Поліна розмішала фарбу в старій банці з-під майонезу. Пензель залишав нерівні смуги на дерев’яній рамі, але Поліна вперто водила щетиною по облупленій поверхні.
За вікном височіли новобудови — скляні вежі з панорамними балконами. В одному з таких вікон промайнула постать жінки в халаті. Напевно, тільки прокинулася у своїй просторій спальні.
Поліна відвела погляд. Однокімнатна квартира дісталася Поліні від бабусі п’ятнадцять років тому. З тих пір ремонту тут не було.
Шпалери в кутах відходили, лінолеум місцями здувся. На стелі проступали жовтуваті розводи від старих протікань. Поліна намагалася підтримувати порядок, але квартира все одно виглядала пошарпаною.
Поліна згадала, як місяць тому Андрій приніс додому новенький телефон. Очі в нього горіли, він крутив коробку в руках і хвалився функціями. Тридцять з гаком тисяч. У кредит. Поліну навіть не запитав. Просто поставив перед фактом — мовляв, старий барахлив, потрібна була заміна.
А до цього була ігрова приставка. Потім навушники за десять тисяч. Щоразу Андрій знаходив виправдання. Кожен раз Поліна мовчки приймала черговий удар по їх скромному бюджету. Зарплати у обох були невеликі, ледь вистачало на їжу і комуналку. Про ремонт можна було тільки мріяти.
Фарба капнула на підлогу. Поліна втомлено провела рукою по лобі, розмазуючи білу смугу. У грудях піднімалася знайома тяжкість. Хотілося просто нормально жити. Не багато, але гідно. Щоб можна було купити нові штори. Щоб холодильник не гудів ночами.
Увечері на кухні Андрій колупав виделкою смажену картоплю. Поліна сиділа навпроти, гріла долоні об чашку з чаєм. На плиті остигала сковорода із залишками вечері.
— Знову одна картопля, — пробурмотів Андрій, відсуваючи тарілку. — М’яса хочеться нормального. Або хоча б курки.
Поліна повільно підняла очі. У скронях починало пульсувати.
— Ми зараз купу грошей віддаємо банку, — тихо промовила вона. — На кредит за твій телефон. Яке м’ясо, Андрій?
Обличчя чоловіка потемніло. Він кинув виделку на стіл.
— Знову починаєш! — спалахнув Андрій. — Вічно ти мене в усьому звинувачуєш! Телефон мені був потрібен для роботи!
— Для роботи? — Поліна поставила кухоль на стіл. Руки тремтіли від злості. — Тобі для роботи потрібна була остання модель? За тридцять тисяч?
— Та досить вже! — Андрій встав з-за столу. — Набридла зі своїми докорами! Я що, не маю права на нормальні речі?
Поліна теж підвелася. Всередині все кипіло. Стільки місяців вона мовчала, терпіла, сподівалася на краще. А Андрій продовжував жити у своєму світі, де можна витрачати останні гроші на іграшки.
— Маєш, — видихнула вона. — Коли залишаються гроші на їжу. А у нас немає, Андрію. У нас просто немає грошей!
Чоловік відвернувся до вікна. Поліна бачила, як напружилися його плечі. Їй хотілося кричати, трясти його за ці плечі, змусити зрозуміти. Але сили скінчилися. Вона сіла назад на стілець і сховала обличчя в долонях.
Минуло кілька днів. Поліна збирала сумку для нічної зміни. Форма була випрасувана, бейдж прикріплений до кишені. У лікарні сьогодні очікувалося спокійне чергування — планових операцій не передбачалося.
Андрій увійшов до кімнати, знімаючи куртку. Від нього пахло морозом.
— Слухай, Поліно, — почав він, сідаючи на диван. — За два тижні у мене день народження. Тридцять п’ять років, кругла дата.
Поліна застебнула блискавку на сумці. Свята в їхній родині давно перетворилися на формальність — чай з тортом з найближчого магазину, чергові привітання.
— Я хочу нормально відзначити, — продовжив Андрій. — Вже покликав хлопців з роботи. Чоловік десять буде.
Сумка випала з рук Поліни. Вона повільно повернулася до чоловіка.
— Ти що? — голос зник від подиву. — Десять чоловік? Де? Як?
— Вдома, звичайно, — Андрій знизав плечима. — Накриємо стіл, посидимо по-людськи. Мені тридцять п’ять, Поліно. Хочеться відзначити гідно.
Поліна дивилася на нього і не могла повірити. У голові проносилися цифри — скільки потрібно на продукти, на напої, на закуски. Звідки взяти гроші? Вони і так винні в магазині у дворі.
— Андрій, ти в своєму розумі? — прошепотіла вона. — На які гроші?
— Щось придумаємо, — відмахнувся чоловік. — Не кожен день тридцять п’ять років виповнюється.
Поліна мовчки підняла сумку і вийшла з квартири. На сходовому майданчику притулилася до стіни. Серце калатало десь у горлі. Хотілося кричати, але крик застряг всередині, перетворився на клубок.
У маршрутці Поліна сиділа біля вікна, притиснувшись чолом до холодного скла. Місто пропливало повз — вогні вітрин, поспішаючі люди, машини в заторах. Всі кудись поспішали, у всіх були свої турботи. А у Поліни була одна турбота — як дотягнути до зарплати.
Пасажири входили і виходили. Хтось голосно розмовляв по телефону. Хтось слухав музику. Поліна закрила очі. У грудях зростало дивне відчуття. Не злість, не образа. Щось інше. Холодне і важке.
Вона думала про Андрія. Про те, яким він був десять років тому, коли вони одружилися. Веселим, турботливим, повним планів. Вони мріяли про дітей, про подорожі. Куди все це поділося? Коли зникло?
Маршрутка тряслася на вибоїнах. Поліна відкрила очі. За вікном промайнула лікарня — сіра будівля з жовтими вікнами. Скоро виходити. Скоро почнеться зміна — крапельниці, уколи, обходи. Дванадцять годин рутини. А потім знову додому. До Андрія. До його свят і кредитів.
У грудях щось обірвалося. Поліна зрозуміла — вона більше не злиться. Вона втомилася. Втомилася боротися, втомилася сподіватися, втомилася вірити. Всередині оселилася порожнеча. І в цій порожнечі повільно, по краплі, починало зростати нове відчуття. Неприязнь. До людини, з якою прожила десять років.
Минув тиждень. Поліна стояла на колінах у ванній, відтираючи старий наліт з емалі. Щітка скрипіла по поверхні, але жовті розводи не піддавалися. Руки вже боліли, спина нила.
У дверному отворі з’явився Андрій. Притулився до косяка, склав руки на грудях.
— Меню вже склала? — запитав він. — На свято?
Поліна випрямилася, відкинула щітку в таз. Подивилася на чоловіка через плече.
— Складу, коли ти гроші даси, — відповіла вона рівно. — Хоч буду знати, від чого відштовхуватися.
— Вічно ти про гроші, — поморщився Андрій. — Не можеш просто підтримати? Раз на рік у людини свято.
Поліна встала, витерла руки об фартух. Повернулася до чоловіка обличчям.
— Підтримати? — у голосі звучала втома. — Чим, Андрію? Повітрям?
— Та що ти заладила! — спалахнув чоловік. — Нормальні дружини чоловіків підтримують, а не пиляють постійно!
Він розвернувся і пішов. Поліна залишилася стояти посеред ванної. У дзеркалі відбивалося бліде обличчя з темними колами під очима. Коли вона стала такою? Коли перетворилася на загнану жінку, яка рахує кожну копійку?
Настав вечір за три дні до дня народження. Після вечері Поліна мила посуд. Андрій сидів за столом, гортав щось у телефоні.
— Знаєш, Поліно, — раптом сказав він. — Ти погана дружина.
Тарілка ледь не вислизнула з рук. Поліна повільно обернулася.
— Що? — перепитала вона.
— Я кажу, ти погана дружина, — повторив Андрій, не піднімаючи очей від екрану. — Я гостей покликав, свято хочу влаштувати. А ти навіть не думаєш готуватися. Тільки ниєш про гроші.
Тарілка полетіла в раковину. Гуркіт рознісся по кухні. Поліна повернулася до чоловіка. В очах стояли сльози — не від образи, від люті.
— Яке свято, ти взагалі в своєму розумі? — закричала вона. — У борг живемо, а ти гостей покликав! Чим пригощати, повітрям?
Андрій підняв голову. Його обличчя було спокійним, навіть байдужим.
— Ми в магазині у дворі дві тисячі винні! — продовжувала Поліна. — До зарплати! А ти десятьох людей кличеш!
— Не кричи на мене, — холодно промовив Андрій.
— Буду кричати! — Поліна схопилася за край столу. — Якщо ти так хотів свято, треба було гроші знайти! Не на телефон їх витрачати, а на свій день народження відкласти!
— Знову ти про телефон! — Андрій встав. — Скільки можна!
— Стільки, скільки будемо кредит виплачувати! Ще півроку! Півроку, Андрію!
Вони стояли один навпроти одного. Кухня здавалася занадто маленькою для двох. Поліна дихала часто, груди здіймалися. Андрій стискав кулаки.
— Знаєш, чому ми бідні? — раптом сказав він. — Через тебе.
Поліна відсахнулася.
— Це ти не можеш мене підтримати, — продовжив Андрій. — Надихнути на щось значуще. Вічно ниєш, скаржишся. З такою дружиною будь-який чоловік опустить руки.
Поліна повільно опустилася на стілець. Ноги більше не тримали. Вона дивилася на Андрія і бачила чужу людину. Абсолютно чужу.
— Якщо я така погана дружина, — тихо промовила вона, — то тримати не буду. Двері там.
У кухні зависла тиша. Андрій завмер. Поліна сиділа, дивлячись в одну точку. Всередині було порожньо. Зовсім порожньо. І в цій порожнечі раптом народилася ясність. Розлучення. Це слово не лякало. Навпаки — від нього віяло свободою.
— Поліно, ти що? — пробурмотів Андрій. — Я не це мав на увазі…
— Іди, — відрізала вона.
— Поліна, давай поговоримо…
— Іди! — крикнула вона.
Андрій позадкував. Вийшов з кухні. Поліна залишилася сидіти за столом. У раковині лежала розбита тарілка. На плиті остигав чайник. Звичайний вечір у звичайній квартирі. Тільки щось змінилося. Щось важливе.
Настав день народження Андрія. Поліна сиділа за столом у вітальні. Перед нею лежали папери — заява про розлучення.
Вона повільно заповнювала графи. Ім’я, прізвище, адреса. Причина — не зійшлися характерами. Банально і просто.
Телефон мовчав. Поліна не надіслала Андрію навіть смс із привітанням. Він пішов до друзів святкувати. Напевно, знайшов гроші. Або знову взяв у борг.
Ручка ковзала по паперу. Попереду чекало складне життя. Доведеться вчитися жити одній. Але Поліна не боялася. Гірше вже не буде. Вона виживе. Обов’язково виживе.
За вікном темніло. Десь святкував своє тридцятип’ятиріччя чоловік, якого вона колись кохала. А Поліна заповнювала документи на розлучення і думала про майбутнє. Про своє майбутнє. Без боргів, без докорів, без розчарувань. Нехай важкому, але своєму.
Спеціально для сайту Stories
