Я знаю одну жінку, яка живе добре. Нелегко. Але добре. У неї є улюблена справа, яка приносить хороший дохід. Вона малює на тканині та шиє унікальні сукні.
Є гарний будинок на березі моря. Вона сама заробила гроші й купила цей будинок. Є друзі. Є родина, діти та онуки.
Чоловіка, на жаль, вже немає. І жінка не стала влаштовувати своє життя інакше — такий її особистий вибір. В іншому ж вона живе добре.
І є в цієї жінки риса, яку я спостерігала у багатьох людей, які живуть добре. Досягли успіху, як то кажуть.
Ця жінка почала своє життя з крайньої бідності. Вона з села. Сама приїхала до міста вчитися. Жила в гуртожитку, як і багато хто. Потім орендувала маленьку кімнатку на околиці. Вчилася й працювала, не покладаючи рук. І цю кімнатку купила.
Відремонтувала своїми руками. Вклала в це всю душу! Купувала посуд і меблі потроху. І не все купувала — сусіди хотіли викинути столик, старий стілець, — жінка, а тоді ще юна дівчина, попросила віддати їй це старе. І своїми руками відреставрувала столик, стілець — вони стали витворами мистецтва.
Ось цим вона спочатку заробляла на життя: перетворювала старі речі на витвори мистецтва. Шила штори. Клеїла шпалери. І свою маленьку кімнатку перетворила на чудову квартиру, «бонбоньєрку», — так називали ошатну коробочку для цукерок.
А потім продала цю квартиру й купила більшу. В іншому місті, куди мріяла переїхати.
Там вона зустріла майбутнього чоловіка — знову купили квартиру, вже простору. Вони з чоловіком дуже багато працювали. І знову цю квартиру жінка своїми руками перетворила на казку. І чудово обставила, кожну річ обирала й вдосконалювала, вкладала сили…
Довго розповідати. Вона переїжджала. І кожен переїзд був пов’язаний із покращенням життя.
Тільки ось квартири, які жінка перетворювала на чудові оселі, доводилося залишати. І все, що було в квартирах, — теж.
Усі ці з любов’ю підібрані або власноруч зроблені речі, такі красиві! І кухонні гарнітури, і техніку — вона все залишала, а адже так старалася, так любила ці гарні речі…
Ні, вона не продавала квартири за безцінь. Ціна була солідною, відповідною. Ремонт і речі входили в цю вартість. Жінка не дарма віддавала своє.
Але вона не чіплялася за речі, ось що мене здивувало. Без жалю залишала відремонтовану, оздоблену квартиру з речами. Не тягла речі за собою. Не чіплялася за скарб. І заново створювала новий простір, кращий за попередній.
Ось це вміння залишати й не чіплятися я спостерігала у багатьох багатих людей. Які не відразу стали багатими — ну, заможними.
Вони вміли залишати, розлучатися. Спочатку купували й майстрували найкраще, що могли. А потім, коли наставав час, продавали й залишали. Ніхто не тягав за собою штори, пуфик, не викручував лампочки, не знімав люстри…
Все це продавалося. Не даром віддавалося. Входило у вартість квартири чи будинку. Але ці люди не тягали за собою стільці та штори. І не відмовлялися від переїзду через те, що шкода залишати такий чудовий ремонт. Таку вбудовану шафу. Такі шпалери. Такий встановлений унітаз…
Вони не прив’язувалися до речей, хоча й любили їх. Речі не ставали для них якорем. Ці люди залишали один корабель і пересідали на інший, починали все спочатку, тільки в кращих умовах.
Вони з легким серцем вступали в новий період життя і бралися за облаштування. Навіть раділи, що можна все зробити по-новому.
І створювали краще. Вони вміли залишити минуле, почати все заново. Позбутися скарбу, улюбленого скарбу! — і з легким серцем рушити в нове життя, не боячись клопоту й роботи.
Так колись предки багатьох із нас вирушили до міста з вузликом на палиці, залишивши город, дім, побут… Залишивши близьким або продавши, не кинувши. Але залишивши. Вони зважилися. І створили інше життя.
І ось цієї риси я ніколи не помічала у людей, які не дуже успішні. Не дуже багаті. Ці люди чіплялися навіть за умивальник чи стару непридатну валізу : адже в ній лежать фотографії! Вже невідомо чиї, пожовклі, купою, — але ж лежать. І цю табуретку шкода залишати. Раптом іншої не буде?
Я розумію. Чудово розумію, як важко залишати звичне місце й розлучатися з речами та простором, у які ми так багато вклали…
І ці речі, цей дім стали трохи нами, нашою частиною. І страшно залишати те, що добре, — раптом більше такого не буде? І не буде грошей, сил, щоб облаштувати життя заново? Я це дуже добре розумію.
І багато хто відмовляється від змін через речі та простір, у які вкладено так багато. І страшно все це продати, втратити.
Зміна — це втрата того, що є. Щоб отримати нове, доводиться залишати старе. Щоб щось отримати, доводиться щось віддати. Так сприймають зміни багато людей.
А ця жінка сприймала зміни як можливість отримати щось краще. Створити.
Ось у чому різниця між нами. Я теж сприймаю зміни в душі як втрату того, що є. Мої книги, мій письмовий стіл, який важить як рояль; улюблений, хоч і не новий, кухонний гарнітур, де все стоїть на своїх місцях, рідне й звичне.
Я розумію тих, хто боїться втратити те, що є. Але по-справжньому успішні люди не бояться. Вони продають. Міняють. Можливо, зазнають певних втрат і незручностей.
Але зміни сприймають як можливість. А не як втрату нажитого. Вони в глибині душі впевнені, що знайдуть краще. І одразу беруться до справи.
І ми дружимо з цією жінкою. Вона малює чудові картини. І хоче закрити майстерню, продати обладнання та приміщення, розпочати новий проєкт — відкрити художню галерею.
Вона не раз починала щось нове. Але спершу залишала старе. А ось це — найскладніше.
Але, можливо, саме в цьому теж — секрет успіху? Сміливо розлучатися з нажитим, щоб створити щось краще. І вірити, що зможеш створити…
