Я не пам’ятаю свого раннього дитинства. Перші мої спогади пов’язані з тим роком, який я жила в бабусі, мені тоді було три або щось близько того.
Жила довго, з травня до грудня, здається. Чому – я ніколи не питала, у нас у сім’ї не заведено ставити такі запитання. Але я підозрювала, що справа була в тому, що батьки розлучилася або намагалися розлучитись. Чому? Я смутно пам’ятаю, що до того, як мене відвезли до бабусі, вони сварилися. Може, я все це вигадала, тому що хотіла так вважати.
У підлітковому віці, коли життя здавалося просто нестерпним, я складала паралельну версію цього світу. Як у фільмах.
В іншому житті мої батьки все ж розходилися, бо мама зраджувала татові. З продавцем фруктів, у мами завжди була слабкість до чоловіків такого типу, я все дитинство спостерігала, як вона з ними фліртує.
Вони завжди пригощали мене персиками, полуницею або в найгіршому разі яблуком. Але мені ці чоловіки все одно не подобалися – надто вже мама безглуздо сміялася з їхніх жартів.
Так от, у тому житті мама йшла до такого ось вусатого чоловіка, а я залишалася жити з татом. І все в мене було добре.
Тато намагався дати мені свободу, наскільки це було можливо. Але коли я повернулася від бабусі, мама вчепилася в мене бультер’єром і ніяк не хотіла відпускати. Весь навколишній світ був для неї джерелом моторошної небезпеки, мені не дозволялося нічого.
Я жодного разу не була в гостях у подружок, ніколи не купалася в річці, не навчилася кататися на велосипеді. Якби мамина воля, я б цілодобово проводила вдома під її наглядом.
Як я вискочила заміж за такого життя – незрозуміло. Усі здивувалися, навіть сама я. Але тут мама нічого не могла вдіяти – я закінчила школу, вступила до інституту і щосили намагалася звільнитися від її опіки.
Павло був викладачем у моєму інституті, але в мене нічого не вів. Ми познайомилися в бібліотеці, і якось швидко подружилися. Як казали приятельки, він на мене запав. А я була щаслива хоча б у такий спосіб позбутися маминої опіки – краще йти в кіно з приємним чоловіком, ніж сидіти вдома і слухати її нотації.
Він сподобався мамі, бо був старший за мене і здавався слухняним. Мабуть, вона вирішила, що Павло буде з нею охороняти мене від усіх небезпек цього світу.
Павло одразу погодився на її пропозицію жити в нас, і мама дала добро на весілля. Коли після церемонії і традиційного вечора з викраденням нареченої ми поїхали на першу шлюбну ніч у його квартиру (на це мама погодилася), я заявила:
– Або ми будемо жити окремо, або я з тобою розлучуся.
Я знала, що скажи я таке раніше, мама знайде спосіб скасувати наше весілля. А так було вже пізно. І в квартиру моїх батьків ми не повернулися.
Звичайно, перший час мама намагалася відвоювати втрачені права, але я тримала оборону тим самим бультер’єром, яким завжди була вона. І їй довелося змиритися.
Ні, я не жорстока – я залишила їй телефонні дзвінки двічі на день і традиційні недільні зустрічі. Але в іншому я стала жити так, як завжди мріяла: зайнялася спортом, ходила з подружками в нічний клуб, їла чіпси, запиваючи їх газованою водою. Чоловік ні в чому мене не обмежував, я тільки після весілля по-справжньому зрозуміла, як мені з ним пощастило.
Але в будь-якого щастя є термін. І в нашого він теж був.
Через п’ять років після весілля, коли я успішно отримала диплом і влаштувалася менеджером у невелику туристичну фірму, Павло поставив питання:
– Час завести дитину. А краще трьох. Я завжди мріяв про велику сім’ю.
Я почала заперечувати, що діти у двадцять чотири – рано, що я хочу ще пожити для себе. На що Павло сказав:
– А я хочу побачити, як виростуть наші діти. Мені тридцять три, і якщо ще почекати, то до онуків я можу й не дожити.
Його батько і дід пішли з життя від інфаркту після п’ятдесяти, тож побоювання були не марними, але все ж… Я не хотіла дітей. Ніколи. І знала це з самого дитинства. Сама думка про це викликала в мене жах, аж до панічної атаки.
Ми довго сварилися, кілька місяців. Він змивав мої таблетки в унітаз, я йшла і купувала нові. Зрештою, Павло поставив мені ультиматум – якщо я продовжу їх приймати, він подасть на розлучення. А це означало, що мені доведеться повернутися до батьків, моя зарплата не дозволяла зняти квартиру. Я опинилася в пастці. І вибратися з неї мені допомогла мама.
Я й не думала, що вона підтримає мене. Хоча, про що я кажу…Я повинна була здогадатися, що мама і від цього вирішить мене захистити.
Випадково вийшло так, що я в гостях у неї розплакалася, вона потягла мене на кухню пити чай, і там я пошепки їй у всьому зізналася.
– Ти ж можеш пити таблетки потай від нього, – сказала мама. – Не обов’язково тримати їх удома.
Так я стала пити їх на роботі, а на вихідних у мами. Павло не зрозумів, чому я тепер ходжу до неї і в суботу, і в неділю, а я збрехала, що в мами негаразди зі здоров’ям. Звичайно, мені було соромно, але що я могла вдіяти?
Коли через три місяці він потягнув мене до лікаря, я вдавала, що не знаю, чому не можу подарувати йому дитину.
Прониклива тітка тричі запитала мене, чи не п’ю я гормони. Я нахабно брехала. Щоб здати кров на гормони, довелося кинути на деякий час пити пігулки, але, на щастя, я трохи захворіла і змогла уникати подружнього обов’язку, аж поки знову не почала їх приймати. Аналіз показав якісь там відхилення, але лікар сказала, що це не заважає мені мати дітей.
Ну ще б пак! Найімовірніше, вона здогадувалася, у чому річ, але свого носа в чужі справи не пхала, оплата в тій клініці була достатньою для цього.
Здав мене тато.
– Доню, це твої таблетки? – запитав він одного разу, коли ми зазвичай сиділи в неділю біля телевізора.
Павло одразу все зрозумів, мабуть, наші з мамою обличчя видали нас із потрохами. При батьках він не став лаятися, але вдома влаштував мені допит.
– Ти мене зовсім не кохаєш, так?
– Кохаю!
– Тоді чому не хочеш подарувати мені дитину?
Я не знала, як йому пояснити. Що щоразу, коли я думаю про це, мене нудить. Що я боюся немовлят і жодного разу в житті не тримала дитину на руках.
– Давай я запишу тебе до психолога? – запропонував він.
– Давай, – погодилася я.
У психолога я витримала два сеанси. Вона одразу розкусила, що в мене з мамою непрості стосунки, і стала туди тиснути. А я не за цим прийшла. Коли я відмовилася ходити до психолога і відмовилася викидати таблетки, Павло запропонував розлучитися. Я зібрала речі і пішла до батьків.
Мама не могла приховати своєї радості. А ось тато не радів, і не тому, що видав мій секрет. Проклята чоловіча солідарність – він вважав, що мій чоловік має рацію, що я не повинна була йому брехати.
Звісно, мама взялася за старе – туди не ходи, те не роби, це не їж… Але якщо раніше я її слухалася, то після п’яти років свободи позбавлятися її знову мені зовсім не хотілося, і я почала оборонятися.
У нас були жахливі скандали, ми так кричали одна на одну, що тато збирався і йшов з дому. У підсумку мама завжди перемагала – хапалася за серце і говорила, що у неї тиск, просила принести тонометр.
Я слухняно приносила, тиск і справді був високий, і совість мені не дозволяла сперечатися з нею. Я намагалася поменше бувати вдома, затримувалася на роботі, начальник мені навіть премію виписав.
Справа була не тільки в мамі. Усі ці п’ять років я була впевнена, що я – дозволяю себе любити, а ось Павло мене по-справжньому мене кохає. Коли я йшла, я навіть сказала, що він про це пошкодує і сам покличе мене назад.
Але він не кликав. Останнє, що він мені сказав – якщо ти вирішиш, що готова на дитину, телефонуй. Тому я не могла йому зателефонувати, він спеціально влаштував мені таку пастку. Я-то сподівалася, що він подзвонить, але мій телефон мовчав.
А мені так його не вистачало, я й подумати не могла, що когось може так не вистачати.
Щоб хоч якось відволіктися і, хоча б ненадовго, позбутися маминого нагляду, я полетіла у відпустку з подругами.
Завдяки моїй роботі вдалося взяти вигідні квитки, і ми вирушили в Дубай, щоб на власні очі побачити всю цю розкіш. Не потрібно говорити про те, що мама влаштувала цілу виставу – летіти літаком небезпечно, у чужу країну, де мене точно або викрадуть, або ще чогось гіршого, тим більше. Літак, звісно, розіб’ється, у готелі мене продує, у ресторані отруять. Дякую татові, що він узяв її на себе, заспокоїв трохи.
Я не сказала їм, що поміняла зворотний квиток, це була моя вина.
Ми познайомилися з хлопцями з Іспанії і затусили з ними, в одного намічався день народження, і ми просто не могли таке пропустити. Я не подзвонила батькам.
І звичайно не прилетіли в зазначений час.
Тато відчинив двері, вчепився в мене і заплакав.
– Де мама? – запитала я крізь сльози.
– У лікарні. У реанімації. У неї був гіпертонічний криз, щось із серцем.
Ось це було для мене справжнім ударом. Я-то думала, що вона прикидалася, коли скаржилася на серце.
– Можна до неї поїхати?
– Ні, поки що не можна. Але я зараз зателефоную, попрошу передати їй, що ти повернулася.
Я почула, що він зробив два дзвінки. І здогадалася, кому зробив другий. Я чекала, що Павло покличе мене до телефону, але цього не сталося. А сама я не могла зателефонувати йому – мені було соромно за те, що я змусила всіх переживати, і його зокрема.
А ще за те, що я цілувалася з іспанцем на ім’я Ксав’є, мабуть, слабкість до засмаглих карооких чоловіків передалася мені від мами. Більше між нами нічого не було, але й цього було достатньо.
З реанімації маму перевели через два дні, і нам дозволили її провідати. Батько попросив зібрати деякі речі для неї, йому було ніяково лазити по її жіночих шухлядках. А мені було навіть цікаво, мама ніколи не дозволяла мені торкатися її речей. Коли я діставала книжку з полиці, ще нову, у плівці, а отже, непрочитану, впустила бляшану коробку.
З неї випали якісь аркуші та фотографії. Я взяла одну, на ній був тато, ще зовсім молодий, зі смішними вусами. На руках він тримав маленький згорток, явно дитина на виписці. Я вже хотіла крикнути: “Тату, це що, я?”, але тут побачила іншу фотографію.
На ній поруч із татом стояла вже й мама, а на руках вона тримала мене. Мені там було не більше двох років, я пам’ятала це пальтечко, коли я повернулася від бабусі, мама намагалася мене в нього вдягнути, але воно було вже мале.
У голові застукало, стало нічим дихати. Я одразу зрозуміла, що це панічна атака, вони бували зі мною й раніше. Я притулилася до комода, почала повільно вдихати і видихати повітря, трохи погойдуючись з боку в бік.
У пам’яті спалахами спливали фрагменти з мого дитинства, які, як мені здавалося, я ніколи не пам’ятала.
Ось я сиджу біля ліжечка і чіпаю за руку нову ляльку, яку мама принесла із собою після тривалої відсутності. Лялька часто кричить як справжня, і я намагаюся її заспокоїти. Ось ми з мамою купаємо ляльку в блакитній ванночці, і я подаю мамі пухнастий жовтий рушник. Ось мама плаче, і я не можу її заспокоїти. Я гладжу її по руці,але мама відкидає мою руку і каже, щоб я залишила її в спокої. Я ображаюся і йду до ліжечка, дивлюся на свою улюблену ляльку.
Останній спогад найгірший – я повертаюся від бабусі й біжу до ліжечка. Але ліжечка немає. Я питаю в мами, де Іван, а мама раптом починає плакати. Тато бере мене на руки й несе до ялинки. Дивись, Юлю, яка гарна ялинка, скоро Новий рік, і Дід Мороз принесе тобі подарунки.
Мені не потрібні подарунки. Мені потрібна моя улюблена лялька. Мій брат Іван.
Із цими фотографіями я прийшла до тата і мовчки поклала їх перед ним. Він зітхнув і сказав:
– Я говорив їй, що рано чи пізно ти дізнаєшся. Але вона боялася, що з тобою знову почнеться…
– Що почнеться? – не зрозуміла я.
– А ти не пам’ятаєш?
– Ні.
І тато розповів. Тоді, повернувшись від бабусі, я перестала їсти, погано спала, мочилася в ліжко. Мене повели до психолога, до невролога, навіть до психіатра. Усі вони говорили різне, але сходилися на думці про те, що довга розлука з батьками і втрата брата так на мене вплинули. І що краще скоріше мене чимось відволікти.
Тато пропонував подарувати мені цуценя, але мама злякалася, що якщо з цуценям щось трапиться, все буде тільки гірше. І стала приділяти мені так багато уваги, як могла.
– А що сталося з моїм братом? – запитала я.
– Він хворів. Генетична хвороба, ми з мамою обидва виявилися носіями. Про це ніяк не можна дізнатися, тому… Тут ніхто не винен. Ось тобі пощастило, у тебе тільки одна неправильна хромосома, тож ти здорова. Йому не пощастило.
Мені стало страшно. Неправильна хромосома? Чому мені нічого не говорили про це? І тато знову розповів. Як одразу стало зрозуміло, що з Іваном щось не так, як вони ходили до всіх лікарів, але ніхто не міг допомогти, як один професор порадив здати генетичний аналіз, запідозрюючи один дуже рідкісний синдром, як він підтвердився, і стало зрозуміло, що Іван довго не проживе.
– Я говорив їй, що не потрібно тебе відправляти до мами, але ти так прив’язалася до Іванчика, і Олена боялася, що ти складно перенесеш, коли він… Загалом, так і було. Вона попросила маму забрати тебе, а сама була з ним до самого кінця. Знаєш, добре, що вона тебе відправила, це був не найкращий час.
Ми ще багато про що говорили. Я запитала в батька все, що тільки могла. І він нічого від мене не приховував. Але врешті сказав:
– Не кажи мамі, добре? Вона засмутиться, а їй зараз і так вистачає розладів.
І я погодилася. Ми поїхали до мами, і я вдавала, що нічого не знаю. Тримала її за руку, просила вибачення, що так налякала всіх, обіцяла, що такого надалі не повториться.
Мама слабко посміхалася і говорила, що найбільше її засмутило те, що перед розставанням ми сильно посварилися.
– Я більше не буду на тебе кричати, – пообіцяла вона.
Сидячи в палаті, думками я все ж була не з мамою. Мені чомусь пригадався перший прийом у психолога, і її запитання: “Ви не хочете дітей або боїтеся приводити у світ дитину?”. Тепер я могла відповісти на це запитання.
Після лікарні я попросила батька завезти мене до Павла. Він не став питати навіщо, але я бачила, що він радий. Сказав, що не буде мене чекати на ніч, і посміхнувся.
Я боялася, що його немає вдома. Або що він не відчинить мені двері. Або взагалі завів уже собі іншу. Але Павло відчинив, одразу ж, як я подзвонила. І ми нічого одне одному не сказали, просто обійнялися і мовчки стояли в передпокої. І коли він почав мене цілувати, я сказала:
– Я більше не п’ю пігулки.
Цим я відразу хотіла дати зрозуміти йому дві обставини. Перша – у мене нікого немає і не було після нього, тому таблетки мені більше не потрібні. Друга – я готова. Ось тепер я готова.
Сина ми назвали Іван. Мама намагалася відмовити, у неї тремтіли губи, коли вона це почула. Але я твердо сказала, що так звали дідуся Павла, і це була правда.
На виписці з лікарні, після того як пакунок із немовлям потримав щасливий батько, я сама запропонувала мамі взяти на руки онука. Я ніколи раніше не бачила її такою схвильованою і щасливою водночас.
Вона тримала його як найнебуваліший скарб. Пізніше, вже вдома, коли вона почала вимірювати температуру в кімнаті, кип’ятити пляшечки, змушувати всіх по три рази мити руки, я зрозуміла, що мені доведеться бути добрим поліцейським і дозволяти моєму синові все, тому що моя мама знайшла собі новий об’єкт для захисту.
А ще я подумала, що якщо привести у світ ще парочку дітей, то, може, її увага настільки розосередиться, що вона вже не зможе всіх так контролювати. І Павло зі мною погодився…
