Дорога, що монотонно тягнулася серед вкритих снігом полів, лісів, рідкісних похмурих сіл, знайома до найменшої тріщини в асфальті, з кожним кілометром наближала Олексія, водія великовантажної фури, до рідного дому.
Але сьогодні він не відчував радості від повернення і швидкої зустрічі з дружиною, розуміючи, що розмова буде не з легких. Однак від задуманого відмовлятися чоловік не збирався…
— Де їдемо? — позіхнувши, запитав напарник, який влаштувався в спальнику.
— Сто кілометрів залишилося, рано прокинувся, я розбуджу, поспи ще, — відповів Льоша товаришеві, який із задоволенням знову сховався на лежанці.
…Скільки себе пам’ятав, Льоша хотів бути водієм. Ще до служби, отримавши заповітні документи, сів він за кермо старенького авто. Ну, а після служби повернувся в рідне місто і влаштувався на автобазу водієм-далекобійником.
Час тоді був неспокійний — дев’яності. Далекі поїздки стали небезпечними, кілька разів і Олексію довелося протистояти зухвалим хлопцям у шкіряних куртках.
Одна з таких сутичок закінчилася для нього на лікарняному ліжку. Вантажу тоді він позбувся, але природна впертість не дозволила кинути улюблену справу.
Автобазу теж не обійшли стороною зміни: з державного підприємства вона перетворилася на приватну лавочку, отримавши гучний статус акціонерного товариства.
І майже до середини двохтисячних змінювала одного за одним директорів. Хтось із них був більш успішним керівником, інші доводили підприємство до банкрутства, змінювалися вивіски, змінювався колектив… Лише одиниці, в тому числі й Олексій, не звільнялися під час чергової кризи.
Останній господар взявся за справу ґрунтовно: з’явилася нова техніка, оновилися ремонтні бокси, набула сучасного і презентабельного вигляду адміністративна будівля.
Керувати колективом водіїв стали менеджери — молоді хлопці з дипломами, навчені працювати в умовах тієї самої ринкової економіки, яку чоловіки в хвилини відпочинку, зібравшись на перепочинок, за звичкою лаяли, вживаючи міцні, але точні слівця.
Справедливості заради треба сказати, що останніми роками водіям гріх було скаржитися: роботи вистачало, та й зарплата була гідною.
Що стосувалося сімейного життя, то і тут у Олексія все було гаразд. Одружився він двадцять років тому не те щоб з пристрасної любові, просто з кількох дівчат, які могли б підійти на роль дружини, вибрав найбільш господарську, без особливих амбіцій, і, як він сподівався, таку, що вміє зберігати вірність і чекати чоловіка з тривалих рейсів.
Ніна, як звали обраницю, виправдала його сподівання : вдома завжди було затишно, вона чудово готувала, не давала приводу засумніватися у вірності, та й надмірних вимог не висувала. Загалом, всі вважали їх чудовою парою.
Єдине, що затьмарювало сімейне щастя Льохи: Господь не дав їм діточок.
Кола жінка була при надії, приблизно через рік після весілля, на великому терміні втратила дитину. Обоє дуже переживали. Лікарі втішали: нічого, молоді ще, підлікуйтеся і народите синів з доньками, скільки захочете.
Та тільки прогнози їх не збулися. Після декількох років очікувань подружжя зважилося на ЕКЗ. Але і ця спроба закінчилася гірким розчаруванням.
Більше проходити через неприємні процедури Ніна не захотіла — боялася знову відчути біль від нездійснених надій… І навідріз відмовлялася взяти малюка з дитбудинку.
Так і жили вони: дім — повна чаша, але в тому домі не чулося дитячого сміху. Поступово чоловік з дружиною віддалилися один від одного, підтримуючи теплі, але, скоріше, дружні стосунки і намагаючись у розмовах не торкатися теми батьківства.
Однак Олексію до зубного скреготу хотілося спадкоємця. А краще — двох: хлопчика і дівчинку…
Часто в перервах між рейсами, прокидаючись ночами, він лежав поруч з дружиною і думав: як було б добре, якби в сусідній кімнаті тихонько сопіли малюки… Їхні малюки. Він став би працювати ще більше, аби вони ні в чому не знали потреби…
Чоловіки, бачачи інколи, як він задивляється на молоді пари з колясками, радили йому завести дитину на стороні.
Мовляв, що такого? Сім’я сім’єю, а продовжувач роду потрібен. Але подібні пропозиції були чоловікові неприємні. Про те, що деякі з колег не гребували заводити другу, а то й третю сім’ю далеко від рідного дому, Олексій, звичайно, знав. Не засуджував чоловіків, але сам такого не хотів.
Десь три з половиною роки тому йому довелося поїхати в одну з областей.
Рейс той видався надзвичайно невдалим: поломка за поломкою в дорозі, та й погода немов збожеволіла.
Загалом, насилу діставшись до місця, вони розвантажилися і взялися за ремонт. Дмитро, хитро підморгнувши, сказав, що в готель влаштовуватися немає необхідності: живе, мовляв, тут неподалік давня знайома, яка буде рада прийняти у себе двох практично неодружених чоловіків. Олексій, знизавши плечима, погодився.
Давня знайома напарника Наталка виявилася досить молодою жінкою, яка проживала в старенькому будиночку разом з трьома синами.
Старшому на той момент було дванадцять, середньому дев’ять, молодшому п’ять. Як пояснив Дмитро, чоловіка у Наталки ніколи не було, хлопців вона народила від заїжджих гостей…
— Безпутна жінка, але в ліжку — вогонь. Рекомендую, не пошкодуєш, — прошепотів він Олексію, знайомлячи того з господинею будинку.
Та, посміхаючись, затримала свою руку в долоні чоловіка трохи довше, ніж того вимагав етикет.
— Ти їй сподобався, — знову прошепотів, вибравши зручну хвилинку, напарник. — Дій, коли ще випаде можливість розслабитися.
Господиня зібрала нехитрий стіл, вони посиділи, випили, оскільки за кермо сідати на ранок не було потреби. Погляди жінки, які вона кидала на Льоху, ставали з кожною чаркою все більш відвертими і привабливими. Але той не відчував абсолютно ніякого бажання лягати з нею в ліжко: бентежила така її доступність і три пари хлоп’ячих очей, що раз у раз заглядали на кухню.
Пробурмотівши щось про погане самопочуття і втому, чоловік пішов спати в кімнату до хлопців, влаштувався на підлозі на ватній куртці. Знизавши плечима, Наталка переключила свою увагу на другого гостя.
Вранці Олексій прокинувся раніше за всіх, вмився і вийшов на вулицю. Щоб підбадьоритися, вирішив розкидати сніг, що навалився за ніч. Знайшов лопату і так захопився, що підчистив весь двір.
Повернувшись додому, застав на кухні старшого з синів Наталки.
— Олександр, — по-дорослому представився той, простягаючи руку Олексію. — Снідати будете?
Чоловік не відмовився. Сашко вправно розбив на шиплячу сковорідку кілька яєць, порізав хліб, дістав майонез і масло…
— Надовго ви до нас? — запитав він, орудуючи виделкою.
— Та як вийде. Поки відремонтуємося, а там дивись і дороги розчистять. А ти не проти, що ми у вас гостюємо?
— Ні, не проти, ви нормальні обоє. Не ображаєте маму і пісні вночі не кричите, — відповів хлопчик з безпосередністю, властивою тільки дітям. — Ну, ви тут доїдайте, а я малих піду будити та збирати.
Олексій, привівши кухню у відносний порядок, посмажив ще яєчню і заглянув у кімнату, де одягалися, переговорюючись, хлопчики:
— Давайте перекусіть, хлопці, а то день довгий попереду.
Просити їх не довелося. За їжею вони встигли розповісти, що їх звати Данило і Іванко, що один ходить до третього класу, а другий поки що в дитсадок, що мама у них зазвичай довго спить і день свій хлопці починають зі старшим братом, що з садка Івана забирає теж Сашко — ввечері мама працює на пошті прибиральницею, що найбільше їм хочеться мати одному — мобільний телефон, а іншому велику іграшкову пожежну машину:
«Червону-червону, і щоб з довгою драбиною».
Допивши чай, хлопчаки побігли одягатися, і незабаром за ними грюкнули двері. Олексій заглянув у кімнату, де спали Дмитро з Наталкою. Та якраз прокидалася. Анітрохи не соромлячись сторонньої людини, вона вийшла на кухню в нічній сорочці, поверх якої був накинутий тонкий халатик, розстебнутий навпіл.
— Втекли мої негідники? Прошу: тихіше збирайтеся вранці, дайте поспати! Ні, все одно розбудять своїм галасом, — промовила вона, солодко потягуючись. — Тебе теж, мабуть, розбудили?
— Та ні, я рано прокинувся. Он, у дворі трохи попрацював, а то вночі намело. Не лайся, господине.
— А що мені лаятися? Відразу видно: ти хороший чоловік, працьовитий. Та тільки гидливий. І мною он знехтував, — посміхнулася Наталка. — Та годі, твоя справа.
Чоловік, зніяковівши, перевів розмову на іншу тему…
Того разу вони пробули в гостях у Наталки з синами майже тиждень. Олексій дивним чином прив’язався до хлопців. Разом зі старшим вони вечорами кололи дрова, середньому він приладнав кріплення до стареньких дерев’яних лиж, а молодшому відремонтував теж стародавні, мабуть, ще радянських часів санки, і вони навіть всі разом сходили на велику гірку, якою закінчувалася вуличка.
Накатавшись досхочу, поверталися назад, коли Іван, взявши Олексія за руку, запитав:
— А ти тепер завжди у нас жити будеш? І на мамі одружишся?
Це дитяче запитання застало чоловіка зненацька… Подумавши, він відповів, що залишитися не зможе. Але якщо випаде дорога в ці краї, то обов’язково буде відвідувати їх…
Після того випадку Олексій став сам проситися в рейси в це містечко. Чоловіки жартували, що недарма він так рветься туди: мабуть, у нього з’явилася кохана.
А він і сам не міг пояснити собі, чому так тягне його до цих хлопців… Дружині Льоха не сказав ні слова. Та вона й не особливо його мучила, обмежуючись черговими питаннями «Все гаразд?» і «Як справи?».
За три роки Льоха побував у хлопців ще п’ять разів. Вони щоразу щиро раділи зустрічі з ним, розповідали всі нехитрі новини. Він бачив, як вони дорослішають…
Кожен раз приїжджав з подарунками: і мобільні телефони старшим, і пожежну машину Івану, і інші речі, що приводили хлопців у невимовний захват, він не забував перед рейсом покласти в кабіну своєї фури. І кожен раз відзначав, як буквально на очах старіє Наталя…
А півроку тому йому зателефонував Сашко:
— Дядько Льоша, мама пішла засвіти… Лікарі кажуть, рак… Ми зараз у притулку, нас скоро віддадуть у дитбудинок, а ми не хочемо. Забери нас до себе, будь ласка!..
Цей дзвінок перевернув все в душі чоловіка… Він буквально випросив у керівництва терміново відправити його в рейс.
Відвідавши хлопців, він дав слово директору притулку, що найближчим часом оформить всі документи і забере братів. І ось цей момент настав…
Сьогодні він повернеться додому і поговорить з Ніною про хлопчиків і про те, що скоро вони будуть жити однією великою родиною…
Розмова відбулася майже відразу після повернення Олексія додому. Дружина довго мовчала… Потім заплакала…
— Я не зможу полюбити чужих дітей, розумієш, не зможу. Та й вони вже дорослі, старшому шістнадцятий рік… Відмовся, Льоша, ще не пізно… Я не зможу…
Він підійшов до дружини, обійняв її і, напевно, вперше в житті чітко відчув, як вона дорога йому, як він любив її всі ці роки…
— Зможемо, рідна, разом ми все зможемо. Ти не бійся, якщо потрібно, я навіть іншу роботу знайду, щоб не їхати від вас… Разом будемо їх виховувати… А моєї любові на всіх вистачить — і на хлопчиків, і на тебе… Чоловік я чи не чоловік?
І жінка у відповідь боязко кивнула… Їй здалося, що, мабуть, про таку саме хвилину вона і мріяла всі ці роки. І що тепер поруч з нею будуть вже четверо справжніх чоловіків…
Спеціально для сайту Stories
