Раїса Трохимівна вивезла з квартири інвалідний візок з онуком і в нерішучості зупинилася. Онукові вже дванадцять, хоч і другий поверх, але сил вже немає спустити візок, щоб вийти з ним на прогулянку.
З третього поверху йшла жінка, побачивши сусідів, кинулася до них:
– Як справи, Толик?
– Нормально, – відповів той і посміхнувся своєю сумною посмішкою.
– Зараз я вам допоможу.
– Дякую тобі, Інна! – подякувала бабуся.
Разом вони спустили візок до під’їзду, і жінка пішла, а бабуся з онуком вирушили на прогулянку.
***
Повертаючись з магазину з покупками, Інна побачила бабусю, яка гуляла алеєю зі своїм онуком, і мимоволі затримала на них погляд.
– Теж на них дивишся? – не помітила, як підійшла сусідка з сусіднього під’їзду.
– Ой, Марино, серце стискається, коли дивлюся на них. Уже рік, як мати кинула Толика. Живуть на бабусину пенсію і його інвалідну.
– А мати, куди пішла?
– Та хто її знає? – Інна роздратовано махнула рукою. – Мабуть, тільки й чекала, коли бабуся на пенсію вийде. Тітка Рая, і коли працювала, майже всю зарплату на них витрачала, тепер – всю пенсію.
– А батько де?
– Про батька ніхто й не чув. Схоже, і сама матуся не знає, хто батько її сина.
– Так, доля у хлопчика! – важко зітхнула Марина.
– Я ось що думаю: треба допомогти Толику.
– Інна, що ти маєш на увазі? Грошима?
– Ні, трохи інше мала на увазі, – вона задумливо подивилася вдалину, де гуляли бабуся з онуком. – Тітка Рая вже пенсіонерка, до того ж вона тиха, непробивна жінка. Адже є ж клініки, де виправляють ноги. Там, звичайно, дорого, але ж повинні бути і безкоштовні.
– Слухай! Я спробую дізнатися про це. У мене однокласниця в мерії працює секретаркою.
– Давай, Марина! А я з сусідами поговорю, може, хтось ще чимось допоможе. І племіннику своєму подзвоню, він Толику найкращий подарунок зробить.
***
У Інни, схоже, слово з ділом не розходилися, і вона ввечері вийшла у двір поговорити з сусідками. Дізналася так багато інформації про мешканців будинку, і потрібної, і, здавалося, зовсім ніяк не пов’язаної з Толиком і його бабусею.
Наприклад, що до якоїсь там Альбіни, яка живе в їхньому будинку, коханець на дорогій машині приїжджає. Пам’ять у Інни була хороша, і вона запам’ятала все, що сусідки говорили.
Наостанок ті пообіцяли, що поговорять з ким треба, а це означало, що вже завтра про цю ініціативу знатиме весь будинок. Може, хтось і справді допоможе.
***
– Тітко Рая, це я, сусідка з п’ятого під’їзду, – пролунало в трубці домофона. – Відчиніть!
Через хвилину пролунав стукіт у двері. І зайшла сусідка з двома величезними пакетами.
– Привіт! Тітонько Рая, у мене син за літо виріс, весь одяг став малий. Я ось принесла. Все нове, майже не ношене. Може, Толику, щось згодиться.
– Ой, дякую тобі!
– Вибачте! Я побіжу, мені на роботу!
– Бабусю, хто заходив? – з кімнати виглянув онук.
– Тобі подарунки принесли. Зараз подивимося, що там.
Зайшла в кімнату і почала діставати речі з пакета, розкладаючи їх на дивані:
– Тобі вони будуть завеликі, але якраз на виріст, – дістала чергову річ.
– Ось ці джинси якраз. Дивись-но, і модні! Ось з цією сорочкою зовсім добре буде. Сьогодні у все нове одягнемося і гуляти підемо.
***
Ближче до вечора, коли бабуся з онуком збиралися на прогулянку, знову пролунав дзвінок домофона:
– Рая, привіт! Це Петро, твій сусід.
Зайшов, тримаючи в руках трилітрову банку:
– Ти ж знаєш, у мене пасіка. Ось вам меду приніс.
– Петро, у мене й грошей немає.
– Та годі тобі! Я від щирого серця. Скоро осінь, будете з онуком чай пити.
– Дякую тобі, Петре!
– Ви на прогулянку збираєтеся? Давайте, я допоможу вам спуститися!
Вийшли на вулицю, попрощалися з сусідом і попрямували на прогулянку. Начебто звичайну, але якось легко було на серці у Раї, адже сусіди такими небайдужими виявилися. І онук дивився по сторонах якось по-іншому.
***
Після прогулянки, коли підійшли до свого під’їзду, їм назустріч піднявся хлопець і простягнув хлопчикові-інваліду руку, як рівному:
– Ти Толик?
– Так, – збентежено промовив хлопчик.
– Я – Антон. Тітка Інна сказала, що у тебе немає комп’ютера, – простягнув пакет. – Я тобі тут ноутбук зібрав.
– Мені ноутбук?!
– Ходімо, я тобі все налаштую, – схаменувшись, сунув пакет хлопчикові. – Давайте, я допоможу вам до квартири дістатися.
Ледь зайшли в квартиру, відразу кинулися до столу. Толик захопленими очима дивився на монітор. Уважно слухав, що пояснює Антон.
– Гаразд, по ходу справи сам розберешся, – посміхнувшись, встав. – Зараз тобі роутер встановлю.
Коли все було встановлено, Антон дружньо поплескав хлопчика по плечу:
– До побачення, Толик! Так, давай обміняємося номерами телефонів. Якщо що, подзвониш.
Хлопчик продиктував і сумно додав:
– Тільки це бабусин телефон. Він у нас один на двох.
– Гаразд, я тобі на твою електронну пошту скину свою адресу, а з телефоном щось придумаю.
– Антон, – зайшла в кімнату бабуся. – Адже цей комп’ютер коштує грошей.
– Я в майстерні з їх ремонту працюю. У нас стільки цих ноутбуків…
– Дякую тобі, Антон! Ходімо чаю пити!
***
Звичайно, для більшості мешканців будинку проблема хлопчика-інваліда так і залишилася на рівні зітхань і жалю, але небайдужі взялися за вирішення цієї проблеми.
Увечері наступного дня найактивніші жінки знову зустрілися.
– Інна, слухай, що я дізналася, – почала розповідати Марина. – Такі операції роблять майже у всіх обласних центрах. Можуть зробити операцію і безкоштовно, але мені сказали, що шанси на це дуже невеликі.
Платні операції проходять у кілька етапів, а конкретно, у три-чотири з різницею в півроку. Кожен етап коштує, приблизно, сорок тисяч гривень.
– Так треба з чогось починати.
– Треба починати з консультації, вона коштує дві тисячі.
– Дві тисяч ми знайдемо, – твердо сказала Марина. – А ось на саме лікування не потягнемо.
– Привіт! – до них підійшла ще одна сусідка.
– Привіт, Рито!
– Ви про Толика говорите?
– Так, – кивнула головою Марина.
– І що?
– Потрібно чотири рази по сорок тисяч.
– А родичі у Толика є? – схоже, і Рита взялася за вирішення цієї проблеми.
– У нього є тільки бабуся.
– А батьки?
– Мама втекла, батька не знайти.
– Не знайти, кажете? – Рита посміхнулася. – Доведеться чоловіка підключити.
– О! Він же у тебе в поліції працює.
– Гаразд, подружки, якщо ми взялися за це, – вирішила Інна, – потрібно знайти дві тисяч відразу.
Інна взяла у подруг їхні частки:
– Марино, давай завтра записуй їх на консультацію. Рито, ти, – вона посміхнулася, – зі своїм чоловіком вирішуй, що надумала. А я зараз зайду до тітки Раї, попереджу їх, щоб готувалися. Зустрічаємося в суботу ввечері, тут.
***
У суботу ввечері дві лавки, що стояли одна навпроти одної, були заповнені жінками. Вони вирішували складне питання, де взяти перші сорок тисяч. Бабуся Толика сказала, що у них з онуком на двох виходить вісім тисяч з копійками. Але сорок потрібно віддати за перший етап лікування, а там бабусі жити ще біля лікарні треба.
У будинку хоч і дев’яносто квартир, але далеко не кожен готовий віддати свою кровно зароблену копійку. Ось і вирішували цю складну проблему. Вже почали лаятися, і тут навпроти під’їзду зупинилася крута машина, а з неї вийшла головний подразник місцевих бабусь, Альбіна зі своїм коханцем.
Всі замовкли і стали їх свердлити поглядами. Чоловік посміхнувся і, вже заходячи в під’їзд, запитав у своєї подруги:
– Що вони тут зібралися?
– Та хлопчик-інвалід у нас в будинку, – відповіла Альбіна. – Збирають йому сорок тисяч на операцію.
Під’їзні двері зачинилися і тут же почалося:
– Ох ця Альбіна і …
– А цей її …
І тут під’їзні двері знову відчинилися і вийшов цей самий …, дістав з кишені пачку купюр, швидко відрахував і сунув Інні:
– На лікування вашому хлопчику, – і знову зник у під’їзді.
Кілька хвилин стояла тиша. Нарешті, одна постійна пліткарка здивовано промовила:
– Нічого собі!
– Так, – радісно вигукнула Інна. – Проблема сама собою вирішилася.
***
Євгеній вийшов із сучасної триповерхової будівлі, яка була офісом великої фірми, що належала його тестю, і де він був далеко не останньою людиною. Він попрямував до свого автомобіля, коли дорогу перегородив чоловік.
– Підполковник Зорило, – представився він. – Хочу поговорити з вами поки що неофіційно.
– Та мені яка різниця? Офіційно – не офіційно.
– Але все ж, десять хвилин приділіть мені.
– Сідай в мою машину, там поговоримо, – зарозуміло вимовив той.
– Добре.
Вони сіли в машину, і її господар, посміхнувшись, запитав:
– І про що, підполковнику, буде розмова?
– У моєму будинку живе хлопчик, інвалід. У нього проблеми з ногами, а його батьки залишили його бабусі, а самі зникли. Хлопчику потрібні гроші на операцію.
– А я тут до чого?
– Йому дванадцять років, і він син Нонни. Тобі це ім’я нічого не говорить?
– Ви хочете сказати…, – чоловік змінився в обличчі.
– Так, саме це я хочу сказати.
– А якщо я просто подзвоню вашому керівництву і скажу, що ви займаєтеся шантажем, – схаменувшись, посміхнувся Євген.
– Домовилися: ви – моєму, я – вашому.
Чоловік замислився, напевно, уявив, як його тестю повідомляють цю новину. Подумавши, запитав:
– І що ви хочете?
– Ось номер електронної картки, на яку надходить пенсія вашого сина. Перекажіть туди гроші на його лікування. Можете частинами протягом року.
– І все? Обіцяєте, що я вас більше не побачу?
– Обіцяю!
Сьогодні весь будинок проводжав Толика до лікарні. Його батько, як обіцяв, переслав всю суму, але сам так і не з’явився, і мати не приїхала, мабуть, соромно або ніколи.
До лікарні хлопчик поїхав разом з бабусею, та буде жити поруч у готелі. Один із сусідів взяв відгул, щоб відвезти їх на своїй машині до місця.
Машина плавно рушила.
– Здоров’я і щастя тобі, Толику! – вимовила Інна, махаючи рукою вслід.
Спеціально для сайту Stories
