Сергій пішов, нічого не пояснивши. Це третій чоловік, який кидає мене. Ось так, нічого не сказавши. Не поговоривши.
Так, чорт забирай, ми ввечері кохалися, а вранці планували відпустку! А коли я повернулася з роботи — ні його, ні речей. Навіть свою щітку забрав. Все забрав. Мене залишив. У мене навіть сліз не було — порожнеча і здивування.
Телефон заблокований. У соцмережах я в чорному списку. Що сталося? Чим я провинилася?
Коли мене кинув Віталик (мій перший чоловік), я, як дурепа, чекала на нього з роботи, сторожила біля під’їзду, писала йому листи з проханням пояснити, що сталося? Він сказав, що я буду щаслива, але не з ним.
Більше я нічого не змогла домогтися. Я дуже його кохала. Кохала настільки, що порушивши всі свої моральні принципи, віддалася йому до весілля.
Я сирота, вихованка дитячого будинку. Всупереч різним чуткам, дівчата з дитбудинків не всі розпусні. Багато хто, навпаки, довго не наважуються вступити у стосунки.
Я з таких. Ми рік насолоджувалися щастям, збирали гроші на весілля і на шикарний медовий місяць. Благо жити нам було де (однокімнатну квартиру я отримала від держави). Поки одного разу я не залишилася одна в квартирі. Віталик немов випарувався.
Не витримавши моїх переслідувань, він, врешті-решт, поїхав з міста. Я «виплакала всі очі», моє серце розкришилося, немов засохла булочка, і дурні голуби дзьобали його, завдаючи нестерпного болю.
— Не може чоловік просто так піти! — говорили подруги.
— Значить, промахнулася десь! — зі знанням справи констатували їхні чоловіки.
Якщо промахнулася, то повинна ж я хоч здогадуватися — де? Все було чудово!
— Знайшов, мабуть, якусь вертихвістку, — сказала якось тітка Таня (прибиральниця в офісі), — а ти голову ламаєш. Значить, не твій чоловік.
Але я більше року не могла заспокоїтися, поки не зустріла Ігнатія. Серце опустилося і затремтіло. Давно забуті відчуття. У душі роїлися побоювання, тому я тримала Ігнатія в «френдзоні», поки він не зробив мені пропозицію.
Весілля, медовий місяць на Балі, я – найщасливіша наречена, Ігнат – на крилах кохання… А через три місяці чоловік поїхав на свою батьківщину і більше не повернувся.
Розлучення оформляв через адвоката. У мене не було навіть можливості поговорити з чоловіком особисто…
І ось тепер Сергій… Зізнаюся, я впала в таку депресію, що навіть думала «заснути назавжди». Хто побував у такій ситуації, той мене зрозуміє.
Я не ходила на роботу, я не їла і змушувала себе вставати з ліжка тільки за потреби, яка через пару днів і не виникала більше.
Я просто тихо згасала. З цього стану мене вивів неприємний звук – немов хтось скреб двері. Сергій повернувся!
Звідки взялися сили? Підлетіла до дверей, попутно встигнувши поглянути на себе в дзеркало, жахнулася, але все ж розчинила “ворота” своєму щастю…
Але щастя за дверима не виявилося. Порожньо. Нікого. «Глюки, – гірко посміхнулася я. – Приїхали. Кінцева станція».
І раптом захотілося чаю. Гарячого. Міцного. Солодкого. І ноги затремтіли від слабкості. До горла підкотилася нудота. Ледве дійшла до кухні і приготувала чай.
Після другого пекучого ковтка по тілу розлилося давно забуте тепло і відчайдушно захотілося жити. Але тіло настільки знесилило, що відмовлялося слухатися.
Тиждень я по краплі «вливала в нього життєві сили», благо в холодильнику були запаси продуктів. До вихідних я змогла вибратися з квартири, захопивши з собою сміттєвий пакет.
Біля сміттєпроводу до моїх ніг викотилося облущене чудовисько, яке гавкнуло і з надією втупилося в мій пакет.
– Вибач, малюк, але, боюся, у мене там для тебе нічого не знайдеться. Але якщо ти почекаєш, то я куплю тобі сосиску і молока.
Чудовисько моргнуло і покотилося за сміттєпровід. Я заглянула туди – картонка і дві залізні миски: хтось підгодовував цуценя, правда зараз миски були порожні.
У магазині, підкоряючись пориву, я взяла упаковку собачого корму і нашийник від бліх. Коли повернулася, то Чудовиська (подумки я вже охрестила так цуценя) на місці не виявилося. Зникла і картонка з мисками.
– Гей, ти де?
Тиша.
– Викинула я його, – пролунав голос зверху. – Один бруд і зараза!
Я мовчки спустилася вниз і обійшла всі околиці, розшукуючи малого. Не знайшла. Знову на серці оселилася тяжкість.
Повернулася додому. Апетит, який розгорівся в магазині, зник. Увімкнула телевізор і почала тупо перемикати канали.
Сторонній звук. У двері шкребли! Тепер я точно знала, що це не Сергій. Але такого щастя я не відчувала навіть у день весілля! Чудовисько гавкнуло і вкотилося в квартиру.
– Отже, ти мене врятував, – примовляла я, намилюючи цуценя.
Вимите Чудовисько виявилося дорослою собакою, просто маленькою. Зате при надії… А ветеринар сказала, що це шпіц – породиста собака і, швидше за все, господар її шукає.
Ніяких розпізнавальних татуювань, щоб дізнатися заводчика, на ній не було. Тоді я сфотографувала Чудо (тепер я кликала її так, і вона відгукувалася) і розвісила оголошення. Пошук в інтернеті теж нічого не дав, хоча я обійшла всі розплідники шпіців.
Так Чудо стала моєю. Цуценят я роздала, крім одного, бо воно дуже притискалося до мами і до мене.
Життя заіскрилося новими фарбами, але в душі все одно за сімома печатками зберігалося нерозуміння і образа. І я вирішила від цього позбутися.
План дозрів сам собою. Я склала офіційні листи від імені нотаріуса (зараз можна підробити все) і відправила їх своїм колишнім. У зв’язку з тим, що я сирота, я заповіла все своє майно. Хто ж не клюне на спадщину?
Я занадто добре їх знала. І ось у призначений час вони сидять в офісі (орендованому для такого випадку) і чекають адвоката. І тут зайшла я. Кабінет дбайливо зачинила. Щоб не втекли.
– Я не випущу вас, поки ви не поясните, чому залишили мене, – без привітання вимовила я і сіла на чолі столу. – Почнемо з Сергія.
Напевно, зіграв момент несподіванки, а може ще щось, але вони раптом заговорили.
Спочатку Сергій, а потім вони почали перебивати один одного, підтакуючи. Я спочатку перебувала в тихому шоці, тому що картинка намалювалася така дурна в своїй безглуздості, що я тільки й змогла видихнути:
– Через це ви кинули мене?
– Я не міг більше цього терпіти! – занадто емоційно вигукнув Ігнат. – Ти постав себе на моє місце!
Справа в наступному. Виявляється, я ночами постійно повторювала одне ім’я. Чоловіче. Не їхнє ім’я. Повторювала його так, ніби я кохаюся уві сні.
Якийсь Захар. Найцікавіше, що у мене взагалі не було навіть знайомих з таким ім’ям! І, звісно, я ні з ким нікому не зраджувала! Яка дурість!
– А поговорити зі мною? – я оглянула всіх трьох.
– Я питав тебе – хто такий Захар? – знизав плечима Віталій. – Ти тільки сміялася…
Абсурдна ситуація, чи не так? Я уві сні щось там кажу, і мене до чогось там ревнують, приписують мені зради і кидають мене!
– Я навіть детектива найняв, щоб викрити її, – зареготав Ігнат.
Його ця ситуація розважала. Він досить швидко, після того, як втік від мене, знайшов собі розраду, і ця розрада вже народила йому двох дочок.
– Ага, я теж думав – застукаю! – підтримував Ігната Сергій.
Він досі був холостяком , змінюючи жінок.
А ось Віталик помітно нервував. Він кусав губу, стискав кулаки, немов заново переживав те, що сталося. За нього мені було найприкріше. Це мій перший чоловік… І я думала, що він буде єдиним.
– Може, випустиш нас? Або є ще питання? – Ігнат встав і з хрускотом розім’яв кістки.
– Забирайтеся, – буркнула я, кинувши ключі на стіл.
Сили покинули мене. Ніяких відповідей. Тільки ще більше питань. І злість на “колишніх”, що вони своєю тупістю мало не поховали мене.
Якого біса вони мовчали? А як би я повелася в такій ситуації? Мій чоловік ночами кличе іншу… Брехня… Нервувала б, звичайно! Можливо підозрювала б. Не знаю. Нічого не знаю! Знаю тільки одне – це не привід ось так йти!
Вдома Чудо з цуценям із захопленням накинулися на ялинку, яку я притягла. Новий Рік через тиждень, а я навіть будинок не прикрасила.
До біса колишніх! Почну життя з чистого аркуша. Звичайно, свербить. Здивування не полишає. Цікаво, а зараз уві сні я кличу невідомого Захара? Сходити до гіпнотизера? Бах! Одна кулька злетіла з колючої гілки.
– Так ти всі переколотиш, – сказала я цуценяті і подивилася, як захистити ялинку від хуліганських витівок малого.
Вирішила поставити її на стіл. Обережно підняла прикрашену ялинку і рушила до столу. Звісно, саме в такий момент задзвонив телефон.
– Відчепіться всі! – прокричала я. – Потім передзвоню.
Запнулася за капці. Ледь не впала. Телефон весь час дзвонив. Малюк плутався під ногами, намагаючись стягнути ще одну кульку. Веселощі!
Потім, коли ялинка була в безпеці, я вирішила випити за початок нового життя. Я, яка зовсім не вживає! А міцне тримаю на випадок гостей, яких у мене не буває. Захмеліла. Задрімала. Знову телефон…
– Добрий день. Я за оголошенням! Вибачте за пізній дзвінок, але ви не відповідали…
– За яким оголошенням?
– Ксюша. У вас моя Ксюша. Собачка. Маленька… Можна я приїду. Подивлюся? Я вже й не сподівався її знайти…
Він ще щось говорив, а у мене серце так калатало, що я нічого не чула…
Віддати Чудо? Нізащо! Як я без неї? І немов відгукнувшись на мої думки, з’явився малюк і вкусив мене за п’яту. Мовляв, ти що? Я ж з тобою залишуся!
Господар собаки приїхав через годину. Дихав на нас морозом і щастям. Я сором’язливо мовчала, приховуючи аромат міцного.
– Ксюша! – він впав на коліна і втупився носом у пухнасту шерсть.
– Дякую, дякую вам! – він підвівся з колін, притискаючи до себе Чудо і поглянув повними сліз очима. – Вісім місяців! Думав, вона вже… Ніколи…
– Цуценя не віддам, – насупилася я.
Чесно кажучи, я взагалі не хотіла про нього говорити і боягузливо зачинила його у ванній, звідки зараз долинали жалібні скиглення.
– Яке цуценя? – округлив очі чоловік. – Нагуляла? – суворо поглянув він на Чудо.
Та скромно опустила очі. Жінка. Чорт забирай.
– Так, звичайно, можете залишити, – посміхнувся чоловік. – Тільки…
Я вже подумки прикинула, скільки у мене є грошей.
– Тільки можна я на нього подивлюся. Цікаво просто, – збентежено посміхнувся він. – Ніби як онук…
– О-о-о, – вирвалося у мене.
Хворий! Не інакше!
– Можна? – він злегка скривився від мого запаху і додав: – У будь-якому випадку я вам повинен якось компенсувати утримання Ксюши і…
– Зовсім здуріли? – зморщилася вже я, тільки від його слів і зовсім несподівано для себе запропонувала: – Не хочете чарочку? – і на своє виправдання додала: – Новий Рік на носі.
– А чому б і ні? – посміхнувся чоловік і почав знімати черевики.
Далі все було якось зовсім по-діловому: ми пройшли на кухню, він, не спускаючи Чудо з рук, сів за стіл; я швидко порізала лимон і сир, поставила чарки і половину пляшки, при цьому якось ніяково виправдалася, що у мене стресова ситуація, а він діловито кивнув, мовляв, буває.
А потім ми мовчки випили і схопилися за одну часточку лимона.
– Захар, – раптом представився він.
І всередині все обірвалося…
Спеціально для сайту Stories
