Коли Микита сказав батькам, що хоче їх познайомити зі своєю дівчиною, вони зраділи.
Мама й тато Микити були з тих, хто розумів, що сина колись доведеться відпустити, що йому потрібно створювати свою сім’ю. Та й років йому вже чимало: скоро двадцять п’ять стукне. Усвідомлений вік для вступу в серйозні стосунки.
Жив Микита з батьками. Але не тому, що був маминим синочком або не вистачало грошей на орендоване житло. Просто він збирав на свою квартиру, не хотів зв’язуватися з іпотекою.
А батьки його підтримували. У них квартира велика, усім місця вистачить. До того ж, вони не лізли в життя одне одного. Ніколи не вимагали від сина звіту, де він був і чому так пізно повернувся.
Та й Микита не нахабнів. Не вимагав, щоб йому готували їжу або прали речі.
Загалом, життя було комфортним для всіх, так ще й гроші вдавалося зібрати.
А тут дівчина. Перша, з якою він вирішив познайомити батьків.
– А що приготувати до столу? – запитала мама. – Що твоя Олена любить?
– Мамо, особливо нічого не готуй. Вона за фігурою стежить, – хмикнув Микита. – Смажене не їсть, жирне теж, міцні напої не п’є.
– Що ж, це похвально, – посміхнулася мама. – Гаразд, зроблю що-небудь дієтичне.
Олена їм сподобалася. Розумна, начитана дівчина. Щоправда, вона справді майже нічого не їла, і маму Микиту злегка покоробило, що Олена відмовилася спробувати легкий десерт, який мама приготувала. Сказала, що цукор – це зло, і всім про це варто замислюватися.
А ще вона ненароком помітила, що варто поміняти оббивку в дивана.
– У вас непоганий ремонт, але ось видно, що котик диван подрав. Це не так дорого, я можу вам дати контакти.
Звичайно, нічого такого в цьому не було. Але до цього моменту мама Микити й не замислювалася, що це якась проблема. Диван не був подертий, лише злегка подряпаний.
Коли їхній кіт Бегемот був маленьким, кілька разів до нього підходив із певною метою. Але дуже скоро зрозумів, що так робити не можна. І якщо не придивлятися, то цих подряпин і не видно.
Але коли Олена пішла, мама Микити раз у раз дивилася на цей диван. І ця пара подраних смуг тепер моторошно впадала їй у вічі.
Але в іншому Олена була милою і привітною. Вона чемно поводилася, подякувала за гостинність, і батьки Микити вирішили, що нічого страшного в тому, що вона сказала, немає. Вона ж із найкращих спонукань.
А вже питання з харчуванням і справді занадто особисте. Не варто намагатися нагодувати тим, що людина не любить або не їсть з якоїсь причини.
Кілька місяців Микита зустрічався з Оленою. Вона ще кілька разів бувала в них у гостях, але без будь-якого застілля.
А тут Микита зважився на розмову з батьками.
– Мамо, тату, я хочу з’їхатися з Оленою. Я її кохаю, і ми хочемо розвивати наші стосунки.
Батьки переглянулися. Їм здавалося, що все відбувається занадто швидко. З іншого боку, це не їхня справа, тільки дітям вирішувати, в якому темпі їм рухатися далі.
– Я розумію, що вам, найімовірніше, буде некомфортно, якщо я приведу сюди Олено. Та й неправильно це. Тому, я візьму іпотеку на квартиру. У мене є половина суми, тож платіж буде невеликий.
– Що ж, якщо ти так хочеш, – знизала мама плечима.
– Так, хочу. Але квартирі, яку я знайшов, потрібен невеликий ремонт. Ми можемо пожити з Оленою у вас, поки ремонт не завершиться? Це буквально місяць, не більше.
– Звичайно, синку, живіть, – знизала мама плечима. Вона щиро вважала, що нічого страшного в цьому немає. Та й Олена їм подобалася.
Незабаром дівчина переїхала до батьків Микити. Зустріли вони її добре, сказали, щоб вона не соромилася і почувалася, як удома.
Але це всього лише чергова фраза, яку вимовляють, щоб людина розслабилася. А Олена сприйняла її буквально. І це стало великою проблемою.
Через кілька днів, коли мама Микити зібралася готувати вечерю, вона не змогла знайти соняшникову олію.
– Оленко, ти не бачила, де олія? – запитала вона в майбутньої невістки.
– А я її викинула, – поплескала вона очима.
– Навіщо?
– Я подумала, що буде краще, якщо ми всі почнемо харчуватися правильно. І, якщо чесно, мене завжди нудить від запаху смаженого.
Мама Микити зітхнула. У чомусь вона, може, й права, але вони звикли жити по-іншому.
Наприклад, тато Микити обожнює котлети, які готує його дружина. Та й смажену картоплю вони всією сім’єю люблять.
– Олено, вибач, звісно, але ми звикли до смаженого. Я не змушую тебе їсти те, що я готую, але й ти нас не змушуй змінювати свої смаки.
– Вибачте, я не хотіла, – заплющила очі Олена. – Я просто про здоров’я дбаю.
Мамі Микити відразу стало якось ніяково.
– Це похвально. Але ми такі, які є. І не треба нас виправляти.
– Гаразд, я зрозуміла.
Звісно, мама Микити купила нову олію, але тепер щоразу, коли вона щось смажила, її мучила совість. Немов їй нав’язали почуття провини.
Але це був лише початок. Якось мама Микити повернулася з роботи і виявила, що на вікнах у вітальні немає її улюблених штор. А замість цього висить щось тонке, незрозумілого сірого кольору.
– А де штори? – запитала вона в Олени.
– Ой, а вони вже зовсім старомодні. Я повісила свої, ми їх у вас і залишимо. Свіжо відразу у вітальні стало, так?
Мама Микити важко зітхнула. Ні, не свіжо, а сіро й сумно.
– Олено, мені подобалися старі. Куди ти їх прибрала? Сподіваюся, не викинула?
– Ні, – надулася дівчина, – але я думала, вам ці сподобаються.
– Це не моє, – м’яко сказала майбутня свекруха. – Заберіть їх собі.
Незабаром виявилося, що частини посуду просто немає в шафі. Мама Микити вже прекрасно знала, хто доклав до цього руку.
– Так вони були якісь старі, ми вам на свято подаруємо сервіз, а то якось негарно гостей зустрічати з різними тарілками. І, до речі, я викликала майстра, який перетягне вам диван. Тканину вибрала на свій смак, у мене добре розвинене почуття стилю.
Мама Микити закипала. Але сваритися з майбутньою невісткою не хотіла. Розуміла, що вона все це не зі зла робить. Чи то в ній мудрості немає, чи то вона прикидається такою наївною.
– Олено, послухай, – посадила дівчину на диван мама Микити.
– Я розумію, що ти хочеш привнести якусь лепту в наш спільний побут. Але ви з Микитою скоро переїдете, а це наш із чоловіком будинок. І мені б не хотілося, щоб у ньому щось змінювалося без мого відома.
– Я як краще хотіла, – протягнула Олена.
– Я знаю. Але не роби більше нічого. І майстру скажи, щоб не приїжджав.
Олена образилася. Увечері висловила все Микиті, що її старання ніхто не цінує. А вона ж хотіла, як краще.
Але хлопець її не підтримав.
– Олено, але це справді їхнє життя і їхній дім. І, думаю, тобі не хотілося б, щоб у твоєму домі міняли щось без твоєї згоди.
– Якби зробили краще, я б була тільки рада, – не погоджувалася вона.
– Краще – поняття розтяжне. Для тебе добре одне, для моїх батьків інше.
Олена запихтіла, але сперечатися не стала.
А мама Микити несподівано зрозуміла, що чекає не дочекається, коли Микита доробить ремонт. Вона завжди вважала, що може ужитися з ким завгодно. Вона ж сама по собі не конфліктна, тож жодних проблем виникнути не повинно.
Але вона й не думала, що біда прийде звідти, звідки й не чекали. І, начебто, нічого поганого й не було на думці в її майбутньої невістки, а вона так від неї втомилася.
Олена ж перестала все змінювати. Щоправда, мабуть, їй і справді хотілося хоч якось допомогти, тому вона затіяла скрізь генеральне прибирання.
“Щоб відпрацювати своє проживання” – так вона говорила. І, начебто, в цьому немає нічого поганого, але й тут Олена схибила.
Кожен очищений квадратний метр площі не обходився без її коментарів.
– Я сьогодні під ванною прибралася. Ви там, схоже, ніколи не прибирали? Напевно, забуваєте про це місце. Але, нічого, я там усе намила.
– Спасибі, Олено, – зітхала мама Микити.
– Ох, я цілий день розбирала комору. Нічого, що я частину речей викинула? Повірте, там стільки мотлоху було, не здивуюся, якщо все це зберігається ще з дитинства Микити.
– Нічого, Олено…
– Я ледве відсунула диван. Під ним клуби котячої шерсті! Так і до алергії недалеко. Коли ми поїдемо, ви не забувайте це робити. А то шкідливо дихати всім цим.
– Добре, Олено…
Мама з усім погоджувалася і рахувала дні до того моменту, як вони з’їдуть. У якийсь момент вона просто махнула рукою. Олені не пояснити, вона щиро не розуміє, що можна озвучувати вголос, а що не можна.
Не дарма кажуть, що простота – гірша за злодійство.
Перед від’їздом Олена підійшла до мами Микити й обійняла її.
– Дякую вам за гостинність. Мені було дуже приємно жити з вами.
– І мені з тобою, Олено, – посміхнулася майбутня свекруха.
Вони зачинили за молодими двері, і мама Микити поглянула на свого чоловіка.
– Хороша вона дівчинка, – хмикнула вона. – Просто ще зовсім молода.
– Нічого, життя навчить її своїх правил, – усміхнувся тато Микити. – Та й, зізнатися, прибралася вона в нас і справді добре.
– Так уже. Щоправда, тепер доведеться купити новий посуд і тобі шапку. Тому що Олена твою викинула, вирішивши, що це старий мотлох.
– А я давно казав, що пора змінити стиль, – розсміявся тато Микити.
Насправді, стосунки між невісткою та свекрухою надалі були хорошими. Просто вони не жили разом. І мама Микити знала, що, щоб не сталося, цей досвід вона повторювати не стане. Мир в родині важливіший.
