— А ти точно нічого не забула? А дитину, яку народила? — поцікавилася бабуся, коли Катя зібрала всі речі.
– Я не можу її залишити собі. Тато мені не дозволяє, — тихо прошепотіла Катя.
***
Ірина багато років жила сама, не забиваючи собі голову думками про сина, дорослого сина, який уже давно сам став батьком.
Так буває: син просто забув про існування матері.
…Ірина підмела двір мітлою. Призвичаїлася, щоб двір був чистим, без жодної смітинки. Потім, набравши ковшем води з бочки біля ґанку, вона вимила ноги й, акуратно витерши їх маленьким рушником, одягла теплі в’язані шкарпетки та пішла до будинку. У якому також було ідеально чисто.
Та даремно зайшла: почула, як забряжчала кована залізна ручка на воротах.
Хто б це міг бути?
Про неї, стару, рідко хто згадував, тому вона не чекала гостей. Може, щось сталося?… Ірина поспішно підійшла до воріт і відімкнула їх. За дверима виявився син, Тимур, високий, вже кремезний чоловік. Він був не сам, а з красивою молодою жінкою.
— Знайомся, Катя, це твоя бабуся. Привіт, мамо, це Катерина, моя дочка.
— Тож онука, — промовила господиня дому.
Не чекаючи на запрошення від матері, Тимур відійшов на пів хвилини й повернувся з купою валіз та пакетів.
— Вибач, що не приїжджав у гості, — не дивлячись матері в очі, швидко промовив чоловік і поклав гроші на ґанок. У дім заходити не став, і поки Ірина накривала стіл у літній кухні, він поїхав. Залишилася його дочка.
…Катерина виявилася небагатослівною дівчиною. Ірина, до речі, теж не прагнула спілкування.
— Поїж щось. Випий чаю. Спробуй коржик із сиром, — запропонувала господиня, і Катя слухняно відпила з чашки чаю, взяла в руки коржик.
— Ти від когось ховаєшся?
— Ні, бабусю. Я ваг.тна. Ось тільки… ніхто не повинен про це знати.
Ірина похитала головою, почувши це. Вона й гадки не мала, що таке досі трапляється.
— Якщо ти приїхала сюди, щоб сховатися, то поясни мені, що буде з дитиною після народження?
– Батько сказав, що віддасть дитину в дитбудинок.
Ірина мовчки похитала головою й клацнула язиком.
– Дитина… Справа погана. Що такого сталося, що ти вирішила народжувати потайки й позбуватися дитини, дівчино?
Гостя не відповіла на запитання, вона дивилася в одну точку, вважаючи за краще мовчати. Ну що ж, Ірина не стала дошкуляти запитаннями.
Напевно, вона вже була в тому віці, коли зникає інтерес до того, що відбувається навколо.
Син подзвонив лише раз, попросив матір:
– Мамо, ти ж була повитухою в селі. Коли Катька народить, прийми по.оги, а потім подзвони мені. Немає потреби звертатися до пологового будинку, коли ми самі впораємося.
Ірина дуже розсердилася, почувши слова сина, і глухо промовила у слухавку:
— Ти тільки заради цього згадав про моє існування? Ти привіз її до мого дому, тож вирішувати мені. Вона народжуватиме як людина, а не бездомна кішка!
***
Коли в Катерини почалися пер.йми, Ірина пішла до сусіда, старого Остапа: у нього вдома був телефон, була старенька машина.
— Поїхали, — наказав він.
Ірина допомогла онучці сісти в машину, і вони поїхали до районного центру. Там є амбулаторія.
…Батько Катерини, Тимур, приїхав того ж дня. Він перебував у будинку Ірини, чекаючи, коли доньку випишуть із пологового будинку.
Катерина повернулася разом із батьком до будинку його матері, ледь переставляючи ноги, виснажена: здавалося, що в ній залишилися лише очі на білій шкірі. Дитини з нею не було — мабуть, вона відмовилася від неї там, у пологовому будинку.
Дівчина відновлювалася в будинку бабусі цілий тиждень. Ірина допомагала їй у всьому. І зрозуміла, що в Катерини було розходження тазових кісток. Звісно, це неприємна річ, але не сме..ельна.
«До весілля заживе», — невдало пожартував тоді батько Каті, Тимур.
А коли Катя прийшла до тями й уперше сама вийшла у двір, без сторонньої допомоги, Тимур голосно оголосив:
— Ну нарешті, ти знову стала схожою на людину. Зараз відвезу тебе в салон, нехай приведуть до ладу волосся, нігті, що там ще? А потім — додому. Дякую тобі, мамо, за те, що допомогла з проблемою.
Він вийшов за ворота, щоб завести автомобіль, попередньо наказавши дочці зібрати речі.
Ірина суворо подивилася на дівчину:
— А ти точно нічого більше не забула? А дитинку, яку народила?
Катерина завмерла й втупилася в одну точку.
— Я ж сотні разів тобі казала, що не можу, бабусю. Я народила її від людини… …яка мене обдурила.
У нього є дружина, а я… А мені… Доведеться починати життя з чистого аркуша.
— Невелика втрата. Цей негідник тобі не належить, і ти нічого з цим не зможеш вдіяти. А ось дитина твоя. Її подальша доля цілком залежить від тебе.
Ірина суворо подивилася на неї, на цю бездушну жінку, яка покинула власну дитину.
— Коли я дзвонила до пологового будинку, мені сказали, що ти народила дівчинку. У тебе — донька. Зараз вона лежить сама в кувезі, плаче й чекає на тебе! Не роби дурниць, Катю, забери доньку.
— Тато мені не дозволить, — видихнула Катерина.
В її очах відбився такий біль, що жінка відступила.
Лише кинула через плече з презирством:
— Тоді їдь. Забирайся. Живи й надалі, як твій батько. Ти не жінка. Ти дурна лялька. Я більше не хочу тебе знати.
У дім увійшов Тимур і подивився на сумки з валізою, що стояли посеред кімнати.
— Ходімо, — наказав він дочці й взявся за багаж.
Катерина не зрушила з місця, Тимур помітив це, коли вже був біля дверей, здивувався й подивився на дочку:
— Чого встала? Машина чекає!
— Я зібрала речі, як ти й просив, забери їх. А я залишуся тут, — ледь чутно промовила Катя.
Ірина змахнула сльозу з очей.
— Ти з глузду з’їхала?! У нас і так проблем по самі вуха, а ти ще й витворяєш! — розсердився чоловік.
— Я ж сказала, нікуди не поїду. Я хочу забрати доньку.
— Ах ти! Ще до мене прибіжиш! — захлинувся від обурення Тимур. Він подивився на матір і зажадав відповіді:
– Це твоя робота?! А, я зрозумів, мстишся мені. Я забув про твоє існування, а ти за це відібрала у мене дочку! Мати називається!
– Я більше не матір тобі, — промовила Ірина.
– Та йдіть ви обидві! — у запалі вигукнув Тимур. – А ти, Катька, повертайся додому, поки я не передумав. Прийму, тільки без приплоду! Даю тобі два тижні. Інакше позбавлю спадку, і ти мені більше не дочка!
Він гучно грюкнув дверима, а Ірина підійшла до плачучої Катерини, підставивши онучці своє плече. І тихо промовила:
— Нехай іде, не реви. Ти все правильно зробила.
Далі жінки, міцно тримаючись за руку, швидким кроком попрямували до сусіднього будинку.
— Остап, ти повинен відвезти нас до того пологового будинку! — вимагала Ірина.
– Тож доведеться їхати до міста.
– Справа дуже термінова, там чекає правнучка!
– Ось у чому справа… Ну, якщо так, то зачекайте трохи. Я вип’ю чаю й заведу машину. З ранку ні краплі води в роті не було…
***
– А що ти хотіла? Ти сама підписала відмову від доньки, — заспокоювала Катю бабуся. — Послухала свого батька, а не мене. Але не хвилюйся. Ти ще забереш її, давай лягай у ліжко, я тобі бульйончик зварю, тобі треба набратися сил… А потім ми з тобою будемо домагатися, щоб тобі повернули малечу.
– Бабусю, — шепотіла Катя, заливаючись сльозами, — чому я дізналася про твоє існування лише зараз? Чому ти не була поруч, коли мені було так погано? Ти одна мене підтримала… Мої мама з татом зненавиділи мене за помилку.
— Яку помилку, Катю? — розсіяно запитала Ірина, гладячи онуку по волоссю.
— Жахливу, як сказав тато… Таку, що перекреслила моє й їхнє життя. Тато казав, що я народжена для іншого майбутнього, а не для того, щоб стати матір’ю-одиначкою. А я слухала його, хоча мені хотілося залишити дитину. Тільки… Мені нікуди було піти з малечею.
— А тепер у тебе є я. І я не покину вас обох, — пообіцяла Ірина. — Не плач. Усе налагодиться. Адже все добре, люба. У тебе народилася здоровенька донька, ти забереш її, а батько… Настав час відірватися від батьків, адже ти тепер сама мати. А з батьком ви помиритеся, я знаю…
***
З того самого дня невидима стіна між Катею та Іриною впала.
Катерина почала поводитися з бабусею інакше — щиро, з любов’ю та повагою. Вона притискалася до старої жінки, наче маленька дитина, розповіла їй усі свої таємниці й пообіцяла ніколи більше не розлучатися.
На обличчі Каті з’явилися рум’янець і посмішка.
Молода дівчина швидко оговталася після по.огів і влилася в ритм життя бабусі. Вона швидко зрозуміла, що потрібно робити в цьому новому для неї місці, із задоволенням допомагала бабусі у всьому.
Ось тільки вечорами Ірина помічала сумний погляд онуки.
Та сумувала за кимось.
Можливо, думками вона була з дочкою. А може, з батьками. Або навіть з батьком дитини.
— Тато казав, що ти відреклася від нього після того, як він одружився з дівчиною іншої віри.
— Я?
Ірина була дуже здивована словам онуки.
— Що за брехня…
— За словами тата, саме через це ви не спілкувалися. Він завжди казав, що ти — демон у плоті. Тому я боялася тебе, коли тато привіз мене до тебе пожити. І не очікувала, що ти… Ти така… Добра. Не очікувала, що змусиш мене забрати мою… Настю.
— Настя? Ти назвала доньку Настею? — знову здивувалася Ірина.
— Так.
Обличчя Катерини засяяло.
— Вона моя Настуся. Мені дуже подобається це ім’я. Нареченого мені знайшов тато, він познайомив мене з сином свого найкращого друга, Ренатом. Ми планували влаштувати весілля, але потім щось пішло не так, друг обдурив батька…
Батько сказав, що ніякого весілля не буде. Але у нас з Ренатом уже були стосунки, про які тато не знав. У підсумку Ренат теж послухався свого батька й одружився з іншою жінкою.
Ірина слухала онуку, хитаючи головою.
— Розумієш, бабусю… Ти правильно назвала мене лялькою. Я була пішаком у руках батька. Маріонеткою, якою він керував…
Коли стало зрозуміло, що я зава.ітніла після стосунків із Ренатом, батько був у нестямі. Сказав, що не очікував від мене такої зради. Він думав, що ми з Ренатом лише за ручки трималися… Переривання було робити пізно, всі терміни минули, а я взагалі дізналася про неї лише тоді, коли живіт почав рости…
— І Тимур вирішив, щоб ти народила таємно, щоб ніхто не дізнався, що ти була вагі.на, — здогадалася Ірина. — А сам Ренат знає про твою вагіт.ість?
— Ні.
Очі Каті спалахнули й згасли.
— Я б йому нізащо не сказала. Адже він зрадив мене…
— Тоді ти повинна йому сказати, щоб твоя совість надалі була чистою, — знизавши плечима, порадила Ірина.
— Бабусю… У тебе все так легко й просто. А я не можу, — зітхнула Катя.
— Чого ти не можеш? Адже справа не в тобі, а в тому, що у твоєї доньки, Насті, є рідний батько. І не тобі вирішувати, чи потрібно їм знати про існування одне одного. Якщо Ренату не потрібна твоя донька, то ти чітко про це дізнаєшся й остаточно викреслиш його зі свого життя, ось і все.
— Напевно, ти маєш рацію.
…Минали дні, і Катя з бабусею часто їздили у справах до міста, щоб повернути новонароджену дівчинку назад.
Відмовитися від малечі було нескладно, зате повернути батьківські права та опіку над дівчинкою виявилося важко.
Подумавши, Ірина привела Катю до незнайомого будинку. Нічого докладно не пояснивши, вона завела її до квартири, яку відімкнула своїм власним ключем.
— Що це? — здивувалася Катя. — У тебе є житло в місті?
— Так, є. Я деякий час здавала її. Вона приносила мені непоганий дохід. Але якщо раптом органам опіки знадобиться підтвердити твої умови проживання, то ми все оформимо як слід, так?
– Бабусю, — вигукнула Катя.
Коли все вже минуло і Катя забрала доньку, ніжно притискаючи її до себе, поруч із нею була Ірина.
Саме вона й запропонувала Каті:
– Іди й поговори з Ренатом. А я тим часом побуду з малечею.
Судячи з усього, розмова виявилася недовгою.
Катя повернулася засмучена, з червоними плямами на щоках.
Ірина вирішила, що не буде набридати запитаннями: якщо захоче — сама все розповість, адже вона вже не маленька.
— Бабусю, — промовила Катя, ледь не плачучи. — Як добре, що ти у мене є. Тебе мені сам Бог послав.
— Все добре, люба, — підбадьорила онуку Ірина. — У тебе все добре. Поруч із тобою найкраща у світі людина — це твоя донька. Решта не має значення.
…Не минуло й тижня після того, як Катя возз’єдналася з донькою, як до будинку Ірини примчала мати Каті — Раїса.
Ірина впізнала її з першого погляду, щойно та з’явилася біля воріт.
— Ірина Маратівна, — вибачте мені! — Раїса була готова впасти на коліна. — Я хочу побачити Катю, не можу, шалено сумую.
— Хто тобі забороняє бачитися з нею? — здивувалася Ірина. — Катя чекала на тебе щодня, їй дуже потрібна підтримка матері.
Пізніше, коли невістка сіла за стіл пити чай, вона почала плакати, витираючи очі хустинкою й підлещуючись до свекрухи:
— Ірина Маратівна, а ви чому жодного разу не приїжджали до нас? Ось я завжди казала Тимуру, що так не можна, треба дружити з мамою. Але він сам винен, не хотів нічого чути про вас. Якщо ви вважаєте, що я налаштовувала його проти вас, то поспішу сказати — нічого подібного! Я завжди…
— Не треба, — перервала невістку на півслові Ірина. — Це все вже неважливо. Мої двері завжди були відкриті для вас, і ви про це знаєте. Що вже тепер говорити, навіщо слова?
— Я вам така вдячна, — пролепетала Раїса. — За те, що підтримали Катю. І допомогли забрати Настю. Настя просто чудова… Така схожа на вас, здається.
Ірина кивнула головою.
Їй не цікава балаканина Раї. Напевно, двадцять років тому ці слова викликали б у її душі відгук, але зараз Ірина не відчувала жодних емоцій від спілкування з невісткою.
Ну й добре. Головне ж, що життя налагоджується.
Ось уже й невістка приєдналася до Каті, переставши слухатися свого владного чоловіка. Значить, Катя більше не залишиться сама на сам зі своїми турботами та клопотами.
А ще через пару днів до будинку Ірини під’їхав великий блискучий автомобіль. З нього вийшов молодий чоловік із квітами в руках.
Ірина без слів зрозуміла, що це той самий Ренат, батько Насті.
Про що розмовляли молоді, Ірина не знала, але з дому вийшли вже всі разом: Ренат тримав дитину на руках, Катя йшла поруч.
— Бабусю, — посміхнулася Катя. — Моя бабуся… Ренат приїхав, щоб забрати нас із донькою. Ось так… Він подав на розлучення… А ти… Ти мене відпустиш?
Катя заглянула в очі бабусі.
— Яке дурне запитання, Катя, — посміхнулася Ірина. — Я дуже рада за тебе.
Катя міцно обійняла її, притиснувшись усім тілом, і заплакала:
— Бабусю… Це все завдяки тобі… Як добре, що ти мене тоді відрадила! Твої слова для мене були ляпасом, від якого я прокинулася, бабусю!..
— Ну-ну, не вигадуй. Сідай у машину, люба… Вам ще треба їхати з малечею…
Епілог
Ірина раділа за онуку.
У неї все склалося якнайкраще. Катя постійно дзвонила їй, надсилала знімки. Це були світлі, прекрасні фотографії щасливої родини.
…Тимур приїхав, коли вона зовсім не чекала.
Увійшов до будинку, не постукавши, сів поруч із Іриною й сказав:
— Пробач мене за все, мамо. За те, що не приїжджав, за те, що забув про тебе.
Ірина задумливо подивилася вдалину.
— Мамо… Вибач, я наговорив зайвого, — каявся Тимур поруч.
– Я просто вважав, що знаю, як правильно жити. А коли Катька наважилася піти від мене, я думав, що це все ти, що ти мстишся мені за те, що у тебе більше немає сина. Я зрозумів, як це — коли власна дитина відвертається від тебе, мамо!
Я все усвідомив! Це моя розплата за те, що я покинув тебе… Я хочу все виправити! Катя не хоче мене бачити, що робити?
– Пробачить, — задумливо промовила мати. — Колись.
