Після розлучення Алла Степанівна дзвонила Миколі частіше, ніж у останні роки шлюбу.
Поки вони жили разом, вона могла не розмовляти з ним по три дні і не вважати це проблемою. Вранці ставила чашку на стіл, ввечері питала, чи сплатив він за світло, вночі відверталася до стіни й засинала швидше, ніж він встигав зрозуміти, чи вона образилася, чи просто втомилася.
А після розлучення її голос у телефоні став лунати регулярно, діловито, майже за розкладом.
— Коля, у мене в квитанції якась нісенітниця. Подивишся?
— Коля, ти не пам’ятаєш, де ми зберігали акт на гараж?
— Коля, поговори з Сашком. Він тебе все-таки слухає.
— Коля, у мене на телефоні все зникло. Не смійся, я справді не розумію.
Вона завжди дзвонила «на п’ять хвилин». Ці п’ять хвилин зазвичай перетворювалися на поїздку через пів міста, чай на кухні, розмову з сином, пояснення в керуючій компанії.
Вони розлучилися дев’ять років тому. Тихо. Навіть пристойно. Без поділу сервізу, без образливих родичів і без фраз, які потім неможливо забути. Просто одного разу обоє зрозуміли, що живуть уже не як чоловік і дружина, а як двоє людей, яким незручно розходитися через спільну історію, дорослого сина та звичку купувати гречку однієї марки.
Алла тоді сказала:
— Ми з тобою все одно не чужі.
Микола відповів:
— Звичайно.
Йому навіть сподобалося, як це прозвучало. Благородно. По-дорослому. Розійшлися без бруду, залишилися людьми. Не у всіх так виходить.
Через два роки Алла вийшла заміж за Бориса Валентиновича, викладача технікуму. Борис був охайним, ввічливим, із сивою борідкою та звичкою все уточнювати. Він казав: «Дозвольте», «Я правильно розумію?» та «Треба перевірити в інструкції». Алла спочатку хвалилася:
— Уявляєш, чоловік прасує шкарпетки. Таких я бачила тільки в кіно.
Микола сміявся. Потім перестав.
Борис був хорошим чоловіком для спокійного життя: міг зварити вівсянку, купити квіти без приводу, слухати Аллу, не перебиваючи. Але щойно виникала потреба в чомусь із колишнього, складного, спільного життя — гараж, син, ЖЕК, дача, старі документи, — Алла дзвонила до Миколи.
— Боря не знає, — казала вона. — А ти ж у курсі.
І Микола їхав.
Спочатку йому це навіть подобалося. Потреба — хитра річ. Вона може виглядати як благородство, особливо якщо людина давно живе сама.
Він приїжджав до Алли й Бориса, сідав у їхній кухні, розбирав квитанції, дзвонив майстрам, писав заяви. Борис дякував йому з трохи збентеженим виглядом:
— Миколо Петровичу, ви нас дуже виручаєте.
«Нас». Це слово щоразу звучало дивно. Микола допомагав не дружині, не чужій жінці, не родині, а якимось «їм», серед яких сам посідав незрозуміле місце.
Він сидів на кухні, де раніше на стіні висіла його полиця, пив чай із чашки, яку колись купив на ринку, і слухав, як новий чоловік колишньої дружини дякує йому за участь у чужому побуті.
Одного разу Алла зателефонувала у четвер. Микола добре запам’ятав цей день, бо на вечір у нього був квиток до театру.
Квиток йому купила сусідка по під’їзду, Раїса Матвіївна. Сусідкою вона стала недавно: переїхала до дочки, але жити з нею не склалося, і вона орендувала квартиру поверхом нижче. Вони зустрічалися біля ліфта, потім біля сміттєвих баків, а потім якось разом пішли до аптеки.
Раїса була веселою. Говорила прямо і не вдавала, що в шістдесят три роки люди цікавляться одне одним лише через суспільний тиск.
— Сходіть зі мною, Миколо Петровичу, — сказала вона. — А то самій нудно, а з дочкою у нас різні уявлення про культуру. Вона вважає, що все можна подивитися в інтернеті.
Микола погодився. Навіть сорочку попрасував. Не шкарпетки, як Борис, а сорочку. І поки прасував, спіймав себе на тому, що хвилюється. Смішно. Чоловікові шістдесят шість, а він перевіряє, чи не стирчить комір.
Алла зателефонувала за годину до виходу.
— Миколо, ти вдома?
— А що?
— Треба з Сашком поговорити, він знову хоче взяти кредит. Я йому кажу — не треба, а він: «Мамо, ти не розумієш». Ти можеш йому зателефонувати? Він тебе слухає.
Микола подивився на годинник.
— Зараз не можу.
— Чому?
— У мене справи.
Алла помовчала.
— Які справи?
Питання прозвучало так, ніби у нього, крім її справ, інших бути не могло.
— Особисті.
— Коля, ну це ж син.
— Він дорослий.
— Дорослий, але нерозумний. Поговори п’ять хвилин.
Він подивився на випрасувану сорочку, на квиток, на начищені черевики біля дверей.
— Алла, я йду.
— Куди?
— У театр.
У слухавці запала тиша. Потім Алла сказала тим самим тоном, яким колись могла зупинити сімейну вечерю:
— Зрозуміло.
Це «зрозуміло» не означало, що їй все зрозуміло. Воно означало: ти обираєш якусь дурницю замість важливого.
— Я завтра Сашку подзвоню, — сказав Микола.
— Завтра він уже може підписати договір.
— Тоді нехай не підписує до завтра.
— Ти став якимось чужим.
Ось ця фраза й збила його з ніг. Не грубість, не докір, не прохання. «Чужий». Він усе життя боявся стати саме таким — чужим для тих, з ким прожив двадцять вісім років, виховав сина, пережив хвороби батьків, ремонти, дачі, зарплати, черги, відпустку на морі з розкладним ліжком на трьох.
Через десять хвилин він уже дзвонив синові. Через пів години лаявся з ним. Через сорок хвилин пояснював, що кредит на «швидке погашення старого кредиту» — це не рішення, а яма з вивіскою.
У театр він не пішов. Раїсі Матвіївні написав: «Вибачте, сімейні справи». Вона відповіла: «Розумію». І більше нічого.
Микола сидів на кухні у випрасуваній сорочці й відчував себе дурнем. Не хорошим батьком. Не відповідальною людиною. Саме дурнем. Бо син, звісно, був важливий. Але Алла навіть не запитала, що за театр, з ким, чи хотів він туди.
Його особисте життя в її голосі, як і раніше, було чимось на зразок вільного вікна між сімейними справами.
Через два дні Алла зателефонувала знову.
— Дякую, Сашко, здається, передумав. Ти правильно з ним поговорив.
— Угу.
— Ти образився?
— Ні.
— Я ж чую.
Микола раптом втомився вдавати, що ні.
— Алла, я не образився. Я зрозумів.
— Що?
— Що я досі працюю у тебе чоловіком. Тільки без вихідних, без прав і без місця за столом.
Вона не відразу відповіла.
— Коля, що ти верзеш?
— Те, що є.
— Я ж не для себе просила. Це наш син.
— Наш. Але чому, коли потрібно терміново, ти дзвониш мені, а не звертаєшся до Бориса?
— А до чого тут Борис? Він для Сашка ніхто.
— А я хто?
— Батько.
— Батьком я залишуся. А чоловіком — ні.
Слова прозвучали сухо. Микола навіть сам здивувався. Він ніколи не вмів красиво висловлюватися. Усе життя говорив коротко, по суті, іноді образливо. А тут раптом сказав те, що крутилося в ньому роками.
Алла приїхала до нього ввечері. Без попередження. У старому коричневому пальті, яке він пам’ятав ще з часів їхнього шлюбу. У руках тримала пакет із пиріжками з кулінарії.
— Не дивись так, — сказала вона з порога. — Вони не отруєні.
— Я не просив приїжджати.
— Знаю. Тому й приїхала.
Він впустив її. Не тому, що хотів розмовляти, а тому, що не вмів тримати колишню дружину в під’їзді. На кухні Алла озирнулася. У нього все було чисто, але самотньо.
Дві чашки на сушарці, маленька каструля, таблетки біля хлібниці, календар із магнітом від страхової компанії.
— Ти схуд, — сказала вона.
— Ось і почалося.
— Гаразд, мовчу.
Вона сіла на табурет, поклала пакет на стіл. Микола чайник не вмикав. Це було майже нечемно, але він вирішив витримати.
— Я справді не розумію, що в цьому поганого, якщо ми допомагаємо одне одному, — сказала Алла.
— Ми не допомагаємо одне одному. Ти дзвониш, я приїжджаю.
— Я теж тобі допомагала.
— Коли?
— Після операції на очах я тебе возила.
— Вісім років тому. Один раз.
— Ну, не рахуй.
— А я якраз почав рахувати.
Алла ображено подивилася на нього.
— Ти став суворим.
— Ні. Просто у мене нарешті з’явився час помітити, що я весь час на підхваті.
— Тобі що, шкода?
Він сів навпроти. Між ними стояв пакет із пиріжками. Раніше він би вже відкрив його, дістав тарілку, сказав: «Ну добре, давай чаю». І розмова пішла б у безпечне русло. Про Сашка, ціни, Бориса, поліклініку. Сьогодні він цього не зробив.
— Алла, справа не в тому, що мені шкода. Справа в тому, що ти живеш далі, а мене тримаєш на старій посаді. У тебе є чоловік. Дім. Свої плани. А я маю бути завжди доступним, бо «ти ж не чужа».
Вона опустила очі.
— А ти хочеш бути чужим?
Питання було щирим. І страшним. Микола довго дивився на свої руки. Руки: вени, плями, кривий ніготь після травми на дачі. Ці руки знали життя Алли краще, ніж йому хотілося визнавати.
Знали її пальто, її сумки, її страх перед документами, її звичку класти окуляри в холодильник, коли вона нервує. Хіба після такого вони стають чужими?
— Ні, — сказав він. — Але й своїм, як раніше, я бути не можу.
Алла мовчала.
— Я зірвав виставу, — додав він.
— Яку виставу?
— Ось саме.
Вона підняла очі. Вперше за вечір не захищалася.
— Через мене?
— Через себе. Ти подзвонила, а я побіг.
— Я не знала.
— Ти ніколи не знаєш, бо не питаєш.
Це не було жорстоко. Просто точно.
Алла взяла пиріжок, а потім поклала назад.
— Я звикла, що ти є, — тихо сказала вона. — Борис хороший. Справді хороший. Але він… новий. Він мене не знає в тих місцях, де я сама собі не подобаюся. А ти знаєш. З тобою можна бути розгубленою і не пояснювати, чому.
Микола відчув, як гнів трохи відступив. Не зник. Просто став меншим.
— А я звик, що якщо ти дзвониш, значить, я ще потрібен. Хоч комусь.
Алла уважно подивилася на нього.
— Тебе ніхто не замінював.
— Замінювали. Просто залишили на випадок незрозумілих ситуацій.
Вона посміхнулася крізь втому.
— Черговий чоловік.
— Саме так.
Вони обоє замовкли. Фраза була смішною, але сміятися не хотілося. У ній виявилося занадто багато правди.
— Що тепер? — запитала Алла.
— Тепер ти дзвониш мені тільки якщо це справді стосується Сашка. Не кредити, з якими він сам може впоратися. Не кран. Не квитанції. Не телефон. Якщо хочеш просто поговорити — так і скажи: «Коля, хочу поговорити». А не вигадуй аварію.
— А якщо це справді квитанція?
— Борис. Довідкова служба. Керуюча компанія. Світ великий.
— Ти знущаєшся?
— Вчуся.
Алла зітхнула. Встала. Пакунок із пиріжками залишила на столі.
— Це тобі.
— Не треба.
— Треба. Я вже купила. Не роби з пиріжків принцип.
Він хотів сказати, що саме завдяки пиріжкам вони все життя й улаштовували примирення: поїли — значить, поговорили. Але промовчав. Іноді промовчати можна не для того, щоб сховатися, а щоб не зіпсувати головне.
Перший тиждень Алла не дзвонила. Микола тримався бадьоро два дні. На третій почав перевіряти телефон. На четвертий розлютився: ну що, зовсім нічого не сталося?
На п’ятий зрозумів, що чекає на її дзвінок майже так само, як раніше чекав на зарплату. Це було неприємне відкриття. Він хотів звільнитися від її прохань, а виявилося, що прохання тримали не тільки її.
Раїса Матвіївна у під’їзді сухо привіталася.
— Як у театрі? — запитав Микола, хоча знав, що питання дурне.
— Нормально.
— Вибачте, що тоді…
— Не треба. Сімейні справи — вони такі.
— Я міг не скасовувати.
Вона спокійно подивилася на нього.
— Могли. Але не змогли.
І пішла вниз. Без образи, без сцен. Гірше. Просто назвала речі своїми іменами.
Через два тижні Микола сам зателефонував синові. Не на прохання Алли. Просто так.
— Сашко, як із кредитом?
— Нормально, тату. Не взяв.
— Молодець.
— Мама сказала, ти на неї наїхав.
— Ми розмовляли.
— Вона переживає.
— Нехай переживає з Борисом.
Син засміявся.
— Жорстко.
— Пізно, але вчуся.
— Тату, ти справді через нас не потрапив до театру?
Микола замовк.
— Правда.
— Вибач.
Оце «вибач» несподівано зачепило. Син рідко вибачався. У їхній родині чоловіки більше пояснювали, ніж вибачалися.
— Ти не винен. Я сам так вирішив.
Після розмови він дістав той самий квиток із кишені куртки. Тоді не викинув, чомусь залишив. Папірець був пом’ятий. Вистава давно минула. Микола поклав квиток на стіл і вперше не став виправдовуватися перед собою словом «сім’я».
Сім’я — важлива річ. Але іноді нею прикривають власну нездатність сказати «ні».
Наприкінці місяця Алла надіслала повідомлення: «Ми з Борисом розібралися з квитанцією. Виявилося, я сама не туди дивилася. Не дзвонила тобі. Героїня».
Микола посміхнувся.
Написав: «Вітаю».
Вона відповіла: «Не жартуй».
Він набрав: «Пишаюся».
Стер.
Написав: «Серйозно, молодець».
Через хвилину прийшло: «Дякую. Незвично».
Микола не став продовжувати. Добре, що незвично. Значить, щось змінюється.
Навесні він зустрів Бориса біля аптеки. Той стояв біля входу з пакетом ліків і списком у руці. Побачивши Миколу, зніяковів, поправив шарф.
— Вітаю, Миколо Петровичу.
— Вітаю.
Вони стояли, відчуваючи незручність. Раніше Борис завжди виглядав поруч із ним як тимчасовий гість у житті Алли, хоча тимчасовим уже давно був сам Микола. Тепер це стало особливо помітно.
— Алла Степанівна сказала, що я не повинен одразу дзвонити вам, якщо чогось не розумію, — промовив Борис.
Микола не втримався:
— І як?
— Важко.
— Мені теж.
Борис здивовано подивився. Потім раптом посміхнувся.
— Я вчора сам написав заяву. В керуючу компанію.
— Прийняли?
— З третьої спроби.
— Значить, справжня заява.
Вони обоє засміялися. Коротко, без дружби, але й без колишньої незручної ворожнечі. Микола вперше побачив у Борисі не людину, яка зайняла його місце, а чоловіка, якому теж дісталася тривога Алли, її квитанції, її «я зараз підпишу собі вирок», її здатність перетворювати дрібницю на сімейну мобілізацію.
Це вже не була його справа. І чомусь від цього стало легше.
Увечері зателефонувала Алла.
— Я не дзвоню по допомогу.
— Вже непоганий початок.
— Просто хотіла запитати, як ти.
Він насторожився, як завжди.
— Нормально.
— У театр ходив?
— Ні.
— А з тією жінкою?
Микола ледь не сказав: «Не твоя справа». Але в її голосі він почув не ревнощі, а обережність.
— Поки що ні.
— Сходи.
— Ти тепер поради щодо особистого життя даєш?
— Ні. Просто… не треба через нас усе скасовувати.
Він мовчав.
— Коля, я справді не розуміла, що тримаю тебе на прив’язі. Мені здавалося, якщо ми «не чужі», значить, можна дзвонити.
— Можна. Тільки не замість життя.
— Ти це гарно сказав.
— Сам здивувався.
Вона тихо засміялася. І цей сміх уперше не потягнув його назад.
Вони поговорили недовго. Про погоду, про сина, про заяву Бориса з третьої спроби. Без прохань. Без терміновості. Без старого наказу «приїжджай». Коли Микола поклав слухавку, у квартирі запанувала тиша, але ця тиша вже не здавалася доказом непотрібності.
Наступного дня він спустився на поверх нижче й подзвонив у двері Раїси Матвіївни. У руках у нього було два квитки.
Раїса відкрила не відразу. На її обличчі був вираз жінки, яка не збирається полегшувати чоловікові пізнє дорослішання.
— Що у вас? — запитала вона.
— Квитки.
— Сорочку попрасуйте.
— Вже вмію.
— Не сумніваюся. Головне, не передумайте.
У день концерту Алла не дзвонила. Син не брав кредит. Борис, ймовірно, десь звірявся з інструкцією. Світ несподівано обходився без Миколи Петровича.
Він ішов поруч із Раїсою Матвіївною.
