — Софія, її сестра і твоя тітка, — посміхнулася вона.
— Дуже приємно. Чому я про вас ніколи не чула? Мама наполегливо твердила, що у нас немає ніяких родичів.
Вона зітхнула, сіла за стіл і почала розливати чай по чашках.
— Твоя мама ображена на нас. Я народилася слабкою, часто хворіла, наша мама не вилазила зі мною з лікарень, батько, звісно, працював і вдень, і вночі, щоб прогодувати нас і оплатити лікування. Саша спочатку жила з бабусею, а потім тато часто залишав її у сусідки.
Звісно, майже вся батьківська увага приділялася мені. З дитинства вона в.ила собі в голову, що її ніхто не любить і нікому вона не потрібна, навіть коли все нібито налагодилося.
Отримавши атестат, Саша поїхала до міста, більше ми її не бачили…
Вона зітхнула й додала.
— Пий чай, напевно, зголодніла після дороги, зараз мої діти прибіжать і все з’їдять. У мене двоє діток — Оленка й Льоня, я їх сама виховую, вони вже давно питали, чи є у нас хтось із родичів, ось вони зрадіють…
Того вечора я познайомилася з дідусем та двоюрідними братом і сестрою. Мені були раді, а я нарешті зрозуміла, що це таке, коли говорять про велику й дружну родину, яка зібралася за одним столом. Я пробула в гостях ще кілька днів, купила всі необхідні ліки.
Мама кілька разів дзвонила й просила негайно їхати додому, але я не могла залишити дідуся, а тітка фізично не встигала поєднувати роботу з доглядом за батьком.
— Ось тебе й виженуть з бюджету, хто ж тоді оплачуватиме твоє навчання? — кричала мама у слухавку. — Я для тебе все зробила, ночами не спала, виховувала, а де ти зараз? З людьми, які й пальцем не поворухнули, щоб щось для нас зробити.
— Мамо, про що ти? Ти ж навіть свою адресу не повідомляла п’ятнадцять років …чужі. Рідні… Він, перш за все, мій дідусь. А про події, що давно минули, вже давно пора забути…
Йому потрібна допомога, турбота. Якщо ти не їдеш, я буду з ним. До речі, у тебе чудова сестра та племінники. Не варто так робити, мамо…
Вона кидала слухавку, сердилася, набирала номер знову, але наші розмови ні до чого не приводили.
Через тиждень я повернулася до міста, треба було продовжувати навчання, у мене був випускний курс, а серце моє було не на місці.
Гроші, які вдавалося заробити розклеюванням оголошень і кількома годинами репетиторства на тиждень, я відправляла в село. Але це, звичайно, були копійки…
Стосунки з мамою нагадували натягнуті струни, якось вона навіть примудрилася сховати мій паспорт, щоб я залишилася в місті на святкові вихідні, замість поїздки в село.
Так пролетів рік — у метушні, клопотах та постійних сварках і скандалах.
Отримавши диплом, я одразу ж зібрала речі й поїхала.
У селі тітка домовилася для мене про роботу в школі, і життя пішло своєю чергою. Дідусь уже ставав на ноги й були недовгі прогулянки садом, він дуже радів мені. Але очі залишалися сумними, він чекав на доньку…
Вересень наповнив моє життя метушнею та приємними клопотами, мені доручили першокласників, я їх так полюбила, що щодня бігла на роботу, наче на свято.
А тут краєм ока я почала помічати, що мені симпатизує наш вчитель історії, теж недавній випускник міського ВНЗ, і чого його теж занесло в село, думала я, зазвичай же всі рвуться до міста. А тут…
— Анно, придивися до Олексія, — шепотіла іноді тітка, — хлопець хороший, руки у нього з того місця ростуть, поглянь, який будинок збудував. А що в місті не залишився, то у нього тут бабуся, сам він сирота, ось і живуть.
Незабаром Олексій запросив мене на побачення, і так почався наш роман. Він став частим гостем у нашому домі, дідусь схвалив мій вибір, а коли Льоша зробив мені пропозицію — благословив нас.
Весілля було призначено на кінець квітня, я заздалегідь повідомила про це мамі листом. Відповіді не надійшло, мені було дуже прикро, що в такий важливий день її не буде поруч зі мною…
Напередодні весілля, коли ми з тіткою та двома моїми подругами метушилися на кухні, готуючись до майбутнього свята, у двері тихо постукали…
Я кинулася відкривати. На порозі стояла мама. Побачивши мене, вона заплакала.
— Я… я зовсім ненадовго, ось приїхала привітати тебе…
Я запросила її зайти, але вона не наважувалася зробити й кроку. Тут із кухні прибігла тітка, а, почувши наші голоси, вийшов дідусь.
Він обійняв доньку, вони ще довго стояли, витираючи одне одному сльози. Дідусь щось говорив мамі напівпошепки, а вона плакала…
Ось уже багато років я живу в селі, у мене велика й дружна родина, підростають діти, я, як і раніше, веду уроки в початкових класах, а найголовніше — нарешті я знайшла рідних людей, яких колись мати вважала чужими.
Мама нікуди не поїхала, нарешті вона помирилася з батьком і сестрою, а те, що було в минулому, нехай там і залишається…
