Баба Оля зібрала речі в сумки, полила квіти, нагодувала кота й оглянула квартиру.
«Все!» — подумала старенька. — «Зібралася. Здається, нічого не забула». — Вона поглянула на Ваську, який ретельно вилизував себе.
— «Може, взяти кота? Хоча, їду на два дні. Навіщо мучити тварину? Сусідка нагодує. Ключі в неї є. Ось коли остаточно переїду, тоді й заберу».
Її відволік телефонний дзвінок.
— Бабусю Олю, ти вже вибач мене, — вибачався сусід по дачі, — Не вийде зараз. У мене термінові справи. Але вдень, близько третьої, я, як домовлялися, під’їду і відвезу тебе. Подзвоню заздалегідь.
– Не хвилюйся, Михайле. Я почекаю. – Старенька трохи засмутилася. – Я пенсіонерка. Мені все одно. День раніше, день пізніше. Сумки я зібрала. Роби свої справи, я почекаю.
Баба Оля зітхнула і пішла на кухню. Але телефон задзвонив знову.
– Ваш онук потрапив у аварію, – чітко вимовляв чоловічий голос. – Зараз у важкому стані. Потрібна термінова операція.
– Ой! – Вигукнула старенька і замовкла.
– Ви мене чуєте? Ви ще тут?
– Так! Так! Мені погано. Я зараз трохи водички вип’ю. Зачекайте трохи. – Баба Оля втупилася в зібрані сумки. – Як він?
– Погано! – зітхнув чоловік. – Але без дорогої операції не виживе. А операція платна.
– Я все оплачу, – заметушилася старенька. – Тільки доньці не дзвоніть, будь ласка, вона у відрядженні. Не засмучуйте її, у доньки слабке серце. Я сама їй все скажу. Потім. Робіть операцію.
– Та ми б раді, але без попередньої оплати не можемо. Гроші в касу треба внести. Кожна секунда дорога.
– Скільки грошей треба? – Запитала баба Оля. – Я все оплачу. У мене є гроші.
– Двісті тисяч! Витягнете? – Чоловік закашлявся. – Це дуже терміново. Його життя залежить тільки від Вас!
– Двісті! – Ахнула бабуся.
– Вирішуйте швидше. Вашому онукові дуже погано. Він у критичному стані. У Вас є такі гроші?
– Я не знаю, – схвильовано пробурмотіла бабуся Оля, – У мене є сто п’ятдесят! А більше у мене немає. Та й подзвонити нікому. Я зараз зовсім одна.
– Вистачить! Зараз до Вас зайде кур’єр, а Ви підготуйте гроші. Розписку він напише. Так швидше буде.
– Ой, синку, – заголосила старенька. – Біда! Я не можу швидко. Що ж мені робити? Я не довіряю банкам. Знаєте, під час дефолту всі мої гроші пропали. Ось і не довіряю. І вдома тримати боюся. Раптом пограбують.
– А скільки часу Вам потрібно?
– Біда! Ой, біда! – Заплакала баба Оля. – На дачі я їх закопала. Так надійніше. А зараз не сезон. Автобуси на дачу не їздять. Як я туди доберуся? Зараз подзвоню сусідам по дачі. Може хтось і відвезе.
Настала пауза. Чоловік мовчав.
– Синку, ти там? – Не витримала старенька. – Як там мій онук? Ще живий? Може, Ви почнете робити операцію, а я як викопаю гроші, відразу до Вас. Я, чесне слово, постараюся швидше. Навіть якщо сусіди відмовлять, таксі візьму. Але до вечора гроші обов’язково привезу.
– Бабусю, – чоловік зітхнув. – Ну що мені з Вами робити? Ви літня людина, шкода мені Вас і Вашого онука. Молодий хлопець, а п..ре через те, що не встигли вчасно оплатити. Життя важливіше.
– Важливіше! Важливіше! – Кивала бабуся і розплакалася. – Ось, я дурна стара. Навіщо так далеко сховала. Що ж робити?
Допоможи, синку. Мені звернутися ні до кого. Як уявляю собі Сергія. Лежить мій хлопчик. Життя з нього по крапельці йде. Ой, щось мені погано. Напевно, швидку доведеться викликати.
– Бабусю, тримайтеся, – занепокоївся чоловік. – Це, звичайно, не прийнято, але мені шкода вас. Допоможу. Зараз сам з кур’єром заїду і відвезу на дачу. Як викопаємо, відразу подзвоню, і вони почнуть операцію. А потім, всі разом, поїдемо до лікарні. Добре?
– Дякую, синку! Здоров’я тобі за добре серце. Молитимуся за тебе. Не зволікай, швидше приїжджай!
Через п’ятнадцять хвилин двоє хлопців під’їхали до старенької.
– Не забудьте мої сумочки, – кивнула бабуся Оля, – Все одно їх треба відвезти на дачу.
Всю дорогу, в машині, бабуся витирала сльози й голосила.
– Дякую вам, добрі люди. Ви мене виручили! Все життя пам’ятатиму вашу доброту. Синку, ти не можеш їхати швидше? Там же Сергій, мій онук… Швидше треба!
– Не засмучуйтеся так, – не витримав хлопець. – Зараз подзвоню! – Він взяв телефон і набрав номер. – Ми їдемо за грошима. Готуйтеся до операції. Як тільки гроші у мене будуть, подзвоню, і ви починайте.
– Ой, дякую, синку, – витирала сльози баба Оля. – А можна мені почути Сергія. Раптом це будуть його останні слова?
– Він у важкому стані. Навряд чи зможе говорити, – знизав плечима хлопець. – Але спробую.
У слухавці хтось промурмотів.
– Сергійко, мій улюблений хлопчику, – з новою силою розплакалася старенька. – Тримайся, мій дорогий. Скоро, вже скоро. Все буде добре. А мамі я поки не буду повідомляти. Коли зроблять операцію, тоді й подзвоню. Не бійся, все буде добре, моє сонечко ненаглядне. Бабуся тобі допоможе.
На дачі баба Оля дістала дві лопати, оглянула город і замислилася.
– Бабусю, де копати?
– Ой, синочки, щось я перехвилювалася. Стара я. Зовсім пам’яті немає. – Тремтячою рукою вона махнула в бік паркану. – Десь там. Неглибоко. Сантиметрів п’ятдесят — сімдесят. Здається, тут.
Бабуся підійшла до паркану й розкреслила палицею місце. Сама присіла на ґанок. Хлопці дружно взялися до роботи.
— Бабусю, там нічого немає. — Хлопець недовірливо втупився в стареньку.
— Як нічого? — Здригнулася баба Оля. – Залізна коробочка з-під цукерок. На ній намальована трояндочка. Загорнута в поліетиленовий пакетик, щоб не заіржавіла. Ви добре копали?
– Добре! Добре! – Кивнув хлопець. – Це точно тут. Ти згадуй. Час йде! Онук пом..ає!
– Може, правіше на метра два? – Задумалася старенька. – Щось з пам’яттю. Перехвилювалася. Ой, точно! Не тут! – Бабуся розплакалася. – Що це я, дурепа стара, зовсім розум втратила. Ось тут. Точно тут. – Вона вказала на інше місце.
Телефон раптово задзвонив. Баба Оля поглянула на дисплей. Хлопці напружилися.
– Надю, – відповіла старенька. – Нема часу. Я на дачі. Потім подзвоню і поговоримо, – вона вимкнула і поглянула на хлопців. – Подружка. Їй нудно. Стара. Поговорити ні з ким.
Хлопці переглянулися і взялися до роботи.
– Бабусю, і тут немає, – розлютився один із хлопців. – Ти нам голову не морочиш?
– Господь з вами! – Баба Оля витріщила очі. – Ви щось погано копаєте. Через вас мій Сергійко може піти з життя. – Вона підхопилася і схопилася за серце. – Ой, мені погано! Копайте краще. Там Сергій… Гроші в землі. А я через вашу лінь втрачу онука. А ну дзвоніть, нехай починають робити операцію!
– Та ні, там нічого немає! – Вигукнув хлопець.
– Може, знову щось переплутала?
Старенька замислилася. Її губи щось шепотіли.
– Хлопчики, мої дорогі, – вигукнула баба Оля, – Вибачте мене! Я ж влітку переховала їх. Зовсім забула! Ви ж не кидайте мене, вибачте, стару дурепу. Мій Сергій там… Тут зовсім розум втратити можна. А гроші я до сараю переховала. Зовсім пам’ять втратила. – Старенька розплакалася.
– Стільки часу втратили! Стільки часу! Ось тут копати треба. Точно, тут! Вибачте мене! Копайте швидше! Сергія треба рятувати!
Хлопці переговорили і поглянули на стареньку. Вона, притиснувши руки до грудей, трохи гойдалася з боку в бік, лила сльози і голосила: – «Сергійко, мій хлопчику! Сергій!»
– І тут нічого немає! — Хлопець зло глянув на стареньку й грізно просичав: — Ти нам точно голову морочиш, стара відьмо.
– Що тут відбувається? — Двоє чоловіків стояли біля хвіртки. — Хто ви такі?
– Михайле! — Посміхнулася баба Оля й витерла сльози. – Це шахраї. Гроші у мене вимагають. Я їх попросила на дачу мене відвезти і ямки викопати. Яблуньки нові хочу посадити. Вони люб’язно погодилися. Гарні ямки вийшли. Старалися хлопці. Ти їх у поліцію проведи, а то вони, напевно, не знають дороги. А заяву я напишу.
– А Сергій? – пробурмотів один із хлопців.
– Я ніякого Сергія не знаю. – Бабуся знизала плечима. – У мене онучка. Ви щось переплутали.
– Я так і подумав, – посміхнувся Михайло, – Ви як Надею мене назвали, відразу збагнув, щось сталося. Поліцію викликав. Зараз під’їдуть.
Баба Оля присіла на ґанок і посміхнулася.
«Які гарні ямки вийшли», — раділа старенька. — «Шкода, що Михайло рано приїхав. Мені ще дрова розібрати треба б».
Спеціально для сайту Stories
