Рано вранці, коли Світлана зайшла на кухню, її зустріла стурбована мама.
– Донечко, мені потрібно з тобою серйозно поговорити, – заговорила мама тихо, щоб її випадково не почув зять. – Твій, я сподіваюся, ще спить?
– Спить… – злякано відповіла Світлана. – А ти чому говориш таким тоном? Щось сталося?
– Поки що нічого, – ображено насупилася мама.
– Чому – поки? – ще більше злякалася дочка.
– Не знаю чому, – мама примружила одне око, – але мені здається, що скоро в нашій родині трапиться щось недобре.
– Мамо, не лякай мене, – вигукнула дочка. – Кажи швидше, що може трапитися.
– Тихо! – зашипіла злякано мама. – Заради Бога, не розбуди свого чоловіка!
– Чому?
– Тому що я хочу попросити тебе, донько, щоб ти попросила свого чоловіка… – Мама замовкла і уважно подивилася на дочку. – Скажи йому, щоб він…
– Мамо, чому ти замовкла? – вигукнула в нетерпінні Світлана. – Кажи, про що я повинна попросити Віталика? Про щось серйозне?
– Так! – Мама, все-таки, зважилася сказати те, що крутилося у неї на язиці. – Я хочу, щоб твій чоловік не називав мене мамою.
– Що? – страшенно здивувалася Світлана.
– Те, що чула.
– Але чому? – Дочка уважно подивилася на маму, перевіряючи, чи вона не захворіла. – Мамо, деякі тещі мріють про те, щоб зяті називали їх мамою. А ти що, не така?
– Так, я не така.
– Але чому, мамо? Ти можеш відповісти – чому?
– Можу, – не дуже впевнено кивнула мама. – Коли твій Віталій називає мене мамою, мені стає якось незручно.
– Як незручно? Ти що, його соромишся?
– Звичайно ні! – спалахнула мама. – Стану я його соромитися. Він живе в моєму домі, між іншим.
– Так у чому ж тоді справа?
– Я не знаю, донько. Але я відразу стаю якоюсь не такою… Якоюсь доброю…
– А хіба ти зла?
– Ні. Але я хочу бути з твоїм чоловіком суворою. Розумієш?
– Не розумію. Навіщо тобі потрібно бути з ним суворою? Він що – учень, а ти його вчителька?
– Причому тут вчителька? Я не хочу, щоб він сів на шию!
– Кому?
– Мені. І тобі. Коротше – нам. А то дивись, що виходить. Він живе в нашому будинку всього місяць, а відчуває себе так, ніби прожив тут все життя. Розумієш?
– Але це ж прекрасно.
– Що тут прекрасного? Ти бачила, яким веселим він прийшов вчора додому з роботи?
– Звичайно. Вони вчора на роботі відзначали закінчення важливого проекту. У них проект, нарешті, прийняли, уявляєш? Вони цілий рік над ним працювали.
– Мені все одно, що відбувається у нього на роботі! – відрізала мама. – Але він не повинен приходити з роботи в такому стані. Чому він приходить напідпитку? Тебе це не турбує?
– Але ж він прийшов не пізно, мамо. І потім… Ти що, сама ніколи не була на банкетах?
– Та не в банкетах справа, Світлано… – Мама знову перейшла на гучний шепіт. – Я вчора хотіла зробити йому зауваження, а він… – Мама знову замовкла.
– І що зробив Віталик? – напружилася Свєта. – Я що, пропустила щось важливе? Чому я нічого не бачила?
– Ти в цей час була в душі. І я тільки почала вимовляти свої суворі слова, як він підійшов до мене і каже: «Не сердьтеся, мамо. Вам не личить, коли ви сердитеся…»
Уявляєш?! Він мене ніколи так не називав, і раптом!..Мама… Прорвало його, розумієш… Правильно… Тому що він був під мухою… У такому стані чоловікам все під силу!
– Треба ж… – Світлана, чомусь, посміхнулася. – І що ж було далі?
– Далі? – нервово перепитала мама і насупилася. – Далі я сказала йому: «Віталій, не треба зі мною так розмовляти!»
– А він?
– А він назвав мене ще й матусею. Каже: «Ну, матусю, ну, що ви, справді, як не рідна…»
– І все? – Свєта готова була розсміятися.
– Не смій посміхатися! – вигукнула мама, але тут же згадала про сплячого зятя і знову люто зашепотіла: – Все це не смішно.
– Чому не смішно?
– Тому що потім він назвав мене ще й мамочкою, і мені довелося посміхнутися. Я не хотіла, але мої губи самі… Розумієш? Губи самі розпливлися в посмішці!
– Так це ж чудово.
– Що тут чудового? – не здавалася мама. – Я не звикла до такого звернення. І якби він не називав мене такими словами, я б обов’язково поставила його на місце. А тепер…
– Що тепер?
– Я не знаю, як мені поводитися з твоїм чоловіком?
– Мамо, тепер тобі теж доведеться називати його не Віталієм, а синочком!
– Що? – спалахнула мама. – Яким ще синочком?
– Звичайним. Зачекай… Здається, твій синочок прокинувся.
І справді, десь за стіною пролунали кроки, потім у дверному отворі з’явилося сонне обличчя.
– Доброго ранку, матусю! Доброго ранку, Світланко! – Сонний Віталій посміхнувся жінкам і пішов у ванну кімнату.
– Ти чула?! – у мами від подиву витягнулося обличчя. – Я що, тепер для нього завжди буду матусею?!
– На жаль. – Світлана обійняла маму і зашепотіла їй на вухо.
– А через вісім місяців ти ще й бабусею станеш. І тоді тобі стане зовсім весело…Спеціально для сайту Stories
