Ліза призначила зустріч своїй суперниці в ресторані. До того ж не в простому ресторані, а у своєму власному, щоб утерти мерзотниці носа.
Потрібно було показати їй свій статус, змусити її побути приниженою, як зовсім недавно була принижена сама Ліза. Чоловік просто заявив їй про те, що кохає іншу, хоче бути з нею, і жодні спроби з боку дружини не зупинять його від прийнятого рішення.
– Ти ще пошкодуєш, – шипіла Ліза, дивлячись у спину Віктору, але на нього її шипіння не справило жодного ефекту. Напевно, Ліза в той момент взагалі була схожа на змію.
– Єдине, про що я шкодую, – відгукнувся Віктор, – так це про те, що не зробив цього раніше. Стільки років згаяно.
Ліза не могла повірити своїм словам. Її чоловік, якого вона домагалася, якого кохала і обожнювала, зустрів якусь дівку, нібито своє перше і єдине кохання, прозвав себе однолюбом, а тепер збирається піти до неї і залишити Лізу на гордій самоті.
Пробачити чоловіка Ліза могла, хіба мало які необдумані вчинки можуть здійснювати чоловіки, але ось допустити цього було не можна ні за яких обставин. І Ліза вирішила діяти.
Вона роздобула номер телефону цієї дівчини, благо, що з її зв’язками це було зробити нескладно, зателефонувала їй, вичитала її в трубку, а потім запропонувала зустрітися.
– Хочу подивитися в очі тій, яка посміла розбити чужу сім’ю.
– Подивіться, – відповіла та, яку звали Надією, – тільки от розбивати у вашому випадку не було чого. Вибачте, Єлизавета, але сім’ї у вас немає і ніколи не було.Принаймні, з Віктором.
Ліза почула ці слова і мало не задихнулася від обурення. Якась дівка сміє говорити їй такі слівця! Та ким вона взагалі себе уявила?
Хотілося вчепитися їй у волосся і відтягати добряче. Але Ліза була вищою за це, тому готувалася принизити суперницю словесно, вже це вона вміла робити чудово.
З Віктором Ліза була в шлюбі понад п’ять років. Дітей вона не хотіла, а на його думку не зважала. Можливо, чоловік мріяв про дітей, але кар’єристка й егоїстка Ліза дозволити не могла, щоб Віктор диктував їй свої правила.
Ліза по-своєму кохала чоловіка, але це кохання проявлялося дивним чином: Віктор мав тотально підкорятися своїй дружині, допомагати їй у всьому, погоджуватися і не сміти перечити. У принципі, Віктор справлявся з цим чудово, тільки ось Ліза не відразу зрозуміла, що це було не тотальне підпорядкування і згода з усіма її думками та ідеями, це була банальна байдужість з боку чоловіка.
Так, він одружився з нею, бо вона переслідувала його, буквально примусила його стати її чоловіком, а тепер ще бажала, щоб чоловік в усьому був з нею згодний і підкорився їй.
Так не вийшло, коли на шляху чоловіка знову зустрілася ця сама Надія, жінка з минулого, яка всі ці роки не давала Віктору спокою.
– Чим же вона краща за мене? – запитала Ліза скептично. – Я заробляю добре, ти ні в чому не маєш потреби. Малюєш свої картини, вішаєш картинки в галереї, дивишся по телику програми про мистецтво, я тобі в цьому не заважаю, а ще червоною ікрою годую. Я красива, поруч зі мною не соромно ніде з’явиться. Я тобі жодного разу не дала приводу для ревнощів, я не зрадила тебе жодного разу. Я…
– Я! Я! Я! – раптом закричав Віктор, а Ліза різко замовкла, сторопівши.
– Є тільки ти! А моя думка – не цікавв. Ти використовуєш мене, і мені це набридло. Я не кохаю тебе, Лізо, у нас із тобою немає нічого спільного, ти навіть у моїх картинах нічого не розумієш. Вибач, але нам не по дорозі.
Ліза чекала зустрічі з Надією, уявляючи її сірою мишею, бо тільки така жінка могла бути прихильницею мистецтва її чоловіка. Напевно, ця Надя нахвалювала мазню Віктора, а він розвісив вуха і вірив у те, що є хтось такий, хто справді може захоплюватися тією нісенітницею, що він малював.
Надя не виявилася сірою мишею, але й видатною красунею не була. Звичайнісінька дівчина, яких мільйони по землі ходять. І вже звісно, ні в яке порівняння з Лізою вона не могла йти, занадто проста.
– Що ви хотіли мені сказати в обличчя, про що не згадали по телефону? – запитала Надія, сідаючи навпроти Лізи.
– Замовте що-небудь із меню. Тут прекрасна кухня.
– Дякую, я не голодна.
– Не хвилюйтеся за ціни, я пригощаю. Це мій ресторан.
Ліза сказала це і блиснула очима, намагаючись побачити в обличчі суперниці заздрість або здивування. Ні того, ні іншого не було.
– Я в курсі. Але їсти я не хочу. Дякую.
– Ви хочете зруйнувати мою сім’ю? – ще раз уточнила Ліза. – Забрати мого чоловіка? Залишити дитину без батька?
Тут уже обличчя Наді здригнулося, і Ліза задоволено посміхнулася. Вона влучила в точку.
– Яку дитину? У вас же немає дітей від Віктора…
– Поки що ні. Я чекаю дитину. І після цього вам не соромно сидіти навпроти мене і збиратися відводити із сім’ї годувальника?
– Вибачте, я не знала про те, що в вас буде дитина.
– Звичайно, Віктор сам ще не знає. Сьогодні повідомлю йому цю прекрасну новину. Адже ви, наскільки я знаю, не можете мати дітей.
І знову удар був точним. Обличчя Надії посіріло, вона закушувала губи і мовчала. Не буде більше в Лізи суперниці, надто правильною була ця Надя, по її обличчю було видно, що вона зломлена новиною Лізи.
Залишилося Віктору сказати про те, що він буде щасливим батьком, і життя знову повернеться яким було.
– Я бачу, що ви добре обізнані про моє здоров’я, – усміхнулася Надія.
– Не тільки про нього, – відгукнулася Ліза, говорячи вельми великодушним голосом, – ще й про те, що працюєте ви просто вчителькою малювання у звичайній школі, а мій чоловік звик до зовсім іншого рівня життя.
Віктор художник, він звик творити, а не відволікатися на всякі життєві негаразди. Я йому таке життя забезпечила, а чи зможете ви, Надійко, похвалитися такими ж перспективами?
Надія піднялася з крісла і подивилася на Лізу зі співчуттям. Ні, не на такий погляд суперниці розраховувала побачити Ліза, але вона мовчки дивилася в очі Наді, щоб довести тій, що коханка чоловіка не на ту напала.
– Всього найкращого, Надійко, – з усмішкою сказала Ліза, а Надя нічого їй не відповіла, але погляд свій не змінила.
Віктор приїхав увечері додому похмурим. Ліза зрозуміла, що його коханка вже про все розповіла йому, а отже, про дитину він знав.
– Це нічого не змінить, – сказав Віктор, а Ліза тільки знизала плечима. Вона чудово знала свого чоловіка, тому була впевнена в тому, що він, правильний і порядний, ніколи не залишить свою дитину.
Наступного дня їй зателефонувала сестра.
– І що ти думаєш робити далі? – запитала вона в Лізи. – На брехні ти довго не протягнеш. Та й Віктор, наскільки я знаю, все одно отирається у своєї Надії.
– Я що-небудь придумаю, – відповіла Ліза, – спасибі за довідку. Твій чоловік мені дуже допоміг. Він у тебе і гінеколог чудовий, і чоловік.
Ліза поклала слухавку і задоволено подивилася на подружнє ліжко з твердою впевненістю в тому, що Віктор точно нікуди з нього не дінеться.
Тим часом, Віктор гуляв у парку. Було мерзлякувато, але він усе описував кола навколо парку, не наважуючись вийти за його межі й піти додому.
Що тепер узагалі для нього дім? Він не знав, куди йому тепер іти: до дружини,яка чекає дитину, чи до коханої жінки, яка вже про все знала.
Надя не хотіла, щоб Віктор залишав Лізу.
– Я все одно не зможу , а дитину ти завжди хотів, – сказала Надя йому, і була по-своєму права. Але не міг Віктор бути з Лізою, не кохав він її! А після того, як у житті знову з’явилася Надія, все так змінилося. Він уперше за довгі роки відчув себе щасливим.
Дзвінок Наді вивів його із заціпеніння:
– Вітю, нам треба поговорити.
– Звичайно, я тебе слухаю! – охоче відгукнувся він.
– Твоя дружина обдурила тебе. Довідку їй дав чоловік її сестри. Я дізналася про це від Дарини, вона працює в нього медсестрою.
Віктор стиснув телефонну слухавку, чи то від радості, чи то від розчарування. Він сам поки що не зрозумів, що він відчуває, як раптом почув скрип гальм, а потім глухий удар.
На дорозі збили людинуі Віктор поспішив туди, відключаючи зв’язок із Надею.
На дорозі лежав чоловік. Поруч із ним стояла дівчинка років п’яти, але чомусь вона була босоніж. На дворі був листопад, не найкращий час для загартовування.
Швидка, що приїхала, констатувала відхід в інший світ людини, яка потрапила під машину.
Увесь цей час Віктор стояв неподалік, тримав на руках малятко і кутав її ноги у свою куртку. Вона тремтіла і плакала, а він не знав, як вчинити з нею.
– Що мені робити з дівчинкою? – запитав він у лікарів. – Вона була з цією людиною.
– Гадки не маю, – відгукнувся втомлений фельдшер зі швидкої, – ми вам не служба опіки. Знайдіть її батьків.
– У тебе є батьки? – звернувся до неї Віктор.
– Це мій тато, – відповіла вона і шмигнула носом, – а мами немає. Маму забрав Бог, а тато плакав. Він щось увесь час пив, від нього несмачно пахло. А потім узяв мої чобітки й поніс їх міняти на цю несмачну воду.
Віктор слухав дівчинку і ніяк не міг збагнути, як могло так вийти, що батько дитини роззув дівчину, щоб обміняти її чоботи на пляшку. Це було зовсім інше життя для нього, немов з екрана телевізора, де показували невдалий фільм.
Віктору нічого не залишалося, окрім як привести дівчину до Наді.
– Це ж Вікулька, сусідка моєї Дарини. Привіт!
Обличчя дівчинки прояснилося, і вона навіть спробувала посміхнутися.
– Вітю, звідки вона взялася?
– Її батька збила машина, там така історія!
– Я приблизно знаю історію Віки. Я чомусь так приблизно й уявляла собі результат. Дівчинку шкода, у неї нікого немає.
Віку нагодували і поклали спати. Потім Надя і Віктор довго сиділи на кухні й пили чай.
Телефон Віктора розривався від дзвінків Лізи, але відповідати їй він не збирався.
– А що якщо нам дізнатися докладніше про опіку? – раптом запитав Віктор. – У цієї дівчинки нікого немає, вона потрапить у дитячий будинок, шкода буде.
Надя посміхнулася і накрила долонею руку Віктора:
– Давай обговоримо це завтра. Я не проти того, якщо в нас із тобою буде донька.
