Телефон на журнальному столику завібрував уже вчетверте поспіль. Валя сиділа в глибокому кріслі, підібравши ноги під себе, і методично попивала гарячу каву з великої чашки.
— Не відповіси?
Зіна хитро примружилася, влаштовуючись на дивані навпроти з тарілкою печива.
— Нехай понервує.
Валя байдуже знизала плечима.
— Я за останні п’ять років достатньо нанервувалася. Досить.
Це й зрозуміло. Дачу вони з Колею купували для відпочинку. Принаймні, саме так це обговорювалося на сімейній нараді, коли вони взяли кредит.
Насправді ж ділянка за двадцять кілометрів від міста швидко перетворилася на безкоштовну базу відпочинку для нескінченної чоловічої родини. Кожні літні вихідні сценарій повторювався до нудоти.
Микола дзвонив у п’ятницю ввечері й радісно повідомляв, що завтра приїде Сергій з дружиною та дітьми. Або тітка з передмістя. Або колеги по роботі.
Валя приїжджала в суботу першим маршрутним автобусом. Мила підлоги, нарізала салат, маринувала м’ясо, а потім до ночі зішкрібала жирні шампури й мила гори тарілок у крижаній воді.
Гості відпочивали. Микола був гостинним господарем. А Валя до вечора неділі ледь доходила до зупинки.
Вчора ввечері чоловік знову видав свою фішку. Заявив, що завтра приїде Сергій з дітьми, і наказав купити м’яса на всіх.
Валя нічого не відповіла. Просто вранці встала раніше, зібрала дорожню сумку, зачинила дачний будинок на два обороти й поїхала в місто до Зіни.
Телефон на столику застрибав уп’яте.
— Ну все, зараз екран трісне від обурення.
Подруга посміхнулася, підсунувши до себе вазочку з цукерками.
— Давай, Валюха, кажи правду.
Валя неквапливо поставила чашку, змахнула крихти зі столу й натиснула на зелену кнопку.
— Ти де тиняєшся?!
Голос Колі рознісся по всій кімнаті навіть без гучного зв’язку. Зіна попереджувально скривилася.
— У місті.
Рівно відповіла Валя.
У трубці на секунду запала тиша.
— Тобто в місті?
Коля явно не очікував такої відповіді.
— Ми тут із Сергієм приїхали! Багажник повний м’яса, діти голодні. А на хвіртці висить замок! Ти куди втекла?
— До Зіни. У мене вихідний.
— Який вихідний?
Чоловік так гримнув, що динамік смартфона захрипів.
— Ти вигадала? Родина ж приїхала! Светка Сергія вже сумки до ґанку тягне. Давай, мчи назад, це ж пів години їзди на маршрутці. Ми почекаємо.
— Не поїду.
Зіна на дивані схвально кивнула й показала великий палець. Валя переклала телефон в іншу руку.
— Тобто не поїдеш?
Тон Миколи миттєво змінився з наказового на розгублений.
— А ми як же? Валь, ти чого починаєш? Ми ж нормально спілкувалися.
— Ключ під третьою дошкою ґанку. Відкривайте й відпочивайте.
— Та до чого тут ключ!
Вибухнув Микола.
— Ти бачила, котра година? Діти з ранку не їли, у машині всіх знудило.
— Картопля в погребі. Огірки в теплиці. Зірвете, помиєте.
Спокійно пояснила Валя, розглядаючи свій манікюр.
— І хто це все робитиме?!
— Ви й робіть. Ви ж відпочивати приїхали, от і організуйте собі відпочинок.
У слухавці почулися якісь приглушені голоси. Судячи з усього, Коля знайшов ключ і тепер намагався відчинити непокірні двері, паралельно виправдовуючись перед Сергієм. Нарешті двері відчинилися.
— Валь, ти що, знущаєшся?
Голос чоловіка стих, мабуть, він відійшов, подалі від чужих вух.
— Тут безлад. Підлога брудна. Посуд з минулих вихідних досі стоїть у раковині.
— Тож заразом й помийте. Губки під раковиною, засіб теж там.
— А хто нам стіл накриватиме? Светка, чи що? Вона ж взагалі-то в гостях! Вона з манікюром приїхала.
— А я, власне, дружина, а не прибиральниця.— відрізала Валя, відчуваючи, як всередині піднімається давно забуте почуття свободи.
— Я після робочого тижня не наймалася бути прислугою. Тим більше для твоїх родичів. Хочете їсти — шампури в сараї. Хочете чистих тарілок — вода в колодязі. Відпочивайте, Коленька. Ні у чому собі не відмовляйте.
Вона відхилила дзвінок і перевела телефон у беззвучний режим.
— Краса.
Винесла вердикт Зіна, наливши собі кави.
— Думаєш, впораються?
— Впораються.
Валя відкинулася на спинку крісла.
— Хочуть їсти— макарони зварять. Тушонка в нижній шухляді є.
Решта суботи минула напрочуд спокійно. Валя із Зіною сходили до торгового центру, приміряли сукні, посиділи у фудкорті. Телефон у сумці періодично оживав, блимаючи екраном.
Спочатку надходили гнівні повідомлення від Колі. Про те, що вона ганьбить його перед рідним братом. Про те, що Светка в шоці від такого прийому. Про те, що так не робиться.
Близько шостої вечора Коля питав, де лежить сіль, як увімкнути старий водонагрівач і чому вугілля не розгорається.
Валя принципово не відкривала чат.
У неділю вранці задзвонив телефон з незнайомого номера. Валя підняла слухавку.
— Валентино, привіт.
Голос Светки, дружини брата Миколи звучав мелодійно, але з явною претензією.
— Привіт, Света.
— Валю, ну ми так не домовлялися, — промовила невістка.
— Ми приїхали на природу, відпочити від міської метушні, а тут… Ну, відвертий безлад. Коля вчора пів дня возився з цим мангалом, все м’ясо пересушив. Діти вередують.
— Співчуваю.
Рівно відповіла Валя.
— А ти чому взагалі поїхала? Що сталося?
Светка явно намагалася вивідати причину такого кроку, щоб потім перемити кісточки зі своєю ріднею.
— Сталося. Я втомилася. У мене законний вихідний.
— Ну, ми ж сім’я…— завела стару пісню невістка.
— Могла б хоча б попередити. Я б хоч салати з дому привезла. А то ми на тебе розраховували. Коля ж сказав, що все буде готово.
— Ось Колі й пред’являй претензії.
Валя відчула, як закипає злість.
— Він господар, він запрошував. Нехай він і забезпечує обслуговування. Все, Света, мені ніколи, я в перукарні.
Вона відхилила дзвінок. Зіна, що сиділа поруч на кухні, схвально хмикнула.
— Ця Светка взагалі берегів не бачить. Сама за всі ці роки жодного разу ганчірку в руки не взяла. Принцеса на горошині.
У неділю ввечері Валя повернулася до їхньої міської квартири. Удома було тихо. Микола приїхав лише через дві години — червоний від сонця, пропахлий димом і злий як чорт.
Він кинув ключі на тумбу в передпокої й важко поплентався на кухню.
— Ну і що це був за концерт? — запитав він, упираючись руками в обідній стіл.
— Це був мій вихідний.
Валя незворушно помішувала чай.
— Ти мене принизила перед братом,— процідив Микола.
— Светка йому вбила в голову, що у нас брудно й їсти нічого. Сергій злився, що пінне тепле, бо хтось висмикнув холодильник із розетки.
— Я висмикнула. З міркувань пожежної безпеки.
— Ти спеціально все це підлаштувала!
Коля підвищив голос.
— Щоб виставити мене дурнем!
— Ні, Микола.
Валя підняла очі на чоловіка.
— Ти запрошуєш гостей. Ти хочеш здаватися щедрим братом і крутим чоловіком. Але чомусь банкет завжди за мій рахунок. І за рахунок мого здоров’я.
— Та що ти там такого робиш?!
Чоловік щиро обурився.
— Та що там, картоплю почистити та тарілки сполоснути! Це ж справ на годину!
— Саме так.
Валя кивнула.
— Це справ на годину. У чому тоді проблема? Чому ви вчора вчотирьох з цим не впоралися?
Микола запнувся. Слова застрягли. Він хотів виголосити чергову тираду про жіночі обов’язки, але згадав вчорашній вечір. Як він намагався відмити жирну решітку крижаною водою. Як Светка ефектно закочувала очі, відмовляючись чистити овочі. Як Сергій вимагав накрити стіл на галявині, сидячи в шезлонгу.
— Це інше, — буркнув він, відводячи погляд.
— Ми гості… тобто вони гості.
— Ну то нехай в готелі їздять.
Валя встала з-за столу.
— Отже, Миколо. Дача спільна. Хочеш возити туди табір — вози. Але я до цього обслуговування більше не маю ніякого стосунку. Їжу купуєш сам. Готуєш сам. Прибираєш за ними сам. Постільну білизну переш сам.
— Та зараз!
Чоловік підхопився.
— А ти що робитимеш?
— А я лежатиму в гамаку з книжкою. Як Светка.
Микола злобно пирхнув, розвернувся й пішов у кімнату. Весь вечір вони не розмовляли.
Наступні два тижні на дачу ніхто не їздив. Коля демонстративно ображався, Валя насолоджувалася тишею в місті. Сергій кілька разів дзвонив братові, питав, коли знову на шашлики, але Коля відмовлявся, посилаючись на зайнятість.
Мабуть, перспектива знову самому стояти біля мангала й мити підлоги його не приваблювала.
До кінця липня дачний сезон увійшов у нове русло. Сергій з родиною чомусь остаточно перестав приїжджати щовихідних. Светці не сподобалося відпочивати там, де її не обслуговують на найвищому рівні.
А минулої п’ятниці Коля сам зайшов на кухню, поки Валя збирала сумку. Постояв біля порога.
— Валь, я там… сам замаринував свинину, — буркнув він, дивлячись у бік вікна.
— І невелику посудомийну машину купив, завтра привезуть. Поїдеш?
Валя застебнула блискавку на дорожній сумці.
— Поїду.
Вона коротко кивнула.
— Тільки не смій тепер завантажувати посуд у неї сама.
Микола незадоволено скрипнув зубами, але сперечатися не став. Він мовчки підхопив сумку й поніс її в коридор. Характер у нього, звичайно, не змінився, і жага до безкоштовного свята нікуди не поділася.
Але одне він усвідомив чітко: безкоштовна їдальня на дачі закрилася назавжди.
