Амелія — таке гарне, незвичайне ім’я дали їй, пізній дитині, її батьки.
У повній відповідності з ним вона росла мрійливою, задумливою і романтичною, але при цьому любила приймати самостійні рішення.
Батьки її обожнювали, але намагалися не надто балувати, і, здається, їм вдалося виростити прекрасну дочку.
З самого дитинства вона любила малювати і займатися квітами, із задоволенням ходила до художньої школи і далі планувала вчитися в цьому напрямку.
На жаль, в їхньому місті не було відповідного вузу — він був в обласному центрі, але Амелія вирішила інакше.
— Ми з Олесею їдемо до Харкова! — радісно оголосила вона батькам. — Там і внз відповідний є, і місто це мені дуже подобається. Завжди мріяла там жити.
— Донечко, але це ж дуже далеко, — сплеснула руками мама, Олена Тимофіївна.
— Сподіваюся, ти все обдумала, донько? — сказав спокійно тато, Валентин Валентинович.
— Та нічого не далеко, мамо, — обійняла вона одну. — Так, тату, я прийняла тверде рішення, — посміхнулася вона другому.
Валентин Валентинович зітхнув. Дочка у них вийшла чудова, тільки трохи відірвана від реальності.
Навіть якщо вона вступить на бюджет, ще ж і жити десь треба, і харчуватися, і одягатися по-іншому — не як у них в містечку.
І розваг у великому місті повно. Та що там говорити! Витрати будуть чималі.
Але ж не можна рубати на корені мрію дівчинки? Он як очі в неї горять! З яким задоволенням вона будує плани!
Викладачі в художній школі кажуть, що відомим художником Амелія навряд чи стане, але ось прекрасним ілюстратором, дизайнером або там оформлювачем — цілком можливо.
Так і стала вчитися Амелія разом зі своєю подругою Олесею в далекому місті.
Боялися вони за неї, звичайно, — як вона там впорається, їхня мила, ніжна дівчинка, серед чужих людей, спокус і небезпек великого міста?
Але все обійшлося. Амелія благополучно закінчила внз і влаштувалася ілюстратором дитячих книг.
Де вже вона знайшла цього Ігоря, залишилося загадкою.
Дочка якось плутано розповіла, що начебто познайомилася з ним через Інтернет, і відразу, мовляв, вони зрозуміли, що кохають одне одного.
А потім чоловікові запропонували роботу в Одесі, і пара переїхала туди. Там вони і одружилися.
На весіллі — а Олена Тимофіївна і Валентин Валентинович постаралися дочці гідне весілля влаштувати — з нареченим їм толком познайомитися не вдалося. Але чимось він Валентину Валентиновичу не сподобався.
— Якийсь цей Ігор ненадійний на вигляд, — поморщився він.
— Та нормальний начебто, — заперечила дружина. — Ти просто ревнуєш. А так видно, що вони кохають одне одного.
Батьків у нареченого не було, і на весіллі були присутні тільки його тітка з чоловіком і бабуся.
По їхніх обличчях було зрозуміло, що наречена їм не дуже сподобалася. Загалом, стосунки між родичами подружжя якось не склалися.
Все, що батьки тепер могли зробити для своєї Амелії — дали грошей на перший внесок за іпотеку, продавши дачу.
А ще не стали псувати свято молодим повідомленням про хворобу Олени Тимофіївни, яка з усіх сил намагалася виглядати бадьоро, незважаючи на довгу дорогу.
Амелія була щаслива: коханий чоловік поруч, робота для неї в цьому місті теж знайшлася, квартира майже своя.
Ось ще дитину вона на світ приведе — і щастя буде абсолютним.
З цим вирішили не напружуватися,як Бог дасть.
Але через шість років цього так і не сталося. І обоє здорові, і шкідливих звичок не мають, і кохання у них майже таке саме — велике, палке, — а от не виходить.
На деякий час Амелії стало не до дітей — пішла з життя мама, про хворобу якої батьки не говорили до останнього.
Тато дуже переживав втрату коханої дружини, місця собі не знаходив.
— Тату, може, ти до нас у місто переїдеш? — запропонувала Амелія. — А що? Тут і до моря недалеко, і ми поруч.
— Як же я місце спочину без нагляду залишу? Ні, я вже краще тут, — відмовився тато.
Тільки через шість місяців вона змогла його вмовити, і то лише після того, як з’ясувалося, що у Валентина Валентиновича проблеми з серцем.
— Гаразд, я поживу у вас, оглянуся, а потім вирішу вже, — з неохотою сказав тато.
Ігор не заперечував проти приїзду тестя. У прагненні зробити кар’єру він нерідко їздив у відрядження, а з батьком Амелії не буде так самотньо.
Перший місяць у їхній квартирі було все тихо і мирно, а потім Валентин Валентинович викликав дочку на розмову.
— У вас з Ігорем все добре, донечко? — стурбовано подивився він на неї.
— Звичайно, тату. А чому ти питаєш?
— Та бачу я, що не так вже він тебе і любить. Постійно якісь відрядження, дивні розмови по телефону, та й кричить він на тебе…
— Тату, ну що ти вигадуєш? — відмахнулася Амелія. — У Ігоря дійсно багато роботи, але він же для сім’ї старається. А щоб він на мене кричав, такого я взагалі не пам’ятаю. Тобі здалося.
Валентин Валентинович ще кілька разів намагався поговорити з дочкою на цю тему, але вона й слухати його не хотіла.
Стояла на своєму — Ігор прекрасний чоловік, а його недоліки батькові просто ввижаються.
У підсумку вони посварилися і не розмовляли кілька днів.
Амелія дивувалася — і чому так татові Ігор не подобається? Вони навіть толком не спілкуються, і чоловік себе дуже привітно з тестем поводить.
Може, на тата так вплинув відхід мами? Боїться тепер, що з дочкою щось може статися? Нісенітниця якась!
А через пару тижнів, повертаючись з роботи, прямо на килимку біля дверей вона знайшла великий конверт. А в ньому… фотографії.
На одній з них чоловік — її Ігор! Щасливо посміхався, підкидаючи вгору малюка років трьох.
Поруч, мило посміхаючись, стояла незнайома брюнетка з короткою стрижкою, дуже симпатична, між іншим.
На інших фото були зафіксовані аналогічні картини — щаслива сім’я на прогулянці.
Правда, ніяких ніжностей між Ігорем і незнайомкою зафіксовано не було, але ясно ж, що вони знайомі.
Це був шок.
Вона дуже любила чоловіка і віддавати його нікому не збиралася, але і жити в брехні — теж не варіант.
Амелія нікому не сказала про свою знахідку, хоча батько явно помітив, що з нею щось не так, і намагався задавати питання.
Ігор же поцікавився, чи не захворіла вона, і, отримавши негативну відповідь, заспокоївся.
Контакти незнайомки Амелія знайшла в телефоні у чоловіка — вони не ставили паролів, адже довіряли один одному! І на фото в одному з чатів легко впізнала ту брюнетку.
До речі, їхнє листування було цілком невинним: «Коли приїдеш?», «Як доїхали?» і все в такому дусі. Ніяких «кохаю — жити не можу».
Правда, прослизало слово «татко».
У цьому ж листуванні знайшлася адреса дитячого садка — видно, малюк недавно туди пішов.
Ось біля цієї установи Амелія і вирішила підстерегти Катю (так вона називалася в месенджері) і хлопчика з фотографій.
— Вибачте, можна з вами поговорити? — спокійно звернулася вона до Каті, коли та, дійшовши до найближчого парку, розташувалася на лавці.
Малюк побіг на дитячий майданчик до інших дітей.
— А ви хто? — здивувалася жінка і, придивившись, додала: — А! Я, здається, знаю. Ви — дружина Ігоря. Так?
— Т-так, — Амелія трохи розгубилася. — Не очікувала, що ви мене впізнаєте…
— Так, колись Ігор мені показував ваше фото, — безтурботно пояснила Катя. — І що ви хочете?
— Я хочу знати, що вас пов’язує з моїм чоловіком, — розлютилася Амелія. — Ви йому хто? І хто йому ця дитина?
— Я вже практично ніхто, — анітрохи не збентежившись, відповіла Катя. — На даний момент — просто мати його дитини. Так, Ігор — батько Ярослава.
— Тобто ви з моїм чоловіком коханці?
— Колишні.
— Що?..
— Послухай, Ігор давно зробив свій вибір — вибрав тебе, — несподівано Катя перейшла на «ти». — Що ще потрібно?
— Але ви зустрічаєтеся.
— Іноді. Ігор нормальний батько, піклується про нас, гроші переказує регулярно, але це все.
— І ви так спокійно мені все це говорите? Мені… Дружині…
— Так ти сама до мене прийшла, — пирхнула Катя. — Хочеш знати правду — будь ласка.
Тільки більше мені тобі нічого сказати.
Ярик, іди сюди! Ми йдемо! — крикнула вона синові і більше не звертала уваги на Амелію.
Та розгублено подивилася їм услід і попрямувала додому. Якщо Ігор перервав стосунки з коханкою і вибрав її, дружину, значить, він її кохає?
А те, що допомагає синові, це ж добре — значить, він відповідальний батько. Вона заспокоювала себе по дорозі додому.
Але ж він обманював?! Таке хіба можна пробачити? Це з одного боку. А з іншого — вона ж любить його, жити без нього не може!
І все-таки Амелія вирішила все з’ясувати до кінця.
Увечері, поки чоловік був у ванній, вона відкрила його додаток банку і переконалася, що Катя не брехала.
Щомісяця чоловік переказував Катерині по 7 тисяч гривень.
— Ігорю, що відбувається? — жалібно запитала вона, коли чоловік з’явився в спальні. — У тебе коханка і дитина?..
— Навіщо ти взяла мій телефон? — зло кинув чоловік. — Менше знаєш — краще спиш. І до Каті не треба було ходити. Чого ти домоглася?
— Але я ж не могла ігнорувати ці фото… Я ж повинна була знати…
— Дізналася? Задоволена? Так, я помилився тоді, але потім зрозумів, що кохаю тільки тебе, і розлучився з Катею. Але дитину, вибач, вже нікуди не подінеш.
— Значить, ти не збираєшся мене кидати? Ти мене кохаєш?
— А що я щойно сказав? Ну не плач, — обійняв її чоловік. — Вибач, я справді помилився, і більше такого не повториться.
Так вона просто була щаслива, що Ігор залишився з нею! Тільки ось батько став наполегливіше просити її придивитися до чоловіка, говорив, що Ігор псує їй життя, обманює.
— Та звідки тобі це знати?! — спалахнула Амелія.
Батько мовчки дивився на неї.
— Зачекай… — раптом до неї дійшло. — Фотографії — це твоя робота? Як же я не здогадалася?
Адже зараз всі все пересилають в месенджерах, поштою… Загалом, як завгодно. Сто років уже ніхто нічого не роздруковує.
І підкинути конверт під двері… Це ж треба знати нашу адресу.
— А що мені було робити? — розвів руками Валентин Валентинович. — Я ж бачу, що він тебе обманює, а ти мене й слухати не хочеш.
Ось і простежив за ним, і докази тобі надав.
Донечко, ти ще молода — знайдеш собі хорошого чоловіка, вірного, відповідального…
— Тату! Про що ти взагалі говориш?! — Амелія вже майже кричала. — Ми кохаємо одне одного! У нас сім’я! Навіщо ти лізеш?!
— Я хочу як краще…
— Ми самі розберемося.
— Тобто ти його пробачила?..
— Тату, все, досить, — втомлено відповіла Амелія. — Не потрібно всього цього. І ти прийняв рішення про переїзд? Треба ж тоді твою квартиру продавати.
— Вже продається, — буркнув Валентин Валентинович і пішов до своєї кімнати.
А через два дні Ігор потрапив до лікарні з отруєнням.
— Це ти?! — накинулася вона на батька. — Ти його отруїв? Що ти йому підсипав?! Кажи!
— Дочко, ти з глузду з’їхала? Я тут ні при чому, — злякався Валентин Валентинович.
— Та невже?! Значить, не вдалося нас так розлучити, ти вирішив позбавити мене чоловіка іншим способом?!
— Щоб через твого чоловічка у в’язницю потрапити?! — раптом розлютився батько. — Багато честі! Повторюю — я його не труїв.
Вона не стала його слухати. Їй терміново потрібно було в лікарню до чоловіка — відвезти деякі речі.
— І, знаєш що, тату?.. Краще б нам жити окремо, — кинула вона йому, перш ніж вийти з квартири.
А в лікарні з’ясувалося, що Ігор банально отруївся шаурмою — у палаті він лежав ще з трьома товаришами по нещастю.
Вуличний павільйон, де вони всі купували їжу того ранку, вже перевіряли відповідні органи.
Амелії стало соромно — звинуватила батька. Ну нічого, вона покається, і татко її пробачить, як завжди.
Вона до пізнього вечора маячила під вікнами палати чоловіка — всередину інфекційного корпусу відвідувачів не пускали.
Намагалася навіть залишитися на ніч, але черговий лікар, який вийшов до стурбованих родичів, суворо заявив:
«З вашими рідними все буде гаразд, особливого догляду вони не потребують. Ідіть вже самі відпочиньте».
Батька вдома не виявилося. Його речей теж. Телефон був недоступний. «Напевно, він у потязі », — подумала Амелія,лягла на ліжко, заснувши майже миттєво.
Але і вранці їй зв’язатися з батьком не вдалося. А через годину їй зателефонували з лікарні і сказали, що її батько в реанімації після інфаркту.
— Як? Звідки він у вас тут? Що сталося? — заплакана Амелія засипала питаннями лікаря.
— З вокзалу привезли на швидкій вчора ввечері, — пояснив доктор. — Сьогодні він прийшов до тями, і ми змогли розблокувати телефон і зв’язатися з вами.
Стан важкий, але будемо сподіватися, що вибереться.
Господи, за що їй все це?! І батько в лікарні, і чоловік…
Чоловік! Вона ж повинна була приготувати йому дієтичну їжу і привезти її, але, звичайно, вона про це зовсім забула після повідомлення про батька…
Амелія набрала номер чоловіка — зайнято. Вирішила дійти до його корпусу і спробувати хоча б через вікно його побачити. Побачила.
— Ігор, ти одужуй, коханий, — щебетала під вікном палати чоловіка незнайома дівчина, одночасно показуючи йому руками сердечко і посилаючи повітряні поцілунки.
Ігор через скло явно її не чув, але, мабуть, прекрасно розумів, що вона говорить — посміхався на весь рот і теж малював у повітрі сердечка.
У якийсь момент Ігор все-таки помітив Амелію — та вона й не ховалася, застигла за кілька кроків від будівлі, — і його обличчя різко змінилося.
— Що? Ігорю, що сталося? — злякалася незнайомка під вікном, побачивши ці зміни.
Далі дивитися на все це Амелія не стала. Вона повернулася додому, зібрала свої речі і переїхала в готель. Через пару днів їй вдалося орендувати квартиру.
Валентина Валентиновича виписали через два тижні. За цей час Амелія встигла подати на розлучення і підшукати для них з батьком квартиру для покупки. З Ігорем вона спілкується тільки через адвоката.
Спеціально для сайту Stories
