– Подивися на себе, на кого ти стала схожа! – з презирством сказав чоловік. – А я ж закохався в дівчину з фігурою моделі! А така ти мені… вибач, але не потрібна!
Юля подивилася на себе в дзеркало і зітхнула. Відображення її засмутило. Живіт, потім великі стегна. А адже їй всього тридцять два роки. Що ж далі буде?
Чоловік Артем купив Юлі абонемент у спортзал. Подарунок з натяком. Товстим і однозначним. Неспортивна Юля спробувала позайматися. З бігової доріжки вона в жаху сповзла через три хвилини, з велотренажера – через п’ять.
– Може, вам з басейну почати? – запропонувала тренерка.
– А я схудну від нього? Від басейну?
Висока дівчина з ідеальними формами знизала плечима і ухильно відповіла:
– Ну… хоч дихання налагодите. Потім вже можна буде тренажери підключати.
Юля зрозуміла, що від басейну користі буде мало. Пішла на аеробіку, і ледь не зомліла там через десять хвилин. Боже! Та як вони всі так вправно стрибають, нахиляються і ноги піднімають?!
Як-як? Зрозуміло, як. Животів немає – нічого не заважає нахилятися. І ноги у них стрункі, легкі, чому б не підняти? А у Юлі кожна нога важить Бог знає скільки.
Перші зайві кілограми набралися під час вагітн..ті. Після по..гів Юля сподівалася на природний процес схуднення – тіло ж було в русі. До дитини встань, одягни-переодягни, на вулицю відвези. Дома теж справ вистачало. Але замість того, щоб худнути, Юля чомусь почала набирати вагу далі.
Вона пішла до своєї лікарки, яка вела її вагіт.сть. Тетяна Леонідівна сказала:
– Здай кров. Якщо що, випишу тобі правильні гормони, і вони допоможуть скинути вагу.
Кров здали. Як і думала лікарка, у Юлі виявили гормональний збій. Тетяна виписала їй таблетки:
– Все має прийти до норми.
І тут почалося найцікавіше. Від виписаного препарату Юлі стало настільки погано, що вона навіть подумала, що йде в інший світ. То навалюється слабкість, то кидає в піт, то нудить гірше, ніж під час токс.козу.
І замість того, щоб піти до іншого лікаря і далі обстежуватися, Юля перестала пити препарат. Коли молодій матері займатися лікуванням! У неї занадто багато справ.
А вага все додавалася і додавалася. Іноді Юлі вдавалося трохи схуднути. Вона знаходила корисні дієти і кілька днів готувала собі правильну їжу. Потім розуміла, що витрачає на цю метушню занадто багато часу, та й ще її мучив голод на такому харчуванні. І Юля зривалася, наїдаючись і набираючи нові кілограми.
І ось він настав! Той день, коли чоловік сказав Юлі в обличчя, що вона — товста. Ну, не так сказав, але сенс був саме такий.
— Ти ж бачиш, я намагаюся! У мене не виходить.
— Денис у вересні піде до школи. Ти намагаєшся сім років. Але стало гірше. У зал і то ходити перестала!
– Мені там важко! Я намагалася. Я задихаюся, все пливе перед очима!
Юля ніби говорила: мені погано, важко, ти повинен мене підтримувати. Співчувати мені. А ти мене ще й доби.аєш!
– Юля, а ти пам’ятаєш, коли у нас був інтим востаннє?
Вона завмерла. Ну… якийсь був колись… місяців шість тому, чи що. Шість?! Юля жахнулася, коли усвідомила цю думку.
А коли прийшла наступна, великий живіт Юлі скрутив судомою. Це була навіть не думка – здогадка. Але логічна, і вона запитала:
– У тебе хтось є?
Звісно, у нього хтось є! Навряд чи Артем теж не мав інтиму півроку. Очевидно, що не було тільки у неї.
І, мабуть, ця «хтось» вже глибоко вкоренилася в душі Артема, інакше він би так і мовчав про зайву вагу Юлі.
Артем нічого не сказав. Не прозвучали важливі слова, що ставили крапку у стосунках. Він промовчав і пішов збирати речі.
– А що я скажу Денису?! – вигукнула Юля, витираючи зрадливі сльози. – Що я йому скажу?
– Скажи, що у нас з ним усе за планом. Куди збиралися, туди й підемо.
Тут Юля згадала:
– А мамі я що скажу?
Мама – це серйозно. Мама тепер буде докоряти. Як же… не змогла зберегти сім’ю.
Артем зібрав речі й пішов. Юля, з опухлими й червоними очима, пішла в сад за Денисом.
Нещодавно ще планували випускний у саду. А вона не запитала Артема, чи піде він на випускний. І взагалі, чому про таку непросту тему Юля має розмовляти з сином сама? Нехай би й Артем у цьому взяв участь.
Денис болісно відреагував на повідомлення про те, що тато поживе в іншому місці. Простіше кажучи, образився. І коли в неділю мав іти з батьком на політ в аеротрубі, син сказав Юлі:
– Я не піду. Скажи йому.
– Синку, так не можна. Він же твій батько!
– А я не хочу!
– Не хочеш в аеротрубі політати? – запитала Юля з іншого боку.
– Ні. Мені й так нормально.
Юлі було страшно сказати Артему правду, і вона збрехала, що Денис трохи захворів – застудився. Здається, Артем відчув полегшення, коли вона йому зателефонувала. Мабуть, було соромно дивитися синові в очі.
Сама Юля тепер щоночі плакала. Оплакувала свою розбиту долю. На ніч вона наїдалася – жаліла себе і тішила. А вночі навалювало все одразу. І каяття – навіщо, ну навіщо вона знову наїлася?! І туга – як же їй тепер одній? Все життя одній?
З мамою відбулася дуже неприємна розмова, саме така, якої Юля й чекала.
– І що ти будеш робити без чоловіка? Усі як люди, а ти… неповноцінна!
– Мамо, ти теж живеш одна! І нічого страшного…
– Ох, Юлька! Та як ти можеш порівнювати. Я – вдова, а ти не змогла чоловіка втримати. Куди ти так роз’їлася, як корова? Не дивно, що він втік!
– У мене гормональний збій!
– Так лікуйся! А взагалі, це все відмовки. Немає сили волі рота зашити, так і скажи.
Так періодично, при зустрічах і по телефону, мама докоряла Юлі. Артем раз на місяць кидав їй на рахунок якісь гроші з коротким текстом: «Денису».
А син… син – єдиний, хто радував Юлю. Денис пішов у перший клас і добре вчився. Намагався допомагати по дому.
Юля працювала ріелтором. У своєму районі. Вона забирала Дениса після школи та відвозила додому, а сама могла ще поїхати на огляд. Ринок зараз не був надто активним, та що там… можна сказати, що ринок взагалі завмер. Але на життя заробляти вистачало.
Мати Юля не стала просити про допомогу з дитиною, а сама Тамара допомоги не пропонувала. Юля поступово почала заспокоюватися. Їй здавалося, що ще трохи, і вона зможе сказати собі: «Я це пережила!» Пережила розлучення.
Правда, з-за рогу майбутнього життя вже визирало інше переживання: кому вона потрібна в тридцять з гаком і така товста.
Чому деякі люди, коли переживають, не можуть їсти, а інші – заїдають стреси, втішають себе їжею? Але так і є. На стресі Юля набрала собі ще як мінімум п’ять кілограмів.
– Мамо, я хочу займатися спортом! – заявив Денис.
– Дуже добре. Напевно… – розгублено кивнула Юля.
– Я серйозно, мамо! Відведи мене на легку атлетику.
– Куди?
– Я буду бігати, що тут незрозумілого?
– Ого! Напевно, треба спершу до лікаря… чи можна тобі бігати?
– Будь ласка. – пирхнув Денис. – Веди до лікаря. Потім на легку атлетику.
– Гаразд… а куди?
– Між школою і домом бачила стадіон? Ну, спортивний комплекс. – важливо вимовив син. – Футбольне поле, а навколо – бігові доріжки. Там є легка атлетика, я знаю. У нас туди ходить кілька людей.
Коли Юля привела Дениса на тренування, похмурий тренер років тридцяти п’яти чітко продиктував їй розклад, коли хлопчикові можна їсти перед тренуванням, і що купити для занять.
– Дякую, – проникливо подякувала Юля.
Який розумний тренер, він їй дуже сподобався. Хоч і похмурий.
– Будь ласка, – без посмішки відповів він.
Костянтин Олексійович, так його звали.
Симпатичний, хоч і якийсь похмурий. Юля подумала про тренера в такому ключі, і тут же внутрішньо схаменулася. Заспокойся! Навіщо такому товста корова. Досить уже. Забудь. Твоє майбутнє – піца перед телевізором і жіночі серіали. Ну, може, й трапиться колись якийсь чоловік.
Денис ходив на тренування і йому це подобалося.
– А цей ваш тренер… він не кричить на вас, синку? – запитала Юля.
– Мамо… ну ти даєш! Всі тренери покрикують. – розреготався Денис. – Але він такий класний дядько! Ми його дуже любимо.
– Так? А мені здалося, він якийсь похмурий.
– Та він просто раніше тренував збірну. А тепер ось тут. Тому й похмурий.
– Серйозно?! Як же він опинився в нашому спортивному комплексі?
– Не знаю. Батьки щось базікали у холі, ми з Сашком почули. А так, звідки нам знати?
– Плітки підслуховуєте.
Юля посміхнулася.
– Випадково почули. – образився Денис. – Я уроки робити пішов.
Одного разу у Юлі був показ квартири, а їй треба було їхати за Денисом, забирати його з тренування. І треба ж було такому статися, що трапився жахливий покупець. Зазвичай Юлі щастило з клієнтами, але тут…
Спочатку він запізнився, щохвилини дзвонячи й нудно пояснюючи, чому саме запізнюється. Потім розглядав квартиру, наче блоху під мікроскопом. Перевіряв усе буквально, навіть те, що кожен новий власник легко може переробити під себе. Навіщо пильно розглядати, як поклеєні шпалери? Ти що, збираєшся жити з цими шпалерами до кінця днів?
Потім чоловік почав забивати Юлі голову, скільки у нього варіантів на прикметі, і що вона повинна вмовити продавця поступитися хоча б двома сотнями.
Юля не витримала. Вона вже не хотіла продавати йому нічого! Ніяких грошей не захочеться, коли такий зануда.
– Вибачте, — перебила його Юля. — Я запізнююся. Мені треба забрати сина з тренування.
Покупець здивовано дивився, як вона йде до своєї машини, і вже уявляв, як напише про цього ріелтора негативний відгук.
Потім Юля потрапила в затор. А вже біля СК зробила дурницю, ніби ця дурниця могла її врятувати – заощадити купу часу. Вона побігла до роздягалень. У підсумку, коли Юля прибігла на місце, їй стало зле.
– Мамо, що з тобою! – вигукнув переляканий Денис.
Мати почервоніла, а потім різко зблідла. Дуже важко дихала і виглядала… не дуже добре.
Звісно, син уже був сам, якщо не брати до уваги тренера. У Юлі все закрутилося перед очима, вона впала на лавку, встигнувши подумати: «Зараз вона зламається піді мною». Перед очима чомусь все крутилося. Туман затягнув голову Юлі, вона навіть не встигла як слід злякатися.
Коли вона почала приходити до тями, з’ясувалося, що Костянтин Олексійович вимірював їй тиск. Потім приніс таблетку і склянку з водою.
— У колеги взяв. У нас в аптечках такого немає. Як ви?
— Начебто вже легше… а чому ви не питаєте, чи немає у мене алергії на ліки?
І тут він пирхнув і засміявся.
– Точно легше. З якого дива ви вирішили тут здавати нормативи з бігу? Пульс сто сорок. Не звикли, напевно, до такого. І тиск підскочив.
– Я ж запізнювалася…
– І що? Я не поспішаю.
Він присів поруч із нею на лавку.
– Юлія… – він забув по батькові.
– Можна просто Юля.
– Добре. Юля, вибачте мені за нетактовність, але зайва вага небезпечна для організму.
– Знаю. А що я можу зробити, якщо вона не зникає, ця вага?! – сердито сказала вона. – Це гормони. А від таблеток мені недобре.
– Це все дурниці. – впевнено сказав Костя. – Все можна виправити спортом і правильним харчуванням.
– Я пробувала! У мене не вийшло. – уперлася Юля.
– Ну то, може, посперечаємося? Що я за кілька місяців зроблю з вас принцесу?
– А ви веселий. Вибачте, у мене багато справ. До побачення!
– Окей. Ще раз вибачте. – сказав тренер і пішов.
У машині Юля прислухалася до себе. Ну, начебто відпустило. Або таблетка допомогла.
– Мамо, чому ти відмовилася від Костяна? – запитав Денис. – Він геніальний тренер!
– Ви що, між собою називаєте його Костяном?
– Звичайно. Довго вимовляти «Костянтин Олексійович».
– Зрозуміло. Поїхали додому.
Увечері вдома Юля подивилася на себе в дзеркало після душу. М-так… гора сала, ось як це називається. А може тренер і правий. І треба просто взятися за себе капітально, і не нити. Ось її сьогодні як шарахнуло! А якби серце не витримало? Тут адже мова вже не про красу. Тут здоров’я, а це серйозно.
Сталося б з нею щось, кому потрібен Денис?
Юля не спала всю ніч, перебираючи ці думки в голові. Вона не виспалася, але прокинулася, сповнена рішучості змінити своє життя. Стати здоровою і красивою. Принцесою, як сказав Костянтин.
Після наступного тренування Дениса Юля боязко сказала тренеру:
– Костянтине Олексійовичу, можна вас на хвилинку?
Він кивнув і відійшов з Юлею вбік від усіх.
– А скільки… ну, скільки я повинна вам платити?
– Що ви маєте на увазі? – здивувався він.
Юлі почервоніла. Ось і все! Він просто випалив, а вона собі щось вигадала.
– Вам погано? – занепокоївся Костя. – Ви почервоніли.
– Я знаю, не кричіть, будь ласка! – прошипіла Юля. – Ви пропонували зробити з мене струнку дівчину, а тепер що? У кущі?
– А. – він посміхнувся. – Та не треба нічого платити! Ми посперечаємося. На символічну суму. Ви ж думаєте, не допоможе. А я кажу – допоможе. Спорт і правильне харчування.
– Я згодна. Але мені ніяково, що безкоштовно. Ви будете витрачати час…
– Нічого. У мене є час. – хмикнув він. – Приходьте сюди о дев’ятій. Тренування закінчаться. Я до того часу роздрукую вам рецепти.
Вона кивнула і зібралася йти.
– Юля! – окликнув він.
– Так?
– Одягніться, як для бігу.
– Я зрозуміла, що це не побачення, – не надто ввічливо сказала Юля.
Чи він думає, що вона зовсім? А взагалі, не треба йому грубіянити. Людина ж допомогу запропонувала…
– Я не казав, що це не побачення, – тихо сказав тренер.
– Що? – ахнула Юля.
Він уже пішов. Їй це здалося, чи що? Ну звичайно, здалося! Він не міг такого сказати.
Юля ввечері пробігла кілька стометрівок і забрала пачку рецептів. Вона важко дихала, а Костя уважно прослуховував її пульс після кожної пробіжки.
– Не поспішайте! Швидкість поки що не потрібна. Потрібно в принципі зрозуміти ваші ресурси. Через кілька днів пробіжіть коло. Повільно! Займатися потрібно щодня. Правда, краще б зранку…
– Ну ні!
– Ні, ні. Вранці я сам зайнятий. Харчування не порушуйте, Юля! Інакше сенсу не буде.
– Це правда, що ви тренували збірну?
Він раптом відгородився кам’яною стіною. Юля була готова присягнутися, що побачила цю стіну! Високу, бетонну і непробивну.
– До завтра. – кинув Костя і пішов.
Побачення у них все-таки відбулося через місяць. Юля на той час, звичайно, ще не стала стрункою, але десять кілограмів уже зникло.
А Костя сказав їй дуже цікаву річ. Ці слова просто вразили її. Сказав уже після того, як у них все було.
– Я не бачу тебе товстою, Юль. Я бачу тебе такою, якою ти скоро станеш. Ось і все. Тож не треба комплексувати й ховатися. Ти красива жінка.
– У перспективі?
– Звісно! Дуже важливо бачити перспективу.
– Я хочу задати питання, але ти обіцяй не тікати. – попросила Юля.
– Про збірну? – з досадою запитав Костя.
– Ну… так.
– Я просто спіймав спортсмена на вживанні допінгу. А він був «мазаний».
– Як це, я не розумію?
– У нього родич працював виконавчим директором у федерації. Я сказав, що не допущу цього бігуна до змагань, а він поскаржився на мене, ну і мене… звільнили. Ось така банальна історія.
Він замовк. Юля теж не знала, що сказати.
– Але зараз, знаєш, я навіть радий. Інакше б я не зустрів тебе.
– А дівчина у тебе була, але пішла, коли ти втратив те місце? – обережно запитала Юля.
– Бінго! – посміхнувся Костя. – Досить базікати, йди до мене.
І знову поцілував її.
Через кілька місяців Юля в нижній білизні милувалася своїм відображенням у дзеркалі. Вона була… красивою. Стрункою. Її модельна фігура повернулася і стала навіть кращою. Спортивне тіло – це дуже красиво.
Костя переїхав до них, чому Денис був надзвичайно радий. Мама Юлі, побачивши, якого хлопця донька собі знайшла, заспокоїлася і перестала читати їй свої лекції на зразок «тобі ніхто не потрібен». Та й зміни в зовнішності Юлі не могли не радувати Тамару.
А потім Костя зробив Юлі пропозицію, і вона згадала.
– Ой! А я ж не розлучена!
– Ну ось вам, привіт! – засмучено сказав Костя. – Як же це так?
– А я не знаю… Артем пішов, і я якось про це забула. Але я подзвоню йому! Подамо на розлучення найближчим часом.
— Ти не відповіла.
— Звичайно, так! Так! А ти сумніваєшся, чи що? — Юля щасливо розсміялася.
Артем погодився зустрітися й разом подати заяву, щоб розлучилися якнайшвидше. У суді він пройшовся по приміщенню. Якась фіфа в міні-спідниці стояла спиною до виходу і щось писала на стійці, поглядаючи на зразки на стіні. Ще якийсь чоловік сидів на стільці. Де ж Юлька? Запізнюється. Зовсім не цінує його час.
Він зателефонував майже вже колишній дружині. У красуні задзвонив телефон. Вона не відповіла, просто подивилася на екран і обернулася.
— О! Ти вже тут. Зараз я допишу, а ти підпишеш.
— Юля?!
— Юля, — передражнила вона його. — Тсс! Я майже дописала.
Вони подали заяву. Вийшли в коридор.
– Дякую. – подякувала Юля. – Не хотілося б тяганини з розлученням.
– Юлька, ти чудово виглядаєш!
– Я знаю. – просто сказала вона. – Ти теж добре виглядаєш, Артем. Значить, зустрів хорошу жінку. Я рада.
Вона справді побоювалася, що Артем буде втомленим і змученим, розчарованим, і почне знову проситисч назад, зважаючи на її перетворення.
– Значить, і ти когось зустріла… – не надто задоволено сказав майже вже колишній чоловік. – Хорошого, мабуть, раз сама так покращала. Не могла в нашому шлюбі схуднути? Плювати тобі, значить, на мене було. На нас.
А добре, що вона розлучається. Правильно. Юля повернулася і зібралася йти. Їй не хотілося нічого вислуховувати від цього, по суті, чужого чоловіка.
– А Денис що, так і не збирається зі мною спілкуватися? – якось жалісливо запитав Артем у неї за спиною.
Юля зітхнула, лаючи себе за доброту, і зупинилася. Вона була щаслива, і тому така добра. Юля повернулася до Артема і сказала якомога м’якше:
– Він заспокоїться. Я поговорю з ним. У вас усе налагодиться. Усе буде добре, Артем!
А адже хотіла сказати, що цей татусь сам винен. Після кількох спроб зустрітися з сином він більше нічого й не робив. Хотіла, але не сказала. Щасливі люди – добрі люди.
Юля легка і вільна йшла у своє нове і прекрасне життя. Артем з тугою дивився їй услід. Такою вона і була, коли вони познайомилися. Стрункою, красивою. Може, даремно він тоді пішов? Хоча… у нього зараз все добре, навіщо думати про минуле?
Все добре. Все відбувається так, як треба.
