-Добрий вечір.
-Добрий… а ви до кого?
-Мне потрібен В’ячеслав Іванович Сімейко.
-Це мій чоловік, а навіщо він вам.
Жінка не встигла відповісти, з кімнати пролунав чоловічий голос.
-Зінушка, хто там?
-Славко, а це до тебе… Молода особа, ось ти мені й скажи хто це в нас тут…
-Вітаю, – здивовано простягнув чоловік, – а ви хто, вибачте?
-Привіт, тату…
-Анно…
-А в тебе ще є доньки, крім мене? – трохи глузливо запитала дівчина.
“-А вона та ще штучка, -подумала Зіна, -звалилася на голову.”
Анна стояла в дверях, переминаючись із ноги на ногу, в ногах у неї стояв великий туристичний рюкзак.
“- Сумку не могла знайти, поморщилася Зіна.”
“Вступати видно приїхала. Нічого не знаю, нехай у гуртожиток іде, я свого часу помоталася.”
– Славко, можна тебе на хвилинку, – потягнула чоловіка за руку в кухню.- Славко, врахуй, у нас місця немає зайвого, у нас вона жити не буде, – зашепотіла голосно й палко Зінаїда.
-Але вона моя донька.
-І що? І що? У нас своя сім’я, навіщо мені чужа незрозуміла дівчина. Та ти її сам-то знати не знаєш, до того ж аліменти платив стільки років, і непогані між іншим.
-Вона моя дочка! – твердив своє Славко.
Вони по черзі визирали з кухні, посміхаючись і червоніючи, дивилися на Анну і знову ховалися за дверима.
-Та зрозумій ти, Марія доросла дівчина, вона не потерпить когось поруч із собою, а Микита хлопчик, куди нам її? На кухню?
-Тобто ти хочеш сказати, – голосно зашепотів Славко, – що твоя дочка має жити з нами, а моя ні? Моя нехай котиться під три чорти?
-Ах ось як ти заговорив, негідник! Марійка вважає тебе своїм батьком, а ти, ти, – і жінка заплакала.
– Зіна, ну гаразд, чого ти, ну заспокойся, ну…
-Іди, котись зі своєю донечкою… Ах, так, я й забула, півквартири ж твої. Добре! Тоді ми з дітьми підемо, – і Зіна вискочила з кухні, грюкнувши дверима, пробігла повз Анни, яка стояла все ще в дверях.
В’ячеслав Іванович вийшов червоний, як буряк, із кухні і, не зводячи очей, запропонував доньці проходити й розташовуватися.
-Та ні, дякую.
Із кімнати долинали крики Зінаїди, у передпокій визирнув повненький,з заплившими очима хлопчик, майже підліток.
-Тато, а чо мама кричить?
-Іди, іди, іди, Петрику, іди, я зараз,- заметушився батько. Ось сестра твоя, Ганнуся, ось… Ганно… це Петрик, брат…
Брат із сестрою подивилися один на одного байдуже і відвернулися.
Хоча Анна й виявила частку цікавості, Петро ж, промайнувши поглядом по дівчині, навіть не спромігся поцікавитися в батька, що за сестра така й звідки вона взялася.
-Ну ось дочка, розумієш, кхм,- почав говорити батько.
-Ой, ну що за шум? Що знову? – випливла худорлява дівчина.
-Марійко, тут розумієш, Анна… донька моя.
-І? -Марія закотила очі, – мені то що? Що через це кричати треба?
-Тато, мені йти треба, тут ось тобі лист, від бабусі…
-Що? Від…
-Так, від бабусі ,твоєї матері, просила передати на випадок чого… Ось я і…
-Коли?
-Та з місяць тому ще.
-І не сказали, чому не повідомили.
-Так от тільки можливість з’явилася.
-Як це сталося… Хоча що там казати, вік, я навіть не попрощався…
-З ким?
-З матір’ю.
-Ну так, коли ти тікав від нас із мамою, ти навіть бабусі не сказав. Вона пробачила тебе, та й не сердилася ніколи. Гаразд, тату, мені справді бігти треба, проведеш мене?
-Почекай, куди бігти?
-На поїзд, там усі наші вже. Ми в Карпати зібралися, того року їздили.
-А ти що не вступатимеш? – з кімнати виглянула заплакана Зінаїда з червоним розпухлим носом і опухлими очима.
-Я? Вступати???
-Хто вступати? – раптом активізувалася Марія, – до мене в кімнату навіть не думайте підселяти, до Петра нехай іде, це його сестра.
-Так ти теж моя сестра.
-Ой, затули пельку, порося.
Анна стояла й з усмішкою дивилася на суперечку своїх “родичів”.
-Ну гаразд, мені справді йти треба, тату…
-Але як же… Славко, почекай, у нас справді нема місця, та й квартиру винаймати зайвих грошей теж нема, – знову заговоріла Зінаїда.
-Та заспокойтесь ви, тітко Зіно, колишня краща мамина подруга, – глузливо сказала дівчина. -Ви реально думаєте, що я змогла б жити у вашому зміїному гнізді?
Зіна стояла відкривала і закривала рот.
-Ну так, я не така безхребетна, як мама моя, мене життя змусило іншою вирости. Я приїхала за дорученням бабусі, віддати татові дещо. Я давно вчуся, живу вдома.
Не розумієте, так? Я живу у квартирі, яка належить мені за законом, так зрозуміліше? Бабуся з мамою приватизували навпіл, я спадкоємиця обох, якось так.
Анна повернулася і, підхопивши рюкзак, пішла до дверей.
-Тато, проводиш мене, хоча б до під’їзду, можна – запитала вона в Зіни? Не забороняється? Не бійтеся, не вкраду, повернеться до вас…
-Так стояти, -рявкнула Зінаїда, – я не зрозуміла, це яку ви квартиру поділили? Це з яких ти ще й спадкоємиця одна, га?
-Ну як же, – видно було, що дівчині прямо приносить задоволення відповідати на запитання Зінаїди, – квартира, в якій жила бабуся, а потім, після втечі тата і ми з мамою, бабуся нас забрала, вона ж була не приватизована.
Бабуся з мамою приватизували її, навпіл. Я мамина спадкоємиця, а бабуся свою частину мені подарувала.
-Що значить подарувала? А як же Славко і діти?
-Які діти, тітко Зіно? Ви Петрика маєте на увазі, то в нього тато й мама є, а я сирітка,- зітхнула удавано.
-Ми будемо судитися!
-Звісно, звісно.
-Славко прямий спадкоємець!
-Серйозно? А ви пам’ятаєте кричали, що бабуся татові ніхто? Адже вона й справді ніхто, мачуха. Навіть за документами ніхто.
Ти тому, тату, дванадцять років носа до матері не показував?
Яка пожертвувала всім, щоб підняти тебе. Не заводила своїх дітей, щоб не травмувати Славочку, доглядала свою свекруху, твою бабцю, потім твого батька, який був старший за неї і, захворівши, витягнув із неї всі соки.
Тягнула, тягнула, вчила тебе, а ти…
Річ у тім, що вона любила тебе все життя, як сина і … пробачила.
-Ми будемо судитися, – вперто викрикнула Зінаїда! Там є Славка і Петра частка. Хапуги, провінціалки, захапали квартиру в Дніпрі… Славко! Чому вони живуть у чужому житлі та вважають своїм, а ти із сім’єю змушений поневірятися по зйомних?
-Так, ми такі. Я, щоправда, в Дніпрі на світ з’явилася, та й тато, і є спадкоємицею, справжньою, а ось ви, тітонько Зіно, з тієї самої провінції, що й мама моя, чи не так?
Трохи прорахувалися ви в розрахунках своїх, не очікували, напевно, що Олександра Василівна не покине дитину і дружину свого нерідного хоч, але сина.
Треба було, тітко Зіно, хоча б листівочку до свят надсилати бабусі, а не відбивати сина від матері.
Тож судіться, на здоров’я. І це, займіться здоров’ям дитини, це я вам, як майбутній лікар кажу.
Анна зробила крок за поріг.
Видихнула, вийшовши з під’їзду, фух, висловила. Ну й добре, зате легше стало.Анна стояла і глибоко дихала, заспокоюючись, у голові шуміло, але почувалася дівчина чудово.
До поїзда був час, вона просто не хотіла перебувати в цьому зміїному гнізді, є час подивитися Київ, подумала дівчина.
Батько наздогнав її на вулиці.
-Анно, Анно, вибач доню.
-За що, тату? За сльози і переживання матері? За моє нерозуміння того, що відбувається? За слова Марії, що тепер мій тато не мій, а її. Це вона мені встигла крикнути з машини, куди ти так стрімко сідав, навіть не помітивши мене.
За переживання бабусі? За що ти просиш вибачення, тату? У нас давно не болить, ні в мами, ні в бабусі, і навіть у мене все пройшло.
-Мати… вона… як? коли?
-Що коли? Нормально вона, з мамою в саду копаються, он в’язати навчилася, шкарпетки мені в похід зв’язала.
-Почекай, донечко… Мама жива…
-Ну звісно, ти чого?
-Моя,- уточнив батько.
-Та твоя, твоя. Ти що подумав, що бабусі немає, ми поділили спадок, а тобі лише лист? Та вже…
– Але ти сказала лист… на випадок чого…
– А це, так, випадок типу, якщо випаде нагода, ось випала нагода. У нас група в Києві, я й забігла. Ось, тримай.
-Що це?
-Ключі від твоєї квартири в Дніпрі. Бабуся тобі свою заповідала, я приїхала з наміром подивитися на тебе, в очі тобі, віддати лист і ключі.
Побачила невеселого, загнаного чоловіка, замість красивого, улюбленого тата, образ якого стільки років перед очима стояв. Адже я обожнювала тебе, і навіть іноді про себе звинувачувала маму, приїду попрошу у неї вибачення, мільйон разів за це.
Я не віддала там ключі, не знаю чому. Не питай, може ревнощі дитячі, може ще щось. Ось, це тобі. Як хочеш, так і розпоряджайся. Можеш віддати своїй Зінаїді, вона швидко знайде застосування… А я так подумала, це Петру квартира, ну твоєму синові, потім, коли виросте, буде.
Ви покажіть його все ж таки лікарю, а то якось …Гаразд, тату. Треба йти.
-Доню…
-Гаразд, я піду тату, справді часу немає.
Він стояв і дивився вслід своїй доньці. Яка велика, крокує впевнено, схожа на його бабусю, свою прабабку. Така ж відкрита і смілива, не мовчить, одразу говорить. Молодець.
Треба справді здоров’ям Петрика зайнятися, треба до спорту його привчати.
“Анно, донечко. Он яка…
Мамо… Соромно, справді соромно…”
Скачуть думки в голові, стоїть задумливо… сховав ключі в кишеню. Поки що хай побудуть, як шматочок дитинства і щасливого життя. Того минулого, коли був живий тато і мама була молода…
А на зупинці, зникнувши з поля зору, сиділа і плакала маленька дівчинка в образі дівчини, сильної і сміливої. Дівчинка плакала захлинаючись, люди, що пробігали повз, не помічали малятко, вони бачили тільки дівчину, яка сиділа, з щільно стиснутими губами і кулаками.
Плач, плач мила. Життя таке, воно різне, плач. Образ твого красивого, розумного, доброго, веселого татка зник, поступившись місцем несміливому чоловікові, який не має своєї думки, років п’ятдесяти.
Хто ж винен? Та ніхто, він сам вибрав собі таке життя. Значить воно йому до вподоби, значить його все влаштовує. Що ж нехай, нехай.
Плаче малятко, гіркими сльозами, там усередині, плаче…
“Я проживу своє життя краще,” думає дівчина, струшує головою і, вставши з лави, стрімким кроком іде туди, у своє майбутнє.
Ось Славко прийшов додому, дивиться на постарілу й незадоволену Зінаїду, на похмуру й вічно незадоволену Марію, на запливлого жиром Петрика й думає, що це ж він сам вибрав таке життя…
Сам захотів, сам біг із такою класною і веселою Зіною, у нове життя…
На кого йому тепер скаржитися? Він викував своє щастя, ось так неправильно. але сам, чи шкодує? Нехай із ним залишиться, ніхто не дізнається.
До цього моменту не шкодував…
Вона сказала, що пробачили…
Добре…
Адже це правда, ми самі вибираємо своє життя. І тата Анни ніхто не крав, не змушував під дулом пістолета кидати свою дружину й маленьку доньку. Скільки їх таких, що метушаться, не знають, де краще.Спеціально для сайту Stories
