Марина помітила щось дивне того вівторка, коли забула вдома зарядний пристрій від телефону.
Зазвичай вона ніколи не поверталася з роботи раніше сьомої, але цього разу вирішила забігти додому під час обідньої перерви. Ключ повернувся в замку тихіше, ніж зазвичай, немов квартира сама просила не порушувати її спокій.
З вітальні долинали знайомі звуки — стрілянина, вибухи, напружена музика гри. Марина завмерла в передпокої, тримаючи в руках зарядний пристрій.
— Андрію? — тихо покликала вона.
Звуки різко припинилися. Потім почулася метушня, швидкі кроки.
— Марино, ти як? — Андрій з’явився в дверному отворі, розпатланий, у домашній футболці. — Щось сталося?
— Зарядку забула, — вона показала провід. — А ти чого вдома?
— Так начальник відпустив раніше, електрику вимкнули — аварія, — він почухав потилицю. — Вирішив не тинятися просто так.
Марина кивнула, взяла зарядку і пішла, але осад залишився. Щось у його поясненні звучало непереконливо, хоча вона не могла зрозуміти, що саме.
У наступні дні вона почала помічати дрібниці, на які раніше не звертала уваги. Андрій йшов на роботу, як завжди, о пів на дев’яту, але повертався завжди в один і той же час — рівно о сьомій. Ніяких затримок, ніяких корпоративів, ніяких термінових проектів. Для IT-сфери це було дивно.
Коли вона питала, як справи на роботі, він відповідав односкладово: «Нормально», «Як завжди», «Нічого нового».
Раніше Андрій любив розповідати про колег, про смішні баги в коді, про те, як начальник знову щось не зрозумів у технічному завданні. Тепер він немов проковтнув язика.
Марина списувала це на втому, на рутину сімейного життя. Вони були одружені вже п’ять років, пристрасні розмови про роботу дійсно могли набриднути. Але тривога зростала, як росте цвіль в кутку ванної — непомітно, але наполегливо.
Все змінилося в п’ятницю, коли вона пішла в магазин біля будинку за продуктами. Біля кас вона зіткнулася з Оксаною Петрівною, секретарем з тієї компанії, де працював Андрій.
— Марино! — зраділа жінка. — Як справи? Як Андрій адаптується на новому місці?
— На якому новому місці? — Марина поставила кошик з продуктами на підлогу.
— Ну як же, його ж звільнили три тижні тому, — Оксана Петрівна явно розгубилася. — Він… він хіба не розповів?
Світ навколо ніби сповільнився. Звуки магазину — писк кас, розмови покупців, шарудіння пакетів — стали приглушеними, нереальними.
— За що звільнили? — голос Марини звучав ніби здалеку.
— Ну, за прогули, звичайно. Спочатку думали, що хворіє, але потім з’ясувалося… Сергій Вікторович довго терпів, але в підсумку вирішив, що досить. А ви справді не знали?
Марина механічно кивнула, поспіхом склала покупки і вийшла з магазину. На вулиці їй стало погано. Земля раптом стала хиткою, ненадійною.
Вдома вона знайшла Андрія в звичному місці — на дивані перед телевізором з джойстиком в руках. На екрані билися середньовічні лицарі.
— Три тижні, — сказала вона, не знімаючи куртку.
Андрій не відривався від гри.
— Що три тижні?
— Три тижні ти брешеш мені щодня.
Андрій поставив гру на паузу і обернувся.
— Про що ти?
— Зустріла Оксану Петрівну в магазині.
Обличчя чоловіка змінилося — напружилося, немов він готувався до удару.
— Марино…
— Три тижні ти робиш вигляд, що йдеш на роботу. Три тижні чекаєш, коли я поїду, і повертаєшся додому грати в приставку. Три тижні я, як дурепа, варю тобі обіди, цікавлюся, як справи в офісі.
— Послухай, я хотів сказати…
— Коли? — голос Марини підвищився. — Коли ти хотів сказати? Коли закінчаться гроші? Коли нас виселять за несплату?
Андрій встав з дивана, але не наблизився до неї.
— Я ненавидів цю роботу, — сказав він тихо. — Ненавидів кожен день. Сергій Вікторович — самодур, колеги — лицеміри, завдання — повна рутина. Може, це на краще.
— На краще? — Марина не могла повірити почутому. — Ти вважаєш, що залишитися без роботи — це на краще?
— Я знайду щось інше.
— Коли? Завтра? Через місяць? А на що ми будемо жити? На мою зарплату? Я, між іншим, не олігарх, щоб одна тягнути сім’ю.
Андрій знизав плечима — жест, який в цей момент здався Марині особливо дратівливим.
— Можеш підробіток знайти. Переклади якісь, репетиторство.
— Підробіток? — вона не кричала, але голос дзвенів від обурення. — Я повинна знайти підробіток, тому що мій чоловік вирішив три тижні грати замість того, щоб заробляти гроші?
Це була остання крапля. Марина схопила телефон і набрала номер свекрухи.
— Алло, Віра Іванівна? Це Марина. Нам потрібно поговорити про вашого сина.
— Що сталося, люба?
— Сталося те, що ваш син три тижні обманює мене. Його звільнили за прогули, а він робить вигляд, що ходить на роботу.
У слухавці запала тиша.
— Віра Іванівна, ви мене чуєте?
— Чую, — голос свекрухи став сухим. — І що ви пропонуєте?
— Я пропоную два варіанти. Або ви переказуєте мені всю свою пенсію на картку, щоб я могла утримувати вашого синочка, або забираєте його до себе жити. Тому що я не збираюся працювати за двох, поки він вдома в ігри грає.
— Передайте йому трубку.
Марина простягнула телефон Андрію. Той неохоче взяв трубку.
— Так, мамо… Так, це правда… Ні, не хотів… Так, розумію… Завтра? Добре.
Він поклав трубку і подивився на дружину винуватим поглядом.
— Мама завтра прийде.
— Чудово, — Марина нарешті зняла куртку. — А поки що вечерю собі готуй сам.
Наступного дня Віра Іванівна прийшла о пів на одинадцяту ранку. Марина якраз збиралася на роботу, але затрималася, щоб подивитися на розмову свекрухи з сином.
Віра Іванівна була жінкою невисокою, але з залізним характером. У молодості вона одна виховала Андрія, працювала на двох роботах, економила на всьому, щоб дати синові освіту. Тепер, у свої шістдесят два, вона виглядала втомленою, але не зломленою.
— Андрію Сергійовичу, — сказала вона, навіть не привітавшись. — Поясни мені, як дорослий чоловік тридцяти років може поводитися як безвідповідальний підліток.
— Мамо, ну не починай…
— Не починай? — її голос став гучнішим. — Я тобі все життя повторювала: чоловік повинен відповідати за свою сім’ю. А ти що робиш? Обманюєш дружину, сидиш вдома, граєш в іграшки!
— Це не іграшки, це…
— Мені все одно, що це! — Віра Іванівна підійшла до приставки. — Через цю дурницю ти втратив роботу?
— Мене дістала ця робота. Кожен день одне й те саме, начальник постійно незадоволений…
— А що ти хотів? Щоб тобі платили за те, що ти сидиш і отримуєш задоволення? Робота тому й називається роботою, що це не розвага.
Марина спостерігала за сценою, відчуваючи дивну суміш задоволення і жалю. З одного боку, Андрій отримав по заслугах. З іншого — він виглядав таким розгубленим, ніби йому було чотирнадцять, і він тільки зараз зрозумів, що сталося.
— Завтра, — продовжила Віра Іванівна, — ти йдеш на співбесіду до Михайла Сергійовича Козлова. Пам’ятаєш Михайла Сергійовича? Він був у нас в гостях на твоєму дні народження. У нього невелика компанія, потрібен програміст.
— Мамо, я не можу просто так до незнайомої людини…
— Не незнайомого, а до сімейного знайомого. І можеш. Тому що альтернатива — жити з мамою і щодня вислуховувати нотації.
Марина правильно сказала: або ти береш відповідальність за сім’ю, або сім’я тобі не потрібна.
Андрій подивився на дружину, але в її очах не було співчуття.
— А цю штуку, — Віра Іванівна кивнула на приставку, — продаєш. Сьогодні ж.
— Але мамо…
— Ніяких «але». Тобі тридцять років, а не тринадцять. Досить грати в дитячі ігри.
— Чудова ідея, — сказала Марина. — І ще одна умова: зарплата — на мою картку. Повністю. Кишенькові гроші будеш отримувати, коли доведеш, що вмієш бути відповідальним.
Андрій відкрив рота, щоб заперечити, але один погляд на двох жінок змусив його замовкнути.
— Добре, — сказав він тихо.
Того ж дня вони продали приставку через оголошення в інтернеті. Андрій пакував консоль і ігри з таким виглядом, ніби ховав близького друга. Марина спостерігала за ним і думала про те, що, можливо, вони обоє були винні в тому, що сталося.
Вона — тому що занадто довго закривала очі на його інфантильність. Він — тому що сприймав її турботу як належне.
Покупець — молодий хлопець років двадцяти — з ентузіазмом розглядав приставку.
— Класна модель, — сказав він. — Та й у відмінному стані. А чому продаєте і з такою знижкою?
Андрій подивився на Марину, потім на матір.
— Одружився, — сказав він нарешті. — Треба дорослішати.
Хлопець розсміявся.
— Зрозуміло. Дружина проти іграшок?
— Дружина проти безвідповідальності, — поправила Марина.
Коли покупець пішов, у квартирі стало тихіше. Місце, де раніше стояла приставка, здавалося порожнім, але це була не та порожнеча, яка вимагає заповнення. Це була порожнеча, яка звільняє місце для чогось нового.
— Завтра о дев’ятій ранку у Козлова, — нагадала Віра Іванівна синові. — Не запізнися.
— Не запізнюся, — пообіцяв Андрій.
Увечері, коли свекруха пішла, подружжя залишилося наодинці. Андрій сидів на дивані і дивився в порожнє місце, де раніше стояв телевізор з приставкою.
— Марино, — сказав він, не повертаючи голови. — Вибач.
— За що саме? — вона сіла поруч, але не близько.
— За все. За брехню, за безвідповідальність, за те, що змусив тебе почуватися самотньою у власній родині.
Марина мовчала. Прощення — це не слова, які вимовляють одразу після вибачення. Прощення — це процес, який вимагає часу і змін.
— Я справді ненавидів ту роботу, — продовжив Андрій. — Але це не виправдання. Можна ненавидіти роботу і все одно бути відповідальним.
— Можна, — погодилася вона.
— Думаєш, я впораюся? На новій роботі?
— Не знаю, — чесно відповіла Марина. — Але у тебе є шанс це довести.
Вони сиділи в тиші, кожен думаючи про своє. За вікном наставав вечір, і в квартирі ставало темно. Але Марина не поспішала вмикати світло. Іноді темрява потрібна, щоб краще побачити те, що дійсно важливо.
Наступного дня Андрій встав о сьомій ранку, прийняв душ, одягнув найкращий костюм і пішов на співбесіду. Марина провела його до дверей і поцілувала в щоку — не як раніше, автоматично, а свідомо, як побажання удачі.
Увечері він повернувся з роботи. Зарплата на випробувальному терміні була меншою, ніж на попередньому місці, але це були чесні гроші. І вперше за довгий час Андрій розповів дружині про свій робочий день — докладно, з ентузіазмом, як розповідають про щось важливе.
— Знаєш, — сказав він за вечерею, — може, мама права. Може, мені дійсно час подорослішати.
— Дорослішання — це не одноразова подія, — відповіла Марина. — Це щоденний вибір.
Вони доїдали вечерю в комфортній тиші, і Марина подумала про те, що криза в їхніх стосунках, як і будь-яка криза, була не тільки руйнуванням, але й можливістю. Можливістю побудувати щось нове, міцніше, чесніше.
Приставки більше не було, але її відсутність не здавалася втратою. Це було звільненням — для них обох.Спеціально для сайту Stories
