— Дай-но сюди, — Рита так різко вихопила телефон з рук Дарини, що та навіть здригнулася. — Це… це справді він? З цією… з цією жінкою? Дарино, скажи, що це фотошоп. Вона ж… Вона ж товста, як…
Дарина опустила очі й тихо кивнула. У горлі стиснувся клубок, а в скронях стукало: «Ну ось. Нарешті все випливло назовні. Тільки чому замість сліз — якийсь дивний, майже крижаний спокій?»
— Рито, я сама тільки сьогодні це побачила, — прошепотіла Дарина. — Це справді він… Вибач, що звалюю на тебе свої проблеми. Просто… мені більше нікому розповісти.
— Та годі, не вибачайся, ми ж подруги. — Рита сунула телефон назад їй у руки, ніби він обпікав пальці. — Ти взагалі як? Тримаєшся? Може, підемо звідси? Або хочеш, я сама з ним поговорю?
— Не треба ні з ким розмовляти, — видихнула Дарина, і цей видих був схожий на звільнення. — Я п’ять років чекала, коли цей страх стане реальністю. Знаєш, є такий парадокс: коли найстрашніше трапляється, стає легше.
Бо більше не треба гадати, не треба ловити погляди, не треба в кожному його «затримався на роботі» шукати підступ.
Рита подивилася на подругу з тривогою — ніби боялася, що Дарина зараз зламається. Але та раптом підняла голову, розправила плечі й твердо сказала:
— Замов мені щось поїсти. Що завгодно. Тільки не салат.
— Ти серйозно? — Рита витріщила очі. — Ти ж… ти ж взагалі не їси після шостої. І взагалі майже нічого не їси. Ти сама мені казала: «Якщо я з’їм шматок хліба — я себе не поважаю».
— Сьогодні я себе поважаю навіть більше, — посміхнулася Дарина. — Бо сьогодні я їм.
Симпатичний офіціант підійшов із звичною посмішкою.
— Готові зробити замовлення?
Дарина подивилася на меню, ніби бачила його вперше. Раніше вона пробігала очима лише графу «калорійність», а тепер читала назви, смакуючи кожне слово, наче обіцянку чогось забороненого й прекрасного.
— Хочу бургер, — сказала вона, дивлячись прямо в блакитні очі офіціанта. — Великий. З подвійною котлетою, беконом і сиром. І картоплю. Багато картоплі. З сирним соусом. І молочний коктейль. Шоколадний. Великий.
Офіціант ледь підняв брову, але стримав посмішку.
— Щось ще?
— Ще хочу чізкейк, — спокійно додала Дарина. — І, напевно, ще один бургер. Про всяк випадок. Раптом не наїмся.
Рита прикрила долонею рот, ніби намагалася стримати слова.
— Ти впевнена? Дитинко, а ти не лопнеш?
— Абсолютно, — Дарина відкинулася на спинку стільця. — Знаєш, я п’ять років жила в режимі «ні грама зайвого». П’ять років я зважувала їжу, рахувала калорії, відмовляла собі в тому, що люблю. І все заради чого?
Заради того, щоб йому не було соромно зі мною на пляжі? Щоб він міг сказати: «Дивися, яка в мене струнка дружина»?
— Він так говорив? — тихо запитала Рита.
— І не тільки говорив, — Дарина стиснула кулаки під столом, але одразу ж змусила себе розтиснути їх. — Він нагадував. Кожного разу, коли я хотіла з’їсти тістечко. Кожного разу, коли я втомлювалася й не хотіла йти на тренування. «Ти ж не хочеш втратити форму, правда?» — ось його улюблена фраза. А потім він йшов і… і робив ось це. Кохав товсту тітку…
Вона кивнула на телефон, що лежав екраном донизу.
Бургер виявився величезним, соковитим, справжнім злочином проти її колишньої дієти. Дарина відкусила перший шматок — і заплющила очі від задоволення. Це був не просто смак їжі. Це було відчуття свободи.
Картопля хрустіла, соус був занадто жирним, коктейль — занадто солодким. І це було ідеально.
— Ти їси так, ніби це останній прийом їжі в твоєму житті, не подавися, — тихо сказала Рита.
— Може, й останній, — посміхнулася Дарина. — Остання трапеза «для нього». Відсьогодні я їм для себе.
Вона доїла перший бургер, потім другий. Потім відламала виделкою шматочок чізкейку, повільно, з насолодою прожувала.
У животі стало важко, незвично, майже боляче. Але Дарина не зупинялася. Вона ніби хотіла довести собі: «Я можу. Я маю право»…
…Вдома її зустріли напівтемрява й тиша. І запах — ледь вловимий, але знайомий: аромат його одеколону. Дарина завмерла у передпокої, відчуваючи, як спокій, що тримався весь вечір, починає тріскатися й розходитися по швах, немов натягнута не за розміром тканина…
А потім двері спальні розчинилися, і з’явився він.
— О, це ти! Привіт, — сказав Кирило, ніби нічого й не сталося. — Ти рано. Чи пізно? Не зрозумів.
Дарина мовчки пройшла повз, скинула куртку на стілець.
— Ти де була, до речі? — запитав він, уже трохи напруженіше. — Я дзвонив не раз. Ти бачила?
— Була там, де треба, і їла те, що хотіла, — спокійно відповіла Дарина, відкриваючи холодильник. Там стояли контейнери з «правильною» їжею: куряча грудка, броколі, гречка. Усе несмачне, «корисне».
— Знаєш, що найсмішніше? Я п’ять років їла ось це, — вона постукала пальцем по пластиковому контейнеру. — А ти в цей час їв… інше.
Кирило завмер. Його обличчя на секунду втратило звичну впевненість.
— Про що ти?
— Про цю милу фотографію, — Дарина дістала телефон, знайшла знімок і простягнула йому. — Впізнаєш?
Він подивився на екран, і в його погляді промайнуло те, що вона стільки разів намагалася розгледіти: не каяття — страх. Страх, що його викрили.
— Це не те, що ти думаєш, — швидко сказав він.
— А що я думаю? — Дарина схрестила руки на грудях. — Я думаю, що ти мені зраджував. І знаєш, що найприкріше? Не сам факт зради. А те, що всі ці роки ти змушував мене ненавидіти своє тіло. Ти вселяв мені, що я маю бути «ідеальною», бо… бо тобі так хочеться. А сам…
— Дарино, послухай, — він зробив крок до неї, але вона відступила. — Це нічого не означає. Просто… слабкість. Затьмарення.
— Слабкість? — її голос стих, але від цього звучав ще страшніше. — А моя слабкість — з’їсти шматок торта — це злочин. Ти щоразу дивився на мене, коли я тягнулася до чогось смачного, і хитав головою. «Ти ж знаєш, що тобі це не можна». А тобі що, все можна?
Кирило відкрив рот, щоб щось сказати, але Дарина перебила його:
— Знаєш, що найгірше? Ти навіть не бачиш у цьому суперечності. Для тебе це нормально: я маю бути стрункою, бо «я тебе кохаю», а ти можеш робити, що хочеш, бо «ти чоловік».
— Я не це мав на увазі, — пробурмотів він.
— Саме це, — твердо сказала Дарина. — Саме це ти й мав на увазі всі ці роки.
Вона пройшла до спальні, дістала валізу й почала складати речі. Не поспішаючи, методично, наче робила це тисячу разів у думках.
— Ти куди? — Кирило нарешті вийшов із заціпеніння. — Дарино, не роби дурниць. Давай поговоримо.
— Ми щойно поговорили, — вона застебнула валізу, клацнула замками. — І знаєш, я нарешті зрозуміла одну річ. Я більше не хочу жити в страху стати «недостатньо гарною».
Я хочу їсти те, що люблю. Хочу спати, коли втомилася. Хочу не оглядатися на те, схвалиш ти це чи ні.
— Але ж ти сама хотіла бути стрункою! — вигукнув він. — Ти сама ходила на тренування!
— Ходила, — погодилася Дарина. — Але не тому, що хотіла. А тому, що думала: якщо я буду такою, ти будеш мене кохати. А тепер я зрозуміла: якщо кохання залежить від ваги, то це взагалі не кохання.
Вона взяла валізу, підійшла до дверей і зупинилася.
— До речі, — додала вона, вже виходячи, — я більше не буду рахувати калорії. І, можливо, завтра з’їм ще один бургер. Просто тому, що хочу.
Двері за нею зачинилися. А Кирило так і залишився стояти посеред кімнати, стискаючи кулаки й абсолютно не розуміючи, як усе могло вийти з-під його контролю…
На вулиці було прохолодно, але Дарина майже не відчувала холоду. Вона йшла тротуаром, вдихаючи вологе осіннє повітря, і раптом зрозуміла: її трясе.
Не від образи, не від злості — від нервів і полегшення. Наче вона скинула важкий рюкзак, який носила роками.
За рогом будинку вона зупинилася, подивилася на вікна їхньої квартири, що вже ледь виднілися, — на ті самі вікна, за якими стільки разів плакала, бо з’їла зайвий шматок. І посміхнулася.
«Все. Більше не хочу», — подумала вона.
Телефон у кишені завібрирував. Дарина дістала його, побачила на екрані «Кирило» і натиснула «відхилити». Потім відкрила нотатки й написала: «Завтра — сніданок у кафе. Омлет, круасан і какао. Без почуття провини».
І натиснула «зберегти».
…Через тиждень Дарина сиділа в тому самому кафе, де все почалося. Або закінчилося. Рита дивилася на неї з посмішкою.
— Ну, як ти? — запитала вона.
— Добре, — чесно відповіла Дарина. — Іноді навалює. Хочеться подзвонити, запитати: «А ти справді мене не кохав?» Але потім я згадую: я не хочу знову жити в цьому страху.
— Пишаюся тобою, — сказала Рита й підняла чашку з чаєм. — За свободу.
— За свободу, — повторила Дарина й відкусила шматочок круасана.
Він був теплим, ідеальним. І вона їла його без поспіху, не рахуючи калорій, не зважаючи на чиїсь очікування.
…Десь у глибині її душі ще жив біль. Але поруч із ним тепер було щось нове — легкість. І відчуття, що вона нарешті повернулася до себе. Повернулася додому…
