Зі своїми батьками я практично не спілкуюся. І зі старшою сестрою. Єдина ниточка, яка нас пов’язує, – традиція вітати один одного зі святами.
Ми робимо це по телефону, а з появою месенджерів так навіть і дзвонити не доводиться – просто пишемо побажання і надсилаємо милі листівки.
Сказати, що я нещасна від того, що не відчуваю зв’язку з рідною сім’єю, не можу. Я просто виросла в холодному домі.
У нашій родині (нас було четверо – мама, тато, сестра і я) не було якихось теплих сімейних традицій, які як клей зазвичай склеюють родичів.
В інших сім’ях, наприклад, всі родичі збиралися разом на Новий рік. Ми ж ніколи нікого не запрошували в гості. Мама говорила, що родичі живуть далеко.
Насправді, мама просто не любила приймати гостей, накривати стіл і мити за ними посуд.
У нас не було сімейного рецепта, страви, яку я могла б пам’ятати як улюблену або як особливу. На кожне свято готувалася рівно така ж їжа, яку можна було поїсти в будь-який інший день, батьки не вважали олів’є новорічним салатом і могли приготувати його і в звичайний день.
А на той же Новий рік щоразу готувалося різне, без якихось традиційних страв.
Ми майже ніколи не вечеряли всі разом. Вечеряв кожен сам по собі, коли повертався додому: діставав те, що було в холодильнику, і не чекав, коли підтягнеться вся родина зі змін і додаткових занять.
Вечорами, якщо батьки не сварилися, тато сидів перед телевізором, мама з книгою, а ми з сестрою робили уроки і шипіли одна на одну.
Ми жили ніби кожен сам по собі, набір випадкових людей під одним дахом… Коли я згадую своє дитинство, я пам’ятаю його саме таким.
Про те, що у мене ненормальна сім’я, я зрозуміла вже будучи дорослою, коли познайомилася з родиною чоловіка. Це була повна протилежність моїй родині! І вони в буквальному сенсі були виткані з традицій.
Традиції починалися з порога. Кожному, хто входив у будинок, перше питання було: «Чай чи кава?». Кожному!
Якщо приходили родичі, зустрічаюча сторона вже знала, скільки кому ложок кави і цукру класти. Поки ти роздягався в коридорі, на кухні вже весело дзвеніла ложечка, радіючи твоєму приходу.
Не встигав ти увійти на кухню, як тобі дбайливо підсували стілець, і ти розумів, що тобі раді.
Це відчуття – що тобі завжди раді – було дивним і новим для мене… Коли я зрозуміла, що хочу залишитися в цій родині назавжди, з’явилися традиції, пов’язані тільки зі мною: для мене завжди були відкладені ті ласощі, які я любила.
“Лілечка, а ось і твоє варення – абрикосове з кісточками”, – говорила мама мого чоловіка, подаючи мені чай в “моїй” чашці і приносячи мені “мої” капці.
Щосуботи вся численна родина збиралася у батьків чоловіка на банний день. Дівчатка з ранку затівали прибирання, та якось завзято, з бажанням; хлопчики готували дрова, носили воду, перевіряли замаринований з вечора шашлик.
Парилися віниками, взимку пірнали в сніг, а після лазні обов’язково кожному підносили величезну чашку гарячого чаю.
А потім, коли вся родина чиста і задоволена збиралася в будинку, всі хором сідали за стіл, на якому обов’язково, щосуботи був оселедець, цибуля, картопля з маслом і кропом, шашлик, дітям – лимонад, дорослим – щось веселіше…
Суботи в родині чоловіка перетворювалися на таїнство затишку, тепла і любові до кожного, час пролітав швидко і в той же час залишався в’язким, млосним, розтягувався так, що можна було запам’ятати кожну хвилину, кожен сміх і погляд важливих для тебе людей…
А на день народження свекрухи завжди були пісні. Вона була в районному хорі, і весь хор завжди приїжджав її привітати!
Ну а Новий рік я навіть не знаю, як описати. Напевно, за концентрацією почуття спорідненості це було як десять банних днів відразу. Обов’язково ялинка – як таке може бути, щоб Новий рік без ялинки?
Обов’язково всією сім’єю весь місяць до цього клеїли гірлянди, вирізали сніжинки для вікон, готували іграшки на ялинку і подарунки всім родичам.
Подарунки робили своїми руками – шарфики, шкарпетки, рукавички, фартушки…
Сестри чоловіка весь грудень пурхали по дому, як феї, і прикрашали його як хотіли. Мама не перешкоджала, взагалі ніяк не забороняла їм розмальовувати, наприклад, дзеркала зубною пастою, завішувати саморобними гірляндами отвори дверей, прикрашати ялинку жахливими з точки зору дизайну речами…
А за ялинкою як їздили! Це теж була традиція. Їхали в певний день до знайомого лісника і купували ту ялинку, яку схвалювала наймолодша дочка. Вона ж давала ялинці ім’я.
Так одного разу з лісу приїхала дуже крива Лаура, просто тому, що її стало шкода залишати таку страшненьку, «яку точно вже ніхто не полюбить, крім нас».
… Потрапивши до них додому вперше, я немов бурулька почала відтавати. Мені подобалося у них буквально все – запах будинку, безтурботність, з якою вони ставилися до побуту, їх затишний безлад, який починав утворюватися практично відразу після прибирання, їх кава і чай з м’ятою, їх бутерброди з маслом, їх теплі розмови один з одним ні про що і про все одночасно…
Я довго намагалася зрозуміти, у чому ж секрет такого затишку і тепла, яким була сповнена до країв родина чоловіка. Секрет, якого не було в моїй родині.
І через рік після весілля, здається, зрозуміла. У їхній традиції збиратися разом і радіти один одному. А приводів для цього завжди знаходилося безліч. Приводами збиратися разом було просякнуте все їхнє життя.
Завдяки цьому у них був такий великий багаж спогадів, яких вистачило на багато років вперед, коли діти почали розлітатися все далі від батьківського гнізда.
Але незмінно на день народження свекрухи і на Новий рік нас як магнітом тягне в батьківський дім. Навіть якщо ми не можемо приїхати, серцями ми в ньому.
Моїх батьків теж кликали на всі сімейні зустрічі до свекрухи, але вони не могли довго там бути. І щоразу поспішали під будь-яким приводом повернутися до свого звичного холодного дому. Якось вони звикли до свого усамітненого способу життя без свят і відвертих розмов, їм було так комфортно.
Але саме через цю їхню холодність ми з сестрою виросли без особливих спогадів, без прихильності один до одного, тому що емоційна близькість народжується саме в такі моменти – коли ти ділиш з людиною не тільки дах і холодильник, але і душу.
Не скажу, що у мене вийшло так само добре, як у моєї свекрухи, створити безумовно теплий дім. Іноді в ньому дмуть досить холодні протяги. За сплеском радості, нестримного оптимізму і бажання влаштувати рідним свято, у мене незмінно настають затяжні періоди апатії і бажання сховатися від усього світу.
І все ж головну традицію затишного будинку – якомога частіше збиратися разом і бути уважними один до одного – я намагаюся підтримувати в міру сил.
Чекати всіх домочадців з теплою вечерею і іноді – з маленькими сюрпризами, зустрічати і обіймати їх на порозі, проводжати, помахавши у вікно, цілувати на ніч, читати вголос, секретничати під ковдрою…
Мені здається, саме в цьому секрет затишного будинку, в який приємно повертатися – в маленьких ритуалах, що показують любов і прийняття.
Але може бути, і в чомусь ще?
Спеціально для сайту Stories
