Марія ображалася на матір за те, що та завжди була холодною і відстороненою по відношенню до неї. Вона пам’ятала, як в дитинстві просила уваги, а у відповідь чула «не зараз», «потім», «мені ніколи», «у мене робота», «відчепися» та інші фрази.
Марія якось зважилася висловитися з цього приводу, але у відповідь почула…
— У тебе було нормальне дитинство. Одягнена, сита, ходила до школи, точно не гірше за інших. Чого тобі ще треба було? Я, між іншим, ростила тебе одна. Багато працювала.
Марія слухала і відчувала провину. Виходило, що вона невдячна, що ображається на те, за що мала б дякувати. Тоді вона промовчала. Сіла на край стільця, стиснула пальці так, що побіліли кісточки, і не стала сперечатися.
Однак навіть зараз, через роки, ця образа нікуди не зникла. І мамині аргументи про брак часу здавалися лише відмовкою.
Спогади до Марії приходили уривками: вузька кухня з облущеними шпалерами, шум швейної машинки вечорами. Мама поверталася пізно, виснажена, ніби з неї витягли життя, з сумками, в яких лежав хліб, крупа і якась рідкісна радість на зразок курячих стегенець.
Вона роздягалася, заварювала собі чай, а потім бралася рахувати гроші. Вічно нарікала на те, що не вистачає ні на продукти, ні на чоботи для Марії, ні на одяг, ні на що…
Паперові гроші шаруділи в її сухих пальцях, дрібні монети дзвеніли на столі, і мама тихо прикидала вголос: «За квартплату стільки, за світло стільки, хліб, молоко… Залишок вважай ніякий…»
Іноді мама злилася, кидала олівець, яким вела записи в старому зошиті, і говорила в нікуди:
— Як жити, га?
Марія тягнула її за рукав, показувала малюнок або нову ляльку з паперу, яку старанно малювала, а потім вирізала. Мама тільки говорила втомлено:
— Потім, Маріє. Почекай трохи.
Але «потім» не наставало. У мами були чергові зміни і підробітки. У вихідні ж дні мати займалася будинком. Мила підлоги, прала одяг, робила заготовки і шила.
Мама багато шила, таким чином підробляючи на життя. І це дуже допомагало зводити кінці з кінцями.
Час від часу мама зупиняла роботу і дивилася на Марію з легким сумом. Можливо, їй хотілося дати дочці більше, але сил не вистачало.
Марія сиділа поруч, спостерігаючи за мамою і злилася на весь світ, що вони живуть так, як живуть. Марія хотіла кричати, вимагати уваги, просити про допомогу, але страх і провина сковували її голос.
Не раз Марія плакала через те, що все так несправедливо. Що одні живуть і у них все є, а іншим доводиться рахувати копійки.
Батько Марії пішов з життя, коли вона була ще зовсім маленькою. Мама з ним не була одружена. Причин Марія не знала. І, звичайно ж, не розуміла, що мама самотужки тягнула цей тягар втрати коханої людини, турботу про малюка, роботу, дім без права на перепочинок, без можливості спертися на чиюсь підтримку.
І саме ця необхідність виживати залишала мало місця для того, щоб просто бути поруч з дочкою, слухати, обіймати, розділяти дитячі радості і прикрощі.
У пам’яті Марії часто спливали уривки тих років, коли мама приходила додому пізно, втомлена і ледь тримаючись на ногах, як її руки тремтіли, а очі були сповнені тривоги і втоми.
Тоді вона ще не знала, що це все відкладеться в серці і стане тихою, але глибокою раною.
Зараз Марія посварилася з мамою. Вона попросила посидіти з Іллею, своїм маленьким сином, а мати відповіла, що втомилася і не може.
— Ну чому ти завжди відмовляєш? — видихнула Марія, не приховуючи роздратування.
— Я просто втомилася, — спокійно відповіла мати. — Не можу більше, Маріє. Потім, може, наступних вихідних?
Слова зависли в повітрі, і раптом щось всередині Марії стиснулося. Вона згадала всі ті роки, коли чула подібні відмовки.
— Ти завжди така, — голос Марії став гучнішим. — Коли я була маленькою, коли мені потрібна була ти…
— Досить, — перервала мати, відводячи погляд. — Я робила все, що могла.
— Але цього було недостатньо! — вигукнула Марія, відчуваючи, як образа наростає, обпалюючи зсередини. — Тепер тобі байдуже і до онука.
Вони стояли одна навпроти одної, немов на різних берегах, кожна зі своїм болем, правдою і бажанням бути почутою. Мати здригнулася від останніх слів. Її губи затремтіли.
— Ти не розумієш, — промовила вона, намагаючись тримати голос рівним. — Я дійсно втомилася. І справи ще…
— Я росла поруч з людиною, яка завжди десь там… у справах, у втомі, у турботах. І навіть зараз ти не можеш виконати просте прохання. Може, тобі і до онука справи ніякої немає, як колись до мене. — Перебила мати Марія.
— Я думала про тебе кожну хвилину. Я заради тебе все це тягнула на собі. Все. Брала підробітки, займалася…
— Заради мене? — Марія гірко посміхнулася. — Заради мене? Тоді чому я завжди відчувала себе не потрібною? Може, тобі просто було зручно багато працювати? А я була зайвою?
Мати закрила очі.
— Якби я стільки не працювала, ми б не вижили. Ти сама це прекрасно розумієш. У тебе не було б одягу, на столі не лежали б фрукти… А так у тебе було все.
Марія не відповіла. У неї не було найголовнішого… Вона мовчки взулася і пішла, залишивши матір одну. Олена Семенівна ще довго сиділа і думала про цю розмову. Слова Марії дзвеніли в голові: «Зайвою»… «Зручно»…
Вона закрила обличчя руками. Спочатку їй хотілося виправдатися, довести дочці, що все було не так, як вона думає. Що кожна копійка, кожна зайва зміна були заради неї. Заради її чобіт, зошитів, школи, заради того, щоб вона ніколи не відчувала голод, холод і сором.
Але чим довше вона сиділа, тим ясніше розуміла, що тепер виправдовуватися ні перед ким. Все вже прожито. Все, що треба було давно сказати, не сказано.
Марія виросла швидко, а вона навіть не помітила… Колись вона мріяла, що в старості у неї буде багато часу радіти кожному дню, займатися улюбленими справами. Але радість так і не прийшла.
Вона раптом подумала, скільки років минуло з тих пір, як вона востаннє сміялася до сліз. Коли просто сиділа з подругами, базікала ні про що. Коли дозволяла собі нічого не робити. Весь час було «потім».
Потім поїдемо на море. Потім почну читати книги. Потім буде час для себе, для життя, для дочки.
А потім минуло тридцять років.
У голові знову спливли слова: «Може, тобі просто зручно було багато працювати».
Олена Семенівна стиснула зуби, намагаючись відігнати гіркоту. Зручно? Та їй щоранку не хотілося вставати. Залишитися з дочкою. Але вибору не було. Вона працювала, як віл, щоб вистачало на їжу, одяг, підручники. Шила ночами, засинаючи прямо над тканиною.
Зручно… Цікаво, чи знала Марія, як це рахувати копійки на проїзд і хліб? Як відкладати на вбрання, щоб у дочки не гірше, ніж у інших все було. Як ховати втому за посмішкою, щоб у дитини не було зайвих питань?
Однак питання все ж були… Як виявилося. Вона пам’ятала ображений злий погляд Марії. Перед очима раптом спливло й інше обличчя. Маленьке, з тонкими косичками, зав’язаними кольоровими резинками.
Марія сиділа на стільці, бовтала ногами і щось говорила про саморобку. Олена тоді поспішала, боялася запізнитися на автобус і поспішала розвісити білизну.
— Мамо, подивися! — наполегливо кликала її Марія.
— Потім, Маріє. Потім, — відповідала Олена на бігу.
І ось це «потім» зараз відгукнулося в пам’яті луною, неприємною і липкою. Тоді здавалося, що «воно» обов’язково настане. Але будні проходили за роботою, а вихідні за шиттям, пранням або черговими підробітками.
Олена швидко струсила з себе спогади. Але в пам’яті сплив запах тіста і яблук. Яблуками пригостили сусіди. Вони з Марією тоді вирішили спекти шарлотку.
Марія більше заважала, ніж допомагала. Борошно було по всьому столу, на підлозі, навіть на шторах. Дочка сміялася, а Олена злилася і поспішала, тому що потрібно було ще сходити на ринок за продуктами, а потім до клієнтки зняти мірки.
— Мамо, дивись, правильно я все роблю?
— Молодець, а тепер іди в кімнату, не заважай. Від тебе багато бруду. — Кивнула вона.
Олена думала, як би не запізнитися і шкодувала взагалі, що затіяла пекти пиріг. Марія замовкла, сіла на табуретку і стала колупати борошно пальцем, ніби щось зрозуміла. Зараз чомусь було соромно і за це.
Згадалася Олені і зима, пізній вечір. Вони йшли по темній вулиці. Олена тягла дві важкі сумки, пальці вже заніміли від холоду і тяжкості.
Марія бігала поруч і розповідала щось без угаву про школу, про подружку, про те, як на уроці вони ліпили сніговика з пластиліну.
Олена не слухала дочку. Раділа, що клієнтка їй щедро заплатила, і думала про нове замовлення і про платежі. Прораховувала подумки витрати.
— Мамо, а знаєш, що я загадаю на Новий рік? — Голос Марії пролунав голосно, відволік Олену від роздумів.
— Тихіше, Маріє. Дай додому дійти. Потім розповіси, — з роздратуванням відповіла вона.
Дочка замовкла і продовжила тихо йти поруч. Олена не бачила, але Марія плакала. Вдома Олена так і не запитала, що Марія хоче загадати на Новий рік.
Це маленьке упущення чомусь зараз відчувалося важким тягарем. Вона згадала й інші моменти. Невисловлені слова, промахи, коли була поруч тілом, але не серцем. Коли життя вимагало виживання, і на ніжність не залишалося ні сил, ні часу.
«Я недолюбила тебе… — прошепотіла вона сама собі». Недолюбила вона і це життя. Не розгледіла радості в ранковому світлі в щілині між шторами, не затрималася під першим дощем весни, не підняла голови, щоб розглянути хмари, коли дочка говорила, що сьогодні вони дуже схожі на баранчиків.
Все відкладала на потім. Радість, відпочинок, розмови. Радість, напевно, була в тому яблуці, яке гризла її дочка, поки вона рахувала гроші. Або в борошні, розсипаному всюди. У сміху дочки, який вона переривала словами:
«Тихіше, мені треба працювати. Важливе замовлення». Тепер сміх давно зник з цієї квартири. Яблука більше нікому їсти… А варто було всього-то знайти пару миттєвостей на обійми, знайти пару хвилин на те, щоб розглянути малюнки, вироби і сказати, як красиво.
На те, щоб послухати рядки віршів і сказати: «Я пишаюся тобою». Знайти секунду, щоб підняти голову і подивитися на хмари, що схожі на баранчиків. Але чомусь завжди знаходилися справи важливіші.
А важливе було інше. Обійняти, почути, помітити, приділити час.
Вперше за довгий час їй захотілося, щоб було інакше. Вона закрила очі, намагаючись вгамувати тривогу, яка поступово розросталася всередині.
Спогади накочувалися хвилями, кожен немов удар, що залишає після себе болючий слід. Олена знала, що виправити минуле неможливо. У глибині душі промайнуло бажання зробити хоч щось зараз. Не заради вдячності, не заради виправдання, а просто заради того, щоб більше не втрачати моменти, які ще є.
Олена взяла в руки телефон і зателефонувала дочці. Гудки тягнулися нескінченно. Серце калатало.
— Алло… — голос Марії прозвучав якось насторожено. До дзвінка матері вона сиділа і думала про сварку. Розуміла, що мамі було важко раніше і шкодувала, що затіяла сварку.
— Маріє… — Олена ковтнула слину, — Якщо тобі потрібна допомога з малюком… я можу прийти. Все відкладу. Я дійсно мало бачу онука.
— Дякую, мамо… — відповіла Марія. — Мені… мені дійсно потрібна допомога. Ти не уявляєш, як складно одній справлятися.
— Я уявляю, — тихо сказала Олена. — Тому й дзвоню. Не потрібно тобі самій тягнути все на собі. Я поруч.
— Дякую, мамо… — відповіла Марія, голос злегка затремтів. — Знаєш, якщо ти не проти, може, прийдеш сьогодні? Просто поговорити…
— Звичайно, — відповіла Олена. — Я вже збираюся. Буду за годину.
— Дякую… — трохи тихіше сказала Марія. — Чекаю на тебе.
Олені було незручно йти сьогодні до дочки. Вона збиралася підшити штани одній клієнтці. Ще їй треба було дійти до магазину за продуктами.
Однак вперше за довгі роки вона відклала свої справи. Все, що здавалося важливим раніше, раптово зараз втратило значення. Адже вперше за багато років вона відчула, що є речі важливіші за роботу і домашні турботи, речі, які не можна відкласти на потім, тому що вони йдуть безповоротно.
Спеціально для сайту Stories
