-Ні, ну скажи, Валеро, справді ж гарна картина? – вертіла головою Віра Миколаївна, весь час озираючись на заднє сидіння, де стояла велика картина, що зображає морський бриз. – Як ти думаєш, Петру сподобається?
-Не відволікай мене від дороги, – беззлобно посміхався Валерій Сергійович, міцно тримаючись за баранку своїх стареньких жигулів і підсліпувато вдивляючись у дорогу.
Чоловік із запізненням згадав, що знову забув удома свої окуляри. От не звик він до них і все! Не звик бути сліпим. Зовсім недавно чоловік вирізнявся богатирським здоров’ям і до останнього йому не вірилося, що він старіє настільки, що йому потрібні окуляри й корвалол.
Віра ще поруч бубонить. Заважає машину вести. Завтра треба буде під капот заглянути.
Валерій Сергійович чоловік ґрунтовний. Усе звик робити своїми руками. Машині тридцять п’ять років. Інший би давно її на металобрухт здав, а у Валерія вона досі на ходу.
Їздив він на ній нечасто, це так. Але машинка доглянута, хоч і старенька. Сьогодні довелося вигнати її з гаража. Як-не-як, така подія! День народження у єдиного сина Петра.
Картину вони купили заздалегідь. Віра довго вибирала подарунок, а біля цієї картини залипла. Море дуже сподобалося.
Віра Миколаївна вирішила, що ця картина матиме чудовий вигляд у вітальні нового будинку Петра. Валерій був у цьому не дуже впевнений. Там усе по-новомодному, у Петра. Чи впишеться в цей інтер’єр картина в простій дерев’яній рамі?
Так, зрештою, це не так важливо. Віра радіє картині, як дівчисько. Передчуває, як її Петру подарує. Адже головне не подарунок, а увага.
Сина батьки привітали ще зранку, зателефонувавши. Петро сказав, що день народження відзначати не збирається.
-Ми сьогодні з Олесею удвох посидимо. А до вас завтра заїдемо, з тортиком. Поп’ємо чаю.
Так сказав Петро. Але Віру Миколаївну було не зупинити.
-Валеро, це він серйозно каже? Він думає, ми не приїдемо його привітати? Насидиться він ще зі своєю Олесею. Ми ж не цілий день у них стирчати будемо.Подаруємо картину, посидимо трохи і поїдемо.
Валерій Сергійович теж так вважав. Відзначає там Петро день народження, не відзначає, неважливо. Вони батьки і в цей день сина привітати зобов’язані. Ось і вигнав чоловік свій старенький жигуль.
Акуратно поставив на заднє сидіння картину. Поїхали вони з дружиною в новий район міста.
У цьому районі були одні особняки. Віра дивилася на деякі будинки, відкривши рота.
-Дивись, Валеро, дивись, цілий замок. Ох, я так пишаюся нашим Петром. Він такий молодець, вибився в люди, будинок побудував. Усе, як ми з тобою колись мріяли. Їм з Олесею тепер тільки дитинки не вистачає, але я думаю, за цим справа не заіржавіє.
Білі жигулі підрулили до високих, прикрашених кованими завитками воріт. Валерій Сергійович зі здивуванням подивився на позашляховик і ще одну іномарку біля воріт сина.
-Дивно. Петро казав, що відзначати не буде. А чиї ж тоді це машини?
Віра на машини уваги не звернула. Вийшовши з машини, вона заспішила до воріт. Посмикав красиву вигнуту ручку, зрозуміла, що хвіртку замкнено, і подзвонила в дзвінок. Валерій Сергійович, пихкаючи, дістав громіздку картину і став поруч із дружиною. Тільки зараз вони зрозуміли, що на подвір’ї в сина дуже гамірно для того, хто не хотів відзначати день народження.
Людські голоси, музика, сміх. Несе димком і запахом шашлику.
Хвіртку батькам відчинив сам Петро. Відчинив і ніби злякався. Різко озирнувся на подвір’я, зробив крок уперед і потягнув за собою хвіртку, перегороджуючи вхід батькам.
-Ви навіщо приїхали? – зашипів чоловік. – Я ж вам казав, що не треба. Я сам завтра до вас заїду.
-Та ти що, Петрику? – розгублено заморгала очима Віра Миколаївна. – Ми ж привітати тебе хотіли. А хто там у тебе, гості?
-Ось саме, мамо, гості. У мене генеральний директор фірми з дружиною в гостях. І ще кілька людей. Усі важливі персони.
-Ну так представ нас цим своїм важливим персонам.
-Мамо, ти що з глузду з’їхала? – Петро весь час озирався на хвіртку і розмовляв пошепки.
– Я не можу вас їм представити. Вони думають, що я з нормальної сім’ї.
-А чим це ми ненормальна сім’я? – почервонів Валерій Сергійович, продовжуючи тримати в руках картину, що стала раптом неймовірно важкою.
-Тату, от як тобі це пояснити, якщо ти сам не бачиш? Ви на себе в дзеркало давно дивилися? От ти, мамо, коли перестанеш ходити в цій своїй хустці? Їй уже років двадцять. І одягаєтеся ви в дешевих магазинах. Це відразу видно.
Тату, у тебе коліна на штанях висять. Розумієте, у мене зараз у гостях такі люди, що ви явно не до двору припадете. Мені буде соромно за вас.
-Соромно, значить, за нас? – крізь зуби процідив червоний, як рак Валерій Сергійович і спробував сунути в руки Петра картину. – На, це тобі наш подарунок, синку.
Петя відсмикнув руки.
-Я не можу це взяти. Як я пронесу це убозство через двір? Усі побачать, посміються, будуть питати.
-Убозство, значить? – кивнув Валерій Сергійович і, розмахнувшись, викинув картину на дорогу. Схопивши за руку дружину, потягнув її до машини. – Поїхали, Віро. Ми тут ні до двору. Рилом не вийшли для нашого синочка-аристократа. У мене коліна висять, у тебе он хустка.
Петро ще трохи постояв біля хвіртки, спостерігаючи, як білі жигулі, зробивши півколо, проїхали по картині і зникли з поля зору. Чоловікові було не по собі від того, що сталося. Ось навіщо вони приїхали? І самі засмутилися, і йому мало все не зіпсували.
Петро соромився своїх батьків. Почалося це не зараз, а ще в школі, коли на батьківські збори мама приходила в цій своїй хусточці і в квітчастій турецькій спідниці, що вийшла з моди ще років десять тому. Це все настільки не поєднувалося, що мама мала вигляд сільської жінки.
Петру вже тоді здавалося, що над ним посміюються однокласники. А це вони ще його тата не бачили, який доношував одяг до дірок і не вилазив із промасленої, забрудненої мазутом роби!
Тоді Петро боязко просив маму знімати хустку хоча б тоді, коли вона ходить на збори. А жінка посміювалася, не розуміючи, на що натякає син.
Так, батьки Петра були простими трудягами. Батько працював на тракторі у водоканалі, мама на швейній фабриці. Вони все життя підкреслювали своє просте походження, ніби хизувалися ним.
А Петра це бісило.Ще зі школи йому хотілося вибитися в люди. Їздити на дорогій машині, а не на Жигулях. Жити у величезному будинку, з красунею дружиною. І майже все збулося. Будинок побудував, Олеся в нього красуня. Машина хороша, а може буде ще краща.
Сьогодні для Петра був не тільки день народження, а ще й вирішальний день.
Він запросив власника фірми і за сумісництвом її генерального директора. Запросив не просто так. Генеральний директор давно виявляв бажання поспілкуватися з ним у неформальній обстановці, натякаючи на те, що незабаром знадобиться людина на його місце.
Сам же Роман Андрійович збирався перебратися за кордон і сподівався, що після його від’їзду фірма також процвітатиме під керівництвом нового директора.
Петро марив цим місцем. Більше підходящої кандидатури на нього не було, так здавалося Петру.
Столи для святкування накрили у дворі. Петро навіть офіціантів найняв. Усе йшло чудово, Роман Андрійович виглядав задоволеним. І тут батьки! Що Петро міг зробити? Завести їх, посадити за стіл? Вони навіть столовими приборами користуватися не вміють.
Ще вранці, коли батьки зателефонували, Олеся жахнулася.
-Петро, ти ж їх не покликав? Я нічого проти твоїх батьків не маю, але їхня присутність буде дуже недоречною.
-Сам розумію, – буркнув тоді чоловік. – Сказав, що не буду відзначати.
Петро проводив поглядом “Жигулі” і, вирішивши повернутися до гостей, помітив, що хвіртка була прикрита все-таки нещільно. Залишалася щілина. І саме Роман Андрійович, який сидів за столом навпроти хвіртки, міг бачити непроханих гостей. Петро увійшов у двір із посмішкою, сподіваючись, що пронесло.
Однак не пронесло. Роман Андрійович поцікавився:
-Що, хтось привітати приходив?
-Ой, та ні. Я навіть не знаю, хто це. Помилилися адресою, – недбало махнув рукою Петро.
Після його слів, Роман Андрійович повівся вельми дивно. Чоловік подивився на швейцарський годинник на своєму зап’ясті й заквапився. Ще раз привітавши іменинника, він сказав, що змушений відкланятися.
Петро пішов проводити директора до машини. Роман Андрійович покосився на зламану раму картини, що валялася на дорозі. Біля свого позашляховика повернувся до Петра.
-Я знаю, ти чекав від мене, що я озвучу своє рішення щодо того, хто займе місце генерального директора, коли я поїду. Я вирішив зробити це завтра вранці на планерці.
-Так-так, звісно, – поспішно закивав Петро, розуміючи, що йому вже не до свята, і він чекатиме завтрашнього ранку. Так багато для нього значив цей пост, і так давно він його чекав!
У цей самий час білий жигуль під’їжджав до приватного будинку з гаражем-черепашкою. Усю дорогу Валерій Сергійович і Віра Миколаївна мовчали. Жінка тихенько схлипувала і витирала куточки очей стягнутою з голови хусткою. Вона вирішила спалити хустку одразу, щойно увійде в будинок.
Валерій, міцно вчепившись у кермо, вдивлявся в дорогу і час від часу шумно втягував у себе повітря. Дружина розуміла, що чоловікові недобре. Боялася розмовами засмутити його ще більше.
Чоловік не став заганяти машину в гараж. Увійшов до будинку. Його хода не була вже такою впевненою, ніби чоловіка похитувало. Віра злякалася.
-Валеро, ти добре почуваєшся? Що, знову серце?
-Як я маю почуватися, коли щойно втратив сина? – рявкнув чоловік.
Віра заплакала.
-Не кажи так. Петро помиляється і він ще це зрозуміє.
-Це ми з тобою помилилися, Віро, – поклавши руку на груди, важко опустився на стілець чоловік. – Ми з тобою помилилися у вихованні. Пам’ятаєш, ми все життя йому втовкмачували, що ми люди прості, роботяги, а він має бути кращим за нас. Має здобути вищу освіту, прагнути жити кращим життям.
Ось він і зажив. Тільки в цьому його кращому житті для нас місця не виявилося. Соромиться він нас, бачте.
Валерій дивно похитнувся на стільці, так, що ніжка скрипнула. Віра сплеснула руками.
-Валеро, ти б приліг. Тобі корвалольчика накапати?
-Я приляжу, приляжу. А Петра я бачити більше не хочу. І ти йому не дзвони. Чула? Не здумай! Годі нам зі своїм свинячим рилом лізти до людини з вищого суспільства.
Наступного ранку Петро прибув на планерку раніше за всіх. За довгим столом зайняв місце ближче до крісла генерального директора. Він був у радісному передчутті. Зовсім скоро він займе це крісло, і він керуватиме планеркою.
Через кілька хвилин радісне передчуття Петра змінилося нокаутом, ударом під дих, як завгодно це можна назвати. Обличчя Петра стало розгубленим, він не міг приховати свого розчарування. Ледь не скрикнув від досади, коли Роман Андрійович своїм наступником назвав не його.
Здивувалися всі присутні, настільки це було несподівано. Після планерки Петро хотів вискочити з кабінету, але Роман Андрійович попросив його затриматися.
-Сядь, Петре. Я знаю, що ти засмучений і розчарований. Ще вчора я думав зробити генеральним директором тебе.
-Що ж сталося? У чому я перед вами завинив? – з кривою посмішкою запитав Петро.
-Провинився, це не те слово. Ти зараз розчарувався в моєму рішенні, а я вчора розчарувався в тобі. Ти думаєш, я не зрозумів, що на Жигулях приїжджали твої батьки? Це було очевидно. Вони картину тобі купили, привітати хотіли, а ти не впустив їх навіть у двір.
Ти знаєш, мої батьки були людьми дуже простими, але якби зараз була жива моя мама, я б ноги їй мив. Виділив би найпочесніше місце на чолі столу. Мені б на думку не спало соромитися своїх батьків, я б ними пишався.
А ти своїх прогнав. Я бачив, як твій тато засмутився, як відкинув картину. Бачив, усе зрозумів. Не правий ти, Петро! Вони тебе виростили, зробили тим, ким ти є. Ти мав їх запросити і перший тост за них сказати. От якби ти це зробив, ти б зайняв моє місце.
Можливо, коли-небудь ти це зрозумієш. І краще, щоб це сталося, поки батьки живі. А зараз така людина, як ти, не може керувати людьми. Я так вважаю, це моя думка.
Петро вискочив із кабінету генерального директора на ходу зриваючи з себе краватку. Чоловікові здавалося, що краватка його душить. Не вистачало повітря.
Петро не збирався цього дня залишатися на роботі і бачити єхидні усмішки колег. Тут усі раді попліткувати і пожартувати на його рахунок. Петро поїхав додому. Там чекала Олеся. Дружина теж була в нетерпінні.
-Ну що, Петро, що? Коли він поїде? Коли ти керуватимеш фірмою?
-Ніколи! – огризнувся чоловік. – Дурепа ти, Олесю, я дурень, що тебе послухався.
Олеся, вислухавши, що трапилося і чому Роман Андрійович призначив на своє місце не Петра,почала:
-Ти що, намагаєшся мене в цьому звинуватити? Намагаєшся перекласти “з хворої голови на здорову”? Це все твої батьки винні. Казали ж їм не приїжджати.
-У чому вони винні, Олесю? – схопився за голову Петро. -У тому, що люблять мене і хотіли привітати. Це я дурень. Генеральний на багато що розкрив мені очі. Знаєш, до його слів я не розумів, який вигляд має мій вчинок з боку. Не розумів, якого болю завдав батькам.
Вони батьки, вони завжди пробачать. Я це знав. А ось зараз ставлю себе на їхнє місце. Мама, напевно, плакала, а батько…. у нього ж серце…. Усе, Олесю, я поїхав до них, поїхав просити вибачення.
-Та почекай ти, Петро, нікуди твої батьки не подінуться. Треба думати, як виправити становище, поки твій генеральний директор остаточно не звалив за кордон. Може, можна ще щось зробити.
-Ти так нічого й не зрозуміла, – Петро сердито подивився на дружину і пішов.
Він поїхав до батьків. Довго сидів у машині біля їхнього будинку. Не міг наважитися увійти. Було соромно, так, соромно! Якось уже й не вірилося, що він так легко сказав учора такі жорстокі слова. Ніби це й не він говорив.
Петро сидів у машині, поки на вулицю не вийшов його батько. Вийшов, склав руки на грудях, подивився спідлоба.
-Довго сидіти збираєшся?
Петро вийшов із машини, як школяр, що провинився, низько опустивши голову.
-Тату, я…
-У будинок заходь, – жорстко кинув Валерій Сергійович. -Чого ми на вулиці розбірки влаштовувати будемо?
Валерій пішов уперед і, увійшовши в будинок, голосно крикнув:
-Віро, зустрічай, наш аристократ прийшов. Стели йому червону доріжку, а то ніжки забруднить.
Віра Миколаївна вийшла з кімнати і застигла, докірливо дивлячись на сина.
-Тато, мамо, вибачте мене, будь ласка, я був неправий.
-Неправий, так? – скрикнула Віра Миколаївна. – А ти знаєш, що в твого батька ввечері із серцем погано було? У людини, яка горбатилася все життя, щоб виростити тебе, дати тобі освіту. Щоб ти став забезпеченою людиною і зміг жити в гарному будинку, твій тато ходив у мазуті. Усе для того, щоб зайвий раз не витрачатися і збирати гроші на твій інститут.
-Вибачте, я неправий, – бурмотів Петро, усе ще не піднімаючи голови.
-Ти, звісно, неправий, – сказав Валерій Сергійович, – але мене більше цікавить інше. Ти кажеш це, щоб ми не сердилися, чи насправді зрозумів? Ось у чому питання.
-Зрозумів, тату, справді зрозумів, – підняв очі Петро. – Знаєш, не буду приховувати, зрозумів не сам. Мені допомогли. Учора в мене гостював генеральний директор і він вас бачив. Сьогодні він відмовив мені в посаді й прочитав таку одповідь!
Він сказав, як поводився б, якби була жива його мама. І тут я задумався. Уявив, що ось вас немає. Немає до кого прийти, будинок порожній. Так страшно мені стало. Олеся, вона дружина, але ближче за вас усе одно нікого немає. Я дурень.
Надалі я краще язика собі відкушу, ніж сказати вам подібне. Вибачте мені. Тату, у нас у будинку стільки їжі залишилося. Може, поїдемо до нас?Відзначимо мій день народження по-справжньому. У сімейному колі.
-Що ж, поїдемо, – усміхнувся Валерій Сергійович. – А ти не боїшся, що ми своїми відвислими колінами і хустками зіпсуємо карму твого аристократичного житла?
-Тату, ну перестань, будь ласка. Ви пробачите мене чи ні?
-Пробачимо, звісно, – махнула Віра Миколаївна. – Ми ж твої батьки, а ти наш єдиний син. Хотіли б на тебе злитися, і то довго не змогли б. Зараз знайду нову хустку і ми поїдемо до тебе.Спеціально для сайту Stories
