Телефон завібрував, висвітивши сьоме повідомлення від мами. “Іро, ти де? Уже майже дванадцята”. Іра поморщилася і прибрала телефон назад у сумку, не відповівши. Навколо гриміла музика, колеги сміялися, піднімаючи тости за її підвищення.
Сьогодні її офіційно представили як старшого аналітика, а вона не могла повністю віддатися радості моменту. Натомість рахувала хвилини до неминучого повернення додому, де на неї чекав черговий допит.
– Усе гаразд? – Катя нахилилася до неї, перекрикуючи музику.
– Так, – Іра натягнуто посміхнулася. – Просто мама. Думає, що мене вже викрали.
Катя закотила очі. Вона знала цю історію напам’ять. Десять років дружби з Ірою перетворили її на мимовільного свідка нескінченної суперечки матері й дочки.
– Двадцять сім років, а ти досі звітуєш, немов школярка, – Катя похитала головою. – Знаєш, це ненормально.
Іра знала. Десь глибоко всередині, під шарами провини, страху і вдячності, вона розуміла: те, що відбувається між нею і мамою, давно перестало бути здоровими стосунками. Якщо вони взагалі колись такими були.
Коли Іра нарешті увійшла до квартири, намагаючись не шуміти, настінний годинник показував половину на першу. Світло в передпокої спалахнуло, змусивши її здригнутися.
– Я вже збиралася дзвонити в поліцію, – мамин голос був оманливо спокійний, але Іра знала, що це затишшя перед бурею. – Чому ти не відповідала на повідомлення?
Іра стягнула туфлі, відчуваючи, як ниє спина. Вісім годин за комп’ютером, потім три години в галасливому кафе. Їй хотілося тільки одного – впасти в ліжко. Але замість цього мав бути черговий раунд.
– У кав’ярні було шумно, – вона намагалася говорити рівно, без виклику, – я не чула телефон. І мамо, мені двадцять сім. Я не зобов’язана звітувати про кожен свій крок.
Вона говорила це вже сотні разів. Результат завжди був однаковим.
Мама пройшла на кухню, мовчки ввімкнула чайник. Іра, після секундного коливання, пішла за нею – краще завершити це зараз, інакше ранок почнеться з продовження.
– Звісно, не зобов’язана, – мама стиснула губи. – Ти доросла, самостійна. Тільки живеш усе одно зі мною, під моїм дахом. І мати хвилюватися не повинна, так?
Іра відчула, як усередині піднімається глухе роздратування, яке вона старанно заганяла назад усі ці роки. Так, вона жила з мамою. Тому що переїхати означало б розбити матері серце. Тому що “ти все, що в мене є”. Тому що “я все життя тобі віддала”. Фрази, які звучали як заклинання, обплітаючи її, не даючи вирватися.
– Я отримала підвищення, – сказала Іра, спершись об холодильник. – Тепер я старший аналітик.
Вона очікувала хоч якоїсь радості, привітання, гордості. Але мамине обличчя залишилося непроникним.
– І що, більше платитимуть? – У її голосі не було ні тепла, ні інтересу – тільки практичність людини, яка звикла рахувати кожну копійку.
– Так, на тридцять відсотків більше, – Іра посміхнулася, незважаючи ні на що. Це був її особистий успіх, вистражданий безсонними ночами і нескінченними презентаціями. – І я вирішила, що зніматиму квартиру. Ближче до центру.
Чашка в маминих руках завмерла на півдорозі до рота. Іра бачила, як побіліли кісточки пальців, що стискають ручку.
– Навіщо? – тільки й запитала вона після довгої паузи.
“Тому, що я задихаюся. Тому, що мені двадцять сім, а я все ще питаю дозволу прийти додому пізніше одинадцятої. Тому, що я хочу хоч раз прокинутися у квартирі, де ніхто не контролюватиме кожен мій крок”.
Але Іра сказала лише:
– Я хочу самостійності, мамо. Свого простору.
Мамине обличчя скам’яніло, очі звузилися. Іра знала цей погляд – так дивляться на зрадників.
– Самостійності! – Олена Сергіївна з гуркотом поставила чашку на стіл. – А я, значить, буду тут одна доживати свої дні? Як собака нікому не потрібна?
Ось і почалося…
– Ти не одна, ти ж знаєш, – її голос звучав глухо, немов з-під води. – Я буду приїжджати. Часто. І дзвонитиму щодня.
– Не треба! – мамині очі заблищали. – Звісно, навіщо тобі стара мати? У тебе тепер кар’єра! А може, і чоловік з’явився, га? Тому й з’їхати вирішила?
Іра згадала Ігоря – розумного, доброго технічного директора, який третій місяць запрошував її на побачення. І якому вона щоразу відмовляла, тому що… Тому що “пристойні дівчата не зустрічаються з начальством”. Тому що “чоловікам тільки одне треба”. Тому що мама знайде тисячу причин, чому він їй не пара.
– До чого тут чоловік? – втомлено запитала вона. – Я просто хочу жити своїм життям. Невже це так складно зрозуміти?
– Своїм життям? – Мама гірко усміхнулася, і Іра помітила, якими глибокими стали зморшки навколо її рота. – А ти подумала про моє життя? Я все тобі віддала – молодість, здоров’я, всі шанси! А тепер ти просто… йдеш?
Примарний образ тієї, ким мама могла б стати, повис між ними – жінки з вищою освітою, кар’єрою, власними інтересами. Жінки, яка не розчинилася б повністю в доньці, щоб потім дорікати їй цим.
Іра відчула, як усередині щось надламується. Це було навіть не роздратування – глибше, небезпечніше. Гнів. Справжній, незвичний для неї гнів, який вона ніколи не дозволяла собі відчувати до матері.
– А ти питала мене, чи хочу я, щоб ти “все мені віддавала”? – слова вирвалися перш, ніж вона встигла їх зупинити. – Чи хочу я бути єдиним сенсом твого життя? Центром всесвіту, навколо якого ти обертаєшся день за днем, рік за роком? Ти коли-небудь думала, який це тягар?
Мама відсахнулася, ніби від ляпаса. В її розширених очах промайнуло щось схоже на страх.
– Що ти таке говориш? – вона понизила голос до шепоту. – Я мати. Це нормально, що моє життя будується навколо тебе.
– Ні, мамо, – Іра похитала головою. – Це не нормально. Це нездорово – для нас обох.
Мама різко випрямилася, сльози миттєво висохли. Її обличчя набуло того виразу ображеної гідності, який Іра так добре знала.
– Невдячна, – мама вимовила це слово холодно й чітко. – Я все життя поклала, щоб ти виросла гідною людиною, а ти кажеш, що це “нездорово”?
Вона не стала чекати відповіді – розвернулася і вийшла з кухні, грюкнувши дверима своєї спальні.
Іра опустилася на стілець, обхопивши голову руками. По щоках текли сльози – гарячі, злі. Вона не хотіла цієї сварки, але водночас щось усередині зламалося остаточно. Стіна, за якою вона ховала своє справжнє “я” стільки років, звалилася.
Вона дістала телефон, набрала номер Каті.
– Привіт, – сказала вона, не намагаючись приховати тремтіння в голосі. – Я поговорила з мамою щодо переїзду.
– І як пройшло? – обережно запитала подруга.
– Я зірвалася, – Іра шмигнула носом. – Сказала їй усе, що думаю. Тепер вона замкнулася в кімнаті і вважає мене жахливою дочкою.
Катя помовчала, потім запитала те, що давно крутилося в неї на язиці:
– Слухай… а ти знаєш, що твоя мама, найімовірніше… ну, не зовсім здорова? В емоційному плані, я маю на увазі.
Іра застигла. Звісно, вона думала про це. Безсонними ночами шукала відповіді в інтернеті.
– Вона просто боїться самотності, – невпевнено промовила Іра. – Після того як тато пішов, у неї нікого, крім мене, не залишилося.
– Це не виправдання для того, щоб маніпулювати тобою і тримати на прив’язі, – Катя зітхнула. – Послухай, моя тітка така сама. Вона досі контролює мого двоюрідного брата, хоча йому вже сорок. Щоразу, коли він намагається побудувати стосунки, вона
втручається, і все розвалюється. Він нескінченно нещасний, Іро. А я не хочу, щоб ти стала такою ж.
Іра заплющила очі. Образ чоловіка сорока років, усе ще прив’язаного до материнського фартуха, викликав у неї тремтіння. Це було як зазирнути у своє майбутнє.
– Я орендую квартиру, – твердо сказала вона. – Приїжджай завтра раніше, будь ласка? Мені потрібно виїхати до того, як вона повернеться з роботи. Я не витримаю ще однієї такої сцени.
– Звичайно, буду о десятій, – запевнила її Катя. – Тримайся. І знай: те, що ти робиш, – правильно.
Чи правильно? Іра не знала. Вимкнувши світло на кухні, вона прокралася у свою кімнату і відкрила шафу. Під стопкою светрів лежав заздалегідь зібраний рюкзак із найнеобхіднішим. Вона готувалася до цього дня кілька місяців, але все одно виявилася не готовою.
На тумбочці біля ліжка стояла фотографія в рамці – вона з мамою на випускному. Мама посміхалася, обіймаючи її за плечі. Та сама мама, яка сьогодні назвала її невдячною. Та сама мама, яка годувала її супом, коли вона хворіла; читала казки перед сном; купувала їй сукні, відмовляючи собі в новому одязі.
Хіба можна розлюбити таку матір? Хіба можна залишити її, не відчуваючи себе монстром?
Іра дивилася на фотографію, і всередині неї боролися дві жінки: вдячна дочка, яка не могла заподіяти болю найближчій людині, і полонянка, яка мріє про свободу.
Вона знала, що не засне, але все одно лягла, згорнувшись калачиком. Завтра почнеться нове життя, і вона не уявляла, чи готова до нього.
Дзвінок будильника пролунав о п’ятій ранку, хоча Іра навряд чи спала. Вона лежала, прислухаючись до тиші квартири, і
намагалася зібратися з силами для того, що треба було зробити.
Тихо, намагаючись не скрипіти, вона прослизнула на кухню, щоб зварити каву. І завмерла в дверях – мама вже сиділа там, повністю вдягнена, з почервонілими очима, немов теж не спала всю ніч.
– Доброго ранку, – невпевнено промовила Іра.
Мама підняла погляд, і Іра з подивом помітила, що вона має зовсім інший вигляд, ніж учора. Не злою, не скривдженою, а просто дуже втомленою. І старою. Коли її мати встигла так постаріти?
– Я знаю, що ти їдеш сьогодні, – сказала Олена Сергіївна, не відповідаючи на привітання. – Я бачила зібраний рюкзак у твоїй кімнаті. Тиждень тому.
Іра відчула, як холоне всередині. Значить, мама знала. Увесь цей час знала і чекала, коли донька нарешті скаже правду.
– Я збиралася розповісти, – почала Іра, але мама зупинила її жестом.
– Не треба, – вона піднялася і налила Ірині кави – міцної, як вона любила. – Я взяла відгул сьогодні. Хочу допомогти тобі зібратися.
Іра розгубилася. Вона очікувала скандалу, сліз, докорів – але не цього дивного спокою.
– Дякую, але не варто, – обережно сказала вона. – Катя приїде, ми впораємося.
– Я твоя мати, – мама відвернулася до вікна, її голос був тихим і млявим. – Хоч це дозволь мені зробити.
Іра сіла навпроти, не знаючи, що сказати. Щось змінилося, щось фундаментальне, але вона не могла зрозуміти, що саме.
– Мамо, я не їду назавжди, – нарешті промовила вона. – Лише на інший кінець міста.
– Річ не у відстані, – мама похитала головою. – Ти йдеш від мене. Я зрозуміла це ще коли ти в інститут вступила. Щодня ти трохи далі.
У її голосі не було звинувачення – тільки втома і дивна, гірка ясність.
– Ти ніколи не розповідала мені, що сталося між тобою і татом, – раптом сказала Іра. – Чому він пішов від нас.
Мама різко повернулася, її погляд став жорстким.
– До чого ця розмова зараз?
– Я хочу зрозуміти, – просто відповіла Іра.
Мама довго мовчала, смикаючи край скатертини. Потім зітхнула, немов зважившись.
– Він не витримав. Сказав, що я йому дихати не даю. Контролюю кожен крок. Що поруч зі мною неможливо, – її голос був тихим, майже пошепки. – Сказав, що я перетворилася на копію своєї матері.
Іра завмерла. За двадцять років мама ніколи не говорила про розлучення настільки відверто.
– Бабуся була такою ж? – обережно запитала вона.
– Гіршою, – мама невесело усміхнулася. – Моя мати… вона була як сталевий обруч. Завжди знала, як я маю жити, що я маю відчувати. Навіть якого кольору білизну повинна носити. Я поклялася, що ніколи не буду такою з тобою.
– І що сталося?
– Не знаю, – мама похитала головою. – Спочатку я просто боялася за тебе. Світ такий небезпечний, стільки всього може трапитися. Потім… потім твій батько пішов, і я злякалася ще більше. А потім…
Вона замовкла, дивлячись кудись крізь Іру.
– Потім я почала боятися, що ти теж підеш. І що більше я боялася, то сильніше тебе контролювала. І що сильніше контролювала, то далі ти віддалялася. Замкнуте коло.
Іра дивилася на матір, не вірячи своїм вухам. Невже вона справді це розуміла? Увесь цей час?
– Чому ти ніколи про це не говорила?- запитала вона.
– Тому що визнати проблему – значить почати її розв’язувати, – мама слабо посміхнулася. – А я не знала, як її вирішити. Не знала, ким бути, якщо не бути твоєю матір’ю. У мене нічого більше не залишилося.
– Це неправда, – тихо сказала Іра. – У тебе є ти сама. Тобі всього п’ятдесят два. Попереду ще ціле життя.
– У п’ятдесят два не починають із нуля, Ірочко.
– Чому ні? – Іра раптом відчула дивний приплив енергії. – Ти ж хотіла бути журналісткою, пам’ятаєш? Писати, подорожувати…
– Звідки ти знаєш? – мама здивовано підняла брови.
– Ти розповідала мені, коли я була маленькою. І я знайшла твої старі щоденники, коли робила прибирання.
Мама почервоніла, відвела погляд.
– Це були дурні мрії дівчини.
– Ні, – Іра похитала головою. – Це були твої справжні бажання. До того, як ти почала жити тільки заради мене.
Мама довго мовчала, крутячи в руках чашку з
остиглою кавою. Коли вона нарешті заговорила, її голос звучав інакше – тихіше, без звичних звинувачувальних ноток.
– Я не знаю, як інакше, – зізналася вона. – Я не знаю, як бути матір’ю і не контролювати. Як любити тебе і відпустити. Це… лякає мене.
І ці слова, такі чесні й беззахисні, зачепили в Ірі щось глибоке. Вона побачила перед собою не тирана, не маніпулятора, а просто перелякану жінку, яка ніколи не знала здорового кохання.
– Я розумію, – сказала вона м’яко. – Справді, розумію. Але мамо… якщо ти продовжиш так, ти втратиш мене зовсім. Не тому, що я поїду на інший кінець міста, а тому, що одного разу я просто не зможу більше цього виносити. І тоді між нами не залишиться нічого, крім обов’язків.
Мама здригнулася, і по її щоці ковзнула сльоза.
– Я не хочу тебе втрачати, – прошепотіла вона. – Ти справді все, що в мене є.
– Це і є проблема, мамо, – Іра обережно накрила мамину руку своєю. – Я не можу бути всім. Це занадто важко.
Вони замовкли. За вікном повільно світлішало, починався новий день.
– Знаєш, – нарешті сказала мама, промокнувши очі серветкою, – моя подруга Свєта давно кличе мене із собою в Грузію. Каже, там така краса… І недорого зовсім.
Іра здивовано моргнула. За все життя вона не пам’ятала, щоб мама кудись їздила сама, без неї.
– Правда? – вона відчула слабку надію. – І що, ти б хотіла поїхати?
– Я… – мама запнулася, її пальці нервово комкали серветку. – Боюся. Я не їздила нікуди одна з інституту.
– Але хотіла б спробувати? – обережно наполягала Іра.
Мама подивилася на неї довгим поглядом, у якому боролися страх і щось іще – можливо, слабкий натяк на бажання жити.
– Можливо, – нарешті сказала вона. – Можливо, так.
Цього було достатньо. Маленький крок, крихітна тріщина в тій стіні, яку вони обидві будували роками.
– Я буду приїжджати, мамо, – пообіцяла Іра. – Не тому, що повинна, а тому, що хочу. Можливо, не кожні вихідні, але регулярно. І ми будемо говорити – по-справжньому, як зараз.
– Я не впевнена, що зможу відпустити, – чесно зізналася мама. – Я намагатимуся, але… це сильніше за мене. Ти маєш знати.
Іра кивнула. Вона не чекала чудес. Будуть ще сварки, сльози, маніпуляції. Мама не зміниться відразу – ніхто не може. Але сьогодні вона вперше побачила свою проблему. І, можливо, це початок шляху.
– Я знаю, – сказала Іра. – Але я буду поруч. Не як продовження тебе, а як окрема людина. Яка любить тебе, але має право на власне життя.
Мама слабко кивнула, не піднімаючи очей. Іра знала, що їй потрібен час – час, щоб оплакати ту фантазію про слухняну, вічно вдячну доньку, яка назавжди залишиться поруч; час, щоб навчитися бачити в ній не своє продовження, а самостійну особистість.
А їй самій потрібен час, щоб навчитися не відчувати провину за те, що вона хоче
бути собою.
Через дві години приїхала Катя з братом на машині. Вони швидко завантажили речі – на диво, їх виявилося зовсім небагато. Мама стояла осторонь, іноді механічно допомагаючи, але частіше просто спостерігаючи з виразом погано прихованого болю на обличчі.
Коли все було готово, вони стояли біля під’їзду – мати і дочка, так схожі зовні і такі різні всередині.
– Подзвони, коли доберешся, – сказала мама, ніяково обіймаючи Іру.
– Обов’язково, – Іра міцно обійняла її у відповідь.
– І щодо Грузії… – мама запнулася. – Я подумаю. Справді подумаю.
– Я знаю, – Іра злегка відсторонилася, дивлячись мамі в очі. – А я подумаю щодо неділі. Може, приїду на обід.
– Не обіцяй того, у чому не впевнена, – раптом суворо сказала мама. – Краще пообіцяй менше, але стримай слово.
Іра здивовано моргнула. Уперше мати не вимагала клятв і запевнень, не намагалася зв’язати її обіцянками.
– Домовилися, – сказала вона. – Я зателефоную, коли буду готова приїхати.
Вони ще мить дивилися одна на одну, а потім Іра повернулася і сіла в машину, де вже чекала Катя. Коли вони від’їжджали, вона дивилася в дзеркало заднього виду на постать матері, що стояла біля під’їзду – маленьку, самотню, але пряму, не згорблену.
– Усе гаразд? – запитала Катя, помітивши, що по щоці подруги котиться сльоза.
– Ні, – чесно відповіла Іра. – Але, можливо, коли-небудь буде.
Вона знала, що попереду ще довгий шлях. Що їй належить навчитися говорити “ні” без почуття провини. Що матері належить навчитися жити своїм життям – якщо вона взагалі захоче вчитися. Що стосунки, які вона так відчайдушно намагалася врятувати, можуть і не вижити в здоровій формі.
Але сьогодні, вперше за довгий час, Іра дивилася в майбутнє без страху. Вона зробила перший крок. Решту покаже час.
А поки машина несла її геть від будинку дитинства, до нового, незвіданого життя. Її власного життя, яке вона мала право прожити так, як вважала за потрібне.
