Я стояла перед дзеркалом у ванній, в руці тремтіла туш. Востаннє я так старанно фарбувалася сім років тому, перед тим нещасливим корпоративом, де познайомилася з Максимом.
Він пішов через рік після появи сина, благородно залишивши нам квартиру.
Моя рука потягнулася до звичного блиску для губ, але раптом схопила червону помаду. Вона лежала недоторканою з тих пір, як я стала просто «мамою Івана».
Телефон задзвонив на краю раковини, з гуркотом впавши на підлогу. Моя рука з пензликом здригнулася, залишивши чорну смугу біля скроні. Олена дзвонила втретє за годину.
— Ти взагалі збираєшся? — її голос роздратовано дзвенів у слухавці. — Ти обіцяла заїхати за мною годину тому!
Я прикусила губу, спостерігаючи в прочинені двері за Іваном. Син сидів перед телевізором, оточений кільцем з кукурудзяних пластівців. Я проковтнула клубок у горлі.
— Мені потрібно терміново знайти нову няню.
— Що?! — Охнула Олена. — Ти ж казала, що все влаштувала!
— Та няня відмовилася, в останню хвилину.
Тиша в трубці стала загрозливо густою. Я точно знала, про що думала Олена: «Знову Таня не справляється». П’ять років одна з дитиною, а я все ще не навчилася передбачати такі ситуації.
— Мамо! — Іван з’явився в дверях, залишаючи за собою слід з пластівців. — А тато сьогодні прийде?
Мене ніби вдарило струмом. Це питання звучало щоп’ятниці, але колишній чоловік не прагнув спілкуватися з нашою спільною дитиною. Хоча я й сама не дуже наполягала на цьому.
— Ні, сонечко, — я поправила йому комір. — Але сьогодні до тебе прийде чудова, найкраща в світі няня!
Ноутбук видав десяток варіантів за запитом «няня терміново». Об’ява «Бабуся на годину», з фотографією усміхненої старенької, виглядав як насмішка.
Моя рідна мати вже три роки жила в Одесі. Наші стосунки були напруженими: я не хотіла її турбувати своїми проблемами, вона звинувачувала мене в тому, що я віддалилася і нічого їй не розповідаю.
Я натиснула на об’яву щоб побачити номер телефону.
Рівно о 19:03 дзвінок у двері порушив тишу нашої квартири.
Жінка на порозі виглядала так, ніби зійшла зі сторінок радянського підручника з домоводства. Висока, пряма, у строгому сірому костюмі та бездоганно білій блузці.
Єдина незвичайна деталь — старомодна брошка у вигляді сови на лацкані піджака.
— Ви замовили послугу няні? — її голос звучав чітко, з легким хрипом, як у людини, яка звикла, щоб її слухалися.
Я машинально відступила, пропускаючи незнайомку. Вперше я відчула себе гостею у власному домі, розгублено бурмочучи:
— Так, але… Я чекала…
— Кого саме? — вона різко обернулася, і брошка заблищала у світлі люстри. Я не знайшла, що відповісти. Жінка мало схожа на життєрадісну стареньку з об’яви.За моєю спиною пролунав тупіт босих ніг. Іван втупився в її строгий костюм:
— Ти справжній тиран в спідниці?
— Іване! — я інстинктивно прикрила його собою.
Жінка хмикнула. Вона нахилилася і несподівано подарувала моєму синові добродушну посмішку.
— Спостережливий хлопчик. Але сьогодні я просто Варвара Семенівна. Твоя няня. На цей вечір.
Вона зняла піджак тим самим відточеним рухом, яким хірург знімає рукавички після операції, і акуратно повісила на вішаку. Оглянула вітальню чіпким професійним поглядом.
— Правила прості. Ви йдете. Можете дзвонити, але тільки з поважної причини. Я буду займатися з дитиною, і ваші нервові дзвінки нам ні до чого.
Я прикусила губу, дивлячись, як вона проводить пальцем по полиці, перевіряючи її на наявність пилу.
— У вас є рекомендації?
Варвара Семенівна повернулася, і в її очах я побачила щось невловимо знайоме:
— Тридцять п’ять років роботи вихователем у дитячому садку. Виховала не одне покоління дітей. Ваш Іван буде в надійних руках.
* * *
Дощ шмагав по вікнах кафе, перетворюючи вогні міста на розмиті плями. Я запізнилася на двадцять хвилин — рівно стільки знадобилося, щоб переконати себе, що Іван буде в безпеці.
— Тетяно, нарешті! — Олена махнула рукою. Її манікюр, як завжди, був бездоганний — ніжно-рожевий, без єдиного відколу. — Ми вже замовили тобі зелений чай.
Сергій встав, коли я наблизилася, незручно поправивши окуляри. Ми зустрічалися всього два місяці. На знайомстві наполягла Олена — Сергій був її шкільним другом, який недавно відійшов після важкого розлучення.
— Вибачте за запізнення, — я повісила мокрий плащ на спинку стільця. — Довелося шукати няню в останній момент.
Олена примружилася — той самий погляд, який я пам’ятала з часів навчання в університеті:
— То що сталося з Мариною Іванівною? Ти ж казала, що домовилася з нею на місяць вперед.
Я потягнулася за цукром, уникаючи прямого погляду:
— Вона знайшла вигідніший варіант і відмовилася від нас.
Сергій акуратно підсунув мені молоко — я завжди додавала його в чай.
— Нова няня надійна? — запитав обережно.
— Яка різниця? — перебила Олена, розмахуючи виделкою. — Вона навіть свекруху не підпускає до Івана, а якусь випадкову…
Телефон у кишені пискнув. Голосове повідомлення від Івана:
«Мамо, няня знайшла твій ланцюжок у коробці з татовими речами. Вона каже, тобі боляче на нього дивитися і тому ти його сховала»,
Пальці самі стиснули телефон. Цей ланцюжок Максим подарував мені на річницю весілля. Я дійсно сховала його разом з його речами…
— Таню? — Сергій нахилився. — Щось сталося? Що це означає?
Олена вихопила у мене телефон:
— Що це за… — вона вилаялася. — Ця няня що, риється в твоїх речах?!
Слідом прийшло нове повідомлення:
«І що у тебе болить спина від втоми. Няна обіцяла подарувати тобі хорошу мазь»,
Сергій різко встав, зачепивши склянку:
— Я відвезу тебе додому.
— Зачекай, — Олена схопила мене за руку, — давай розберемося. Ти найняла якусь…
— Це був хороший, перевірений сайт! — мій голос зірвався. Кілька відвідувачів обернулися.
— Але вона знає… — я знизила тон, — знає те, чого не може знати. У мене справді болить спина. І коробка ця стояла в найдальшому кутку комори.
Тиша. Навіть Олена втратила дар мови.
Сергій першим порушив мовчання:
— Їдемо. Всі разом.
* * *
Ліфт піднімався повільно. Олена нервово клацала застібкою сумки, Сергій мовчав, а я дивилася на своє відображення в дзеркальній стінці — розмазана туш, розпатлане волосся.
— Може, викликати поліцію? — прошепотіла Олена.
— Ні. Спершу спробуємо з усім розібратися.
Двері відчинилися до того, як я дістала ключі.
— Мамо! — Іван врізався в мене. Він пахнув ваніллю і дитячим шампунем. — Ми спекли пиріг!
Кухня сяяла чистотою. На столі стояв величезний кекс із родзинками — точнісінько такий, як пекла моя бабуся.
А Варвара Семенівна…
Вона сиділа в моєму кріслі, тримаючи той самий ланцюжок у довгих тонких пальцях.
— Ви повернулися раніше, — зауважила спокійно.
— Ви… — голос затремтів. — Ви чіпали мої речі?
— Ні, — вона поклала ланцюжок на стіл. — Але біль завжди залишає сліди.
Олена зробила крок вперед і впилася в неї поглядом
— Хто ви взагалі така?
Варвара Семенівна повільно провела пальцем по брошці.
— Я працювала в дитячому садку двадцять вісім років. Діти називали мене «всемогутня бабуся Варя». А ще… — вона повернулася до мене.
— Я була у вашому пологовому будинку. Приносила вам ліки, коли ви лежали з температурою після появи малюка.
Я остовпіла, а вона продовжувала:
— Ви тоді сказали: «Дякую, але мені ніхто не потрібен», — в її голосі пролунав легкий докір. — А тепер потрібен?
Олена ахнула:
— Ти що, віриш у цю нісенітницю?
Але я не слухала. Тому що пам’ятала. Ту ніч. Ту жінку в білому халаті, яка принесла ліки і гладила мене по голові, щось примовляючи. Її долоні були неймовірно гарячими, ніби вона щойно гріла їх біля відкритого вогню.
Сергій обережно взяв мене за лікоть:
— Таню, може…
— Мамо, — Іван смикнув мене за руку, — няня каже, ти дуже втомлюєшся. Чому ти мені не говорила?
Тиша зависла в кімнаті важкою ковдрою.
Варвара Семенівна підійшла до вікна. У світлі вуличного ліхтаря її профіль здавався вирізаним з паперу.
— Ти думаєш, прохання про допомогу — ознака слабкості.
— Я справляюся, — автоматично відповіла я.
— Як? — вона повернулася. — Як ти справляєшся з роботою? З питаннями Івана? З гуртками? З тим, що вже кілька місяців не дзвониш матері?
Олена ахнула:
— Ти не спілкуєшся з мамою?
Я стиснула кулаки:
— Ви не маєте права…
— Право, — перебила вона, — дається тим, хто готовий прийняти правду. Ти відмовилася від аліментів. Від допомоги батьків. Навіть найкраща подруга не знає, як тобі важко. Ти боїшся, — її голос пом’якшав, — що, якщо підпустиш друзів і родичів ближче, вони побачать правду. Що ти не ідеальна мати. Не ідеальна дочка.
Я закрила очі. У грудях щось обірвалося.
— Я… мені здається, я вже не справляюся. Мені справді дуже важко.
Сергій обійняв мене так різко, що я здригнулася.
— Дурна, — прошепотіла подруга. — Я ж завжди поруч. Чому ти мовчала?
Сергій мовчки витягнув з нагрудної кишені носовичок і вклав у мою долоню.
Варвара Семенівна кивнула:
— Тепер можна починати роботу.
* * *
Сутінки за вікном згустилися до чорноти. Олена і Сергій залишилися, тому що Варвара Семенівна сказала: «Якщо ви підете зараз — вона знову закриється від вас. На довгі роки».
І ми сиділи на кухні, поки Іван спав, а няня мовчки розбирала мої старі фотографії. Ті самі, що я ховала в коробці разом із ланцюжком.
— Навіщо ви це робите? — запитала я, дивлячись, як її пальці ковзають по знімку, де я і Максим стоїмо, обійнявшись, біля моря.
— Щоб ти згадала, — вона поклала фотографію переді мною, — що біль — це не все твоє життя. Ти навіть не подала на аліменти, щоб не показувати своєї слабкості. Завтра ти подзвониш матері. І свекрусі.
— Ні, — я підхопилася. — Ви не розумієте! Галина Петрівна ненавидить мене за розлучення, звинувачує в тому, що Макс пішов, а мати… у неї слабке серце, вона так сильно переживала за мене.
Я не хотіла її засмучувати своїми труднощами.
Няня підвелася, і її тінь на стіні раптом стала величезною і значною.
— Саме тому.
* * *
Настав ранок. Я сиділа з телефоном у тремтячих руках. Прокинувшись, Іван обійняв мої коліна, Сергій мовчки тримав мене за плече, а Олена кусала губу, готова вихопити трубку, якщо розмова зверне не туди.
— Натисни «виклик», — прошепотіла Варвара Семенівна.
Гудки. Один. Другий.
— Алло? — пролунав у динаміку голос свекрухи.
— Галина Петрівна, це Таня. Іван скучив і хоче вас побачити.
Тиша. Потім шепіт:
— Він питає про батька?
Я закрила очі. Все, що я накопичувала п’ять років, вирвалося назовні:
— Майже кожен день. І я не знаю, що відповідати.
Тиша. Потім пролунали слова, яких я не очікувала:
— Я приїду. Сьогодні. Вибач, що не була поруч.
* * *
Після цього я, нарешті, зважилася зателефонувати мамі.
Наша остання розмова тривала рівно дві хвилини: «Іван здоровий», «гроші не потрібні», «так, все добре».
— Ти готова? — запитала Варвара Семенівна.
Я провела пальцем по екрану телефону — старі фотографії, Івану півроку, мама тримає його на руках. Її обличчя тоді світилося, а зараз…
— Танюша? — її голос затремтів.
— Мамо…
Десь далеко шурхотіло радіо — вона завжди слухала його вранці.
— Я купила Івану черевики, — мама говорила швидко, ніби боялася, що я повішу трубку. — Зимові. Минулого року ти говорила, що у нього… що йому на розмір більше треба.
Я заплющила очі. Вона запам’ятала.
— Привези, — вичавила я. — Мамочко, приїжджай в гості, будь ласка.
Я почула її гучний вдих, приглушений звук, ніби вона прикрила трубку рукою.
— Добре… Добре, донечко.
Ми розмовляли цілу годину. Я допомогла мамі забронювати квитки на потяг.
* * *
Коли опустила телефон, Олена тихо витирала очі, а Варвара Семенівна, посміхаючись, взяла в руки свій піджак.
— Ви йдете?
Вона поправила брошку-сову і посміхнулася:
— Тепер вам з Іваном є кому зателефонувати і попросити про допомогу. Ти думаєш, якщо попросиш про допомогу — світ зруйнується? Він уже зруйнувався. Ти просто не даєш йому зібратися заново.
* * *
Двері зачинилися. Зазвичай я зітхала з полегшенням, коли гості йшли — нарешті можна знову згорнутися в клубок і не прикидатися сильною.
Але зараз у квартирі зависла тиша, якої не було п’ять років. Не та гнітюча, коли Іван засинав, а я плакала в подушку. А та, що буває після дощу, коли повітря свіже, а калюжі відбивають небо.
Сергій і Олена вийшли у двір слідом за нянею, щоб погуляти з моїм сином і дати мені час прийти до тями.
Я чула, як за вікном засміявся Іван — Сергій катав його на плечах. Олена щось кричала їм услід, розмахуючи пакетом з круасанами.
Ким же була Варвара Семенівна? Чарівницею? Досвідченим психологом? Шарлатанкою?
Це було не так вже й важливо.
Вона просто перша, за довгі роки, подивилася на мене і по-справжньому побачила.
Не «матір-одиначку», не «жертву обставин». Просто жінку, яка забула, що руки інших людей — теж опора в цьому складному світі. Потрібно тільки простягнути їм свою.
* * *
Задзвонив телефон. Мама. Вдруге за день.
Я посміхнулася — і натиснула «Відповісти».
Спеціально для сайту Stories
