Мене везли коридорами обласної лікарні.
– Куди? – запитала одна медсестра іншу. – Може, не в окрему, може, в загальну?
Я занепокоїлася.
– Чому ж в загальну, якщо є можливість в окрему?
Сестри подивилися на мене з таким щирим співчуттям, що я невимовно здивувалася. Це вже потім я дізналася, що в окрему палату переводили тяжких, щоб їх не бачили інші.
– Лікар сказала, в окрему, – повторила медсестра.
Але тоді я не знала, що це означає, і заспокоїлася. А коли опинилася на ліжку, відчула повне умиротворення вже тільки від того, що нікуди не треба йти, що я вже нікому нічого не винна, і вся відповідальність моя зійшла нанівець.
Я відчула дивну відстороненість від навколишнього світу, і мені було абсолютно все одно, що в ньому відбувається. Мене ніщо і ніхто не цікавив. Я отримала право на відпочинок.
І це було добре. Я залишилася наодинці з собою, зі своєю душею, зі своїм життям. Тільки Я і Я.
Зникли проблеми, зникла метушня, зникли важливі питання. Вся ця метушня здавалася настільки дрібною в порівнянні з Вічністю, з Життям і См…ю, з тим незвіданим, що чекає там, по той бік…
І тоді забурлило навколо справжнє життя! Виявляється, це так класно: спів птахів вранці, сонячний промінь, що повзе по стіні над ліжком, золотисте листя дерева, що махає мені у вікно, синє осіннє небо, шуми міста, що прокидається – сигнали машин, цокання поспішаючих підборів по асфальту… Господи, яке чудове життя! А я тільки зараз це зрозуміла…
– Ну і нехай тільки зараз, – сказала я собі, – але ж зрозуміла. І у тебе є ще пара днів, щоб насолодитися ним і полюбити його всім серцем!
Відчуття свободи і щастя, що мене охопило, вимагало виходу, і я звернулася до Бога, адже Він зараз був до мене найближче.
– Господи! – раділа я. – Дякую Тобі за те, що Ти дав мені можливість зрозуміти, яке прекрасне життя, і полюбити його. Нехай перед відходом, але я дізналася, як чудово жити!
Мене заповнював стан спокійного щастя, умиротворення, свободи і дзвінкої висоти одночасно. Світ дзвенів і переливався золотим світлом Божественної любові. Я відчувала ці потужні хвилі її енергії.
Здавалося, любов стала щільною і, в той же час, м’якою і прозорою, як океанська хвиля.
Вона заповнила весь простір навколо, і навіть повітря стало важким і не відразу проходило в легені, а втікало повільним пульсуючим струменем.
Мені здавалося, що все, що я бачила, заповнювалося цим золотим світлом і енергією. Я кохала. І це було схоже на злиття потужності органної музики Баха і мелодії скрипки, що летіла вгору.
Окрема палата і діагноз «гострий лейкоз 4-го ступеня», а також визнаний лікарем незворотний стан організму мали свої переваги.
До тяжких пускали всіх і в будь-який час. Рідним запропонували викликати близьких на похорон, і до мене потягнулася прощатися низка скорботних родичів. Я розуміла їхні труднощі: ну про що говорити з вмир…ю людиною, яка, тим більше, про це знає. Мені було смішно дивитися на їхні розгублені обличчя.
Я раділа: коли б я ще побачила їх усіх? А найбільше на світі мені хотілося поділитися з ними любов’ю до життя – ну хіба можна не бути щасливим просто тому, що живеш? Я веселила рідних і друзів як могла: розповідала анекдоти, історії з життя.
Всі, слава Богу, реготали, і прощання проходило в атмосфері радості і задоволення.
Десь на третій день мені набридло лежати, я почала гуляти по палаті, сидіти біля вікна. За цим заняттям і застала мене лікар, влаштувавши істерику, що мені не можна вставати.
Я щиро здивувалася:
– Це щось змінить?
– Ну… Ні, – тепер розгубилася лікар. – Але ви не можете ходити.
– Чому?
– У вас аналізи погані. Ви і жити не можете, а вставати почали.
Минув відведений мені максимум – чотири дні. Я не вм…ла, а з апетитом лопала ковбасу і банани. Мені було добре. А лікарю було погано: вона нічого не розуміла. Аналізи не змінювалися, кров капала ледь рожевого кольору, а я почала виходити в хол дивитися телевізор.
Лікаря було шкода.
– Лікарю, а якими ви хотіли б бачити мої аналізи?
– Ну, хоча б такими.
Вона швидко написала мені на аркуші якісь літери і цифри, те, що має бути. Я нічого не зрозуміла, але уважно прочитала. Лікарка співчутливо подивилася на мене, щось пробурмотіла і пішла.
А о 9 ранку вона увірвалася до мене в палату з криком:
– Як ви це зробили…
– Що саме?
– Аналізи! Вони такі, як я вам написала.
– Звідки я знаю? А що, хороші? Та й яка,вже різниця?
Лафа закінчилася. Мене перевели в загальну палату. Родичі вже попрощалися і ходити перестали.
У палаті перебували ще п’ять жінок. Вони лежали, уткнувшись в стіну, і похмуро, мовчки, і активно збиралися на той світ. Я витримала три години. Моя Любов почала задихатися. Треба було терміново щось робити.
Викотивши з-під ліжка кавун, я затягла його на стіл, нарізала і голосно повідомила:
– Кавун знімає нудоту після хіміотерапії.
По палаті поплив запах свіжого сміху. До столу невпевнено підтягнулися інші.
– І правда, знімає?
– Угу, – зі знанням справи підтвердила я, подумавши: «А хто його знає…»
Кавун соковито захрумтів.
– І правда, пройшло! – сказала та, що лежала біля вікна і ходила на милицях.
– І в мене. І в мене, — радісно підтвердили інші.
– Ось, — задоволено кивнула я у відповідь. — А ось випадок у мене один раз був… А анекдот про це знаєш?
О другій годині ночі в палату заглянула медсестра і обурилася:
– Ви коли реготати перестанете? Ви ж всьому поверху спати заважаєте!
Через три дні лікарка нерішуче попросила мене:
– А ви не могли б перейти в іншу палату?
– Навіщо?
– У цій палаті у всіх покращився стан. А в сусідній багато важких.
– Ні! — закричали мої сусідки. — Не відпустимо.
Не відпустили. Тільки в нашу палату потягнулися сусіди – просто посидіти, поговорити. Посміятися. І я розуміла, чому. Просто в нашій палаті жила Любов. Вона огортала кожного золотистою хвилею, і всім ставало затишно і спокійно.
Особливо мені подобалася дівчинка років шістнадцяти в білій хустці, зав’язаній на потилиці вузликом. Кінці хустки, що стирчали в різні боки, робили її схожою на зайченя. У неї був рак лімфовузлів, і мені здавалося, що вона не вміє посміхатися.
А через тиждень я побачила, яка в неї чарівна і сором’язлива посмішка. А коли вона сказала, що ліки почали діяти і вона одужує, ми влаштували свято, накривши шикарний стіл, а потім перейшли до танців.
Прийшовши на шум черговий лікар спочатку ошелешено дивився на нас, а потім сказав:
– Я 30 років тут працюю, але таке бачу вперше. Розвернувся і пішов.
Ми довго сміялися, згадуючи вираз його обличчя. Було добре.
Я читала книжки, писала вірші, дивилася у вікно, спілкувалася з сусідками, гуляла по коридору і так любила все, що бачила: і книги, і компот, і сусідку, і машину у дворі за вікном, і старе дерево.
Мені кололи вітаміни. Просто треба ж було хоч щось колоти.
Лікарка зі мною майже не розмовляла, тільки дивно косилася, проходячи повз, і через три тижні тихо сказала:
– Гемоглобін у вас на 20 одиниць більше норми здорової людини. Не треба його більше підвищувати.
Здавалося, вона за щось сердиться на мене. За ідеєю, виходило, що вона дурна і помилилася з діагнозом, але цього бути ніяк не могло, і це вона теж знала.
А одного разу вона мені поскаржилася:
– Я не можу вам підтвердити діагноз. Адже ви одужуєте, хоча вас ніхто не лікує. А цього не може бути!
– А який у мене тепер діагноз?
– А я ще не придумала, — тихо відповіла вона і пішла.
Коли мене виписували, лікарка зізналася:
– Так шкода, що ви йдете, у нас ще багато важких. З нашої палати виписалися всі. А по відділенню смер тність в цьому місяці скоротилася на 30%.
Життя тривало. Тільки погляд на нього став іншим. Здавалося, що я почала дивитися на світ зверху, і тому змінився масштаб огляду того, що відбувається.
А сенс життя виявився таким простим і доступним. Треба просто навчитися любити – і тоді твої можливості стануть безмежними, і бажання збудуться, якщо ти, звичайно, будеш ці бажання формувати з любов’ю, і нікого не будеш обманювати, не будеш заздрити, ображатися і бажати комусь зла.
Так все просто, і так все складно!
Адже це правда, що Бог є Любов. Треба тільки встигнути це згадати…
Спеціально для сайту Stories
