Дружина називала його недотепою і розмазнею. Дорікала йому за те, що він надто добрий, чесний і скромний. А їй із таким «правильним» чоловіком було нудно й нецікаво. І одного разу вона заявила йому, що зустріла іншого чоловіка — такого, що може і кулаком по столу вдарити, і тисячу троянд подарувати.
Борис не розумів, навіщо їй тисяча троянд, куди їх стільки поставити? Але Люді нічого не сказав, адже й сам давно не відчував до дружини тих почуттів, що переповнювали його перед весіллям.
А адже минуло всього чотири роки. Мабуть, вони виявилися занадто різними, не змогли йти по життю одним шляхом, як би не намагалися.
Може, й дитину народити не змогли, бо в їхній родині для неї не було місця. Та й родини, практично, не було. Борис й Люда жили кожен сам по собі.
Коли вона зізналася чоловікові, що в неї є інший чоловік, то вони обоє навіть зітхнули з полегшенням і, нарешті, вперше за кілька років, дійшли єдиного висновку, що тепер можна розлучатися.
А буквально через кілька днів він зустрів Оленку. Вона йшла босоніж у яскравій короткій сукні, тримаючи в руках свої босоніжки, її волосся розвіював легкий вітерець, а в повітрі після неї залишався приємний аромат ніжних парфумів, який вловлював Борис, крокуючи слідом за дівчиною.
Нарешті він не витримав, наздогнав її й пішов поруч із нею.
— Ви така… — він не знайшов потрібного слова й почервонів. — Ну, тобто, незвичайна.
Дівчина посміхнулася, і він зрозумів, що більше не зможе її забути, такою милою й красивою вона йому здалася. Він ще більше почервонів, а дівчина просто сказала:
— Я Олена, і взагалі-то я звичайна.
Того дня вони розійшлися лише під вечір. Спочатку вони разом завітали до баби Галі, подруги бабусі Олени, взяли в неї список продуктів і ліків та все це для неї купили.
А потім вони пішли в кіно. Борис соромився купити квитки на останній ряд, але в темряві він набрався сміливості й взяв Оленку за руку. Вона руку не відсмикнула.
— Ось який же він негідник! — обурювалася дівчина після фільму. — Одружений, а все одно! Добре, що вона вчасно дізналася й прогнала його. А його дружину шкода, вона так сильно кохає цього негідника!
Я теж ніколи б не закохалася в одруженого, бо якщо він зрадив дружину, то й тебе зрадить, правда, Борисе? Ти ж не одружений?
— Ні, — злякано похитав головою Борис.
Йому було страшенно соромно, що він обманює Оленку, але й правду сказати він не зміг — побоявся, що дівчина прожене його і він її більше не побачить.
До того ж Люда обіцяла піти подати заяву на розлучення, тож це був не зовсім обман.
Борис й Олена почали зустрічатися. З кожним днем Борис все більше закохувався в Олену. Вона виявилася саме такою дівчиною, про яку він мріяв: скромною, чесною і готовою допомогти всім.
А ще вона здавалася йому дуже красивою, і, якби хтось сказав йому, що вона звичайна дівчина, він би щиро здивувався: мовляв, як можна не бачити цю красу?
Зазвичай вони гуляли містом, ходили в кіно, але іноді Олена запрошувала Бориса до себе, коли її мама й тато виїжджали на дачу. Це були найщасливіші години для нього, заради них він був готовий на все, навіть на обман.
Але одного разу під час зустрічі Олена сором’язливо зізналася Борису, що у них буде дитина. Борис просто ошалів від щастя, підхопив кохану на руки й закружляв нею по вулиці. Перехожі дивилися на них і посміхалися, бо вони обоє просто сяяли від радості.
— Борисе, ми ж тепер одружимося? А де ми будемо жити?
Борис знову почервонів, він зовсім не вмів брехати. І щоб якось вийти з цієї ситуації, він зробив вигляд, ніби згадав про важливу справу, і втік, ніжно поцілувавши Олену. Коли він прийшов додому, то побачив, що Люда вже повернулася з роботи.
— Коли нас розлучать? — запитав він дружину прямо з порога.
— Тобі так не терпиться стати холостяком? — посміхнулася Люда. — А, може, я передумала і хочу залишитися з тобою? Ти ж не проти?
Борис витріщив на дружину очі, кивнув, потім похитав головою і, нарешті, вигукнув:
— Я проти! Ти ж обіцяла все оформити! Я поклав на тебе надії, а ти, ти раптом вирішила залишитися? Ти запитала мене, чи хочу я залишитися з тобою? Не хочу! Я кохаю іншу, і в нас буде дитина. Тільки якщо Олена дізнається, що я одружений, вона мене покине.
— Що? — здивувалася Люда. — Оце так тихоня! Ми ще не встигли розлучитися, а твоя коханка вже чекає на дитину?
Борис докірливо подивився на дружину й пішов до своєї кімнати, твердо вирішивши наступного ж дня піти до РАЦСу й подати на розлучення. Цю квартиру ще купили його батьки, дітей у них не було, тож їх розлучать без суду.
Потрібно лише якось виграти час, щоб Олена нічого не дізналася. Борис оглянув кімнату в пошуках свого телефону, щоб зателефонувати коханій, і згадав, що залишив його на кухні. Він вийшов зі своєї кімнати й почув, як Люда з кимось розмовляє.
— Так, Олено, дуже навіть одружений. А я його люблю більше за життя, без нього жити не можу, тому й пробачаю ці зради. Тільки не плач, тобі це шкідливо. Знайдеш собі іншого, неодруженого.
Борис зрозумів, що дружина розмовляє по його телефону з Оленою, підбіг, вирвав з її рук мобільник і крикнув:
– Олено, не слухай її, вона все бреше, — але дівчина вже вимкнула телефон і більше на його дзвінки не відповідала. А потім її номер взагалі відключився.
Люда ж лише знизала плечима й, виляючи стегнами, пішла до своєї кімнати.
Наступного дня Борис під час обідньої перерви збігав до РАЦСу, а відразу після роботи побіг до Олени додому. Двері відчинила її мама:
— Олена поїхала, — холодно сказала вона. — І не треба її шукати. До речі, дитини не буде, так вирішила Оленка.
— Ні, послухайте, все не так, — хотів пояснити Борис, але жінка зачинила перед ним двері.
Він уже повернувся, щоб піти, але потім різко обернувся, знову постукав у двері й крикнув:
— Я нікуди не піду! Я кохаю вашу доньку і майже не зрадив її. Так, я поки що одружений, але сьогодні я подав на розлучення. Я думав, що дружина вже давно це зробила, бо хотіла піти до коханця, але вона, бачите, передумала.
А я ні, не передумав, бо кохаю Олену і люблю дитину. І не піду я звідси, поки не скажете, де вона!
Борис стукав у двері, благав зателефонувати Олені й вмовити її залишити дитину, але йому ніхто не відповів.
Додому Борис повернувся в такому стані, що навіть Люда злякалася:
— Що з тобою? — запитала вона. — Ти захворів?
— Я по.ер, — гірко посміхнувся чоловік. — Ти вб.ла не тільки мене, а й мою маленьку, ще ненароджену дитину. Олена поїхала і збирається зробити переривання, — він подивився на дружину й примружився:
— Може, Бог і не дав тобі народити, бо ти просто цього не варта.
Борис опустив голову й повільно пішов до своєї кімнати, а Люда стояла й дивилася на його згорблену, наче у старого дідуся, спину. Вона хотіла огризнутися, сказати йому у відповідь щось образливе, але слова застрягли в неї в горлі разом зі сльозами.
Три дні Борис не ходив на роботу. У нього зовсім не було сил. Він не їв, не відповідав на телефонні дзвінки, просто лежав і дивився у вікно.
А на четвертий день хтось тихо постукав у двері його кімнати. Він ніяк не відреагував. Тоді двері відчинилися, і увійшла… Оленка, а з-за її спини визирала Люда.
Борис не повірив своїм очам, він почав протирати їх кулаками, але це був не міраж.
Оленка підійшла, присіла на диван поруч із Борею і доторкнулася до його щоки:
– Люда мені все розповіла. І вибачилася. Ти теж пробач мені за те, що я тобі не повірила, я дуже тебе люблю. Просто одного разу мене вже обдурив хлопець, обіцяв одружитися. А потім до мене прийшла його дружина з маленькою донькою і наговорила мені такого, що я ледь не пом.рла від сорому й образи.
Мені було так погано, що я присяглася собі, що ніколи не буду зустрічатися з одруженим. А тут зустріла тебе, закохалася, і раптом цей дзвінок, — Олена обернулася до Люди й злегка знизала плечима.
— Ти, звичайно, вибачилася, але тоді для мене це було, як крижана вода на голову. Ось я й поїхала. Хотіла зробити переривання, але не змогла. А потім мама подзвонила й наказала терміново приїхати. Виявилося, Люда прийшла до неї й усе чесно розповіла.
Борис взяв кохану за руку, сів на диван і здивовано запитав дружину:
— А як ти дізналася, де живе Оленка?
— За номером телефону. Попросила свого Дениса, він же працює в поліції. Він перевірив у базі даних і сказав мені. До речі, ми помирилися, і я переїжджаю жити до нього. Я йому теж усе чесно розповіла, а він відповів, що я не така вже й безнадійна, і пообіцяв зайнятися моїм вихованням.
Минуло півтора року. Борис з Оленою та маленьким Павлиом у колясці стояли біля пологового будинку й посміхалися, дивлячись, з якою обережністю Денис тримав у руках згорток із великим рожевим бантом, який йому вручила медсестра.
А Люда, з квітами в руках, скромно стояла поруч, і в її очах вже не було колишньої зарозумілості — тепер вони сяяли лише любов’ю та щастям.
