Іван із дитинства був серйозним, ґрунтовним і трохи повільним хлопцем. Любив читати книжки з математики і малювати.
При цьому на пропозицію матері, Наталії Іллівни, записати його в який-небудь відповідний гурток твердо відповідав: “Я сам”.
І ще він любив маму, намагався їй допомагати і не засмучувати. З батьком було зовсім по-іншому.
– Сину, що ти весь час стирчиш удома з цими книжками? Очі зіпсуєш! Пішов би, погуляв, у футбол із пацанами поганяв! – обурювався Олексій Федорович.
– Потім, – хмурив брови Іван. – У мене багато справ.
– Тьху ти! Виховуєш якогось нюню! – це вже батько в бік матері кидав.
Іван напружувався – готувався захищати маму, але та швидко відводила чоловіка в іншу кімнату, щось неголосно йому навіюючи.
До речі, ніколи Олексій Федорович не пропонував синові погуляти і пограти в той самий футбол разом. Зазвичай він узагалі на спадкоємця не звертав уваги.
А від прогулянок Іван зовсім не відмовлявся. Сусід і найкращий друг Віталик дуже поважав променади й активні ігри на свіжому повітрі.
Так вони й гуляли: Віталик ганяв м’яча з хлопцями, Іван читав книжку або робив якісь начерки в альбомі й одночасно спостерігав за приятелем. Вони чудово доповнювали одне одного і мріяли разом.
– Виросту і стану інженером із комп’ютерів. Знаєш, скільки вони бабок заробляють! – заявляв Віталик.
Він у свої 10 років уже непогано розбирався в “комп’ютерних” нюансах.
– Для цього вчитися треба, а ти бешкетуєш! – підколював його Іван. – Ось що ти вчора з математики отримав?
– Ой, не чіпляйся! Нічого страшного – виправлю!
Іван із професією остаточно ще не визначився, але його приваблювала комп’ютерна графіка.
От би ще техніку потужнішу, та батько й так незадоволений, що на сина багато грошей іде – нізащо не дозволить. Швидше б вирости і заробляти самому!
Коли Івану було 11 років, Наталя Іллівна серйозно захворіла. Вона не стала приховувати це від сина – вони були дуже близькі і намагалися один одному не брехати. Іван сприйняв новину стійко:
– Ми впораємося, мамо. Я тобі допоможу.
– Я знаю, синку, – ледь стримуючи сльози, відповіла мати.
Вона знала, що, найімовірніше, жити їй залишилося недовго.
А ось Олексій Федорович відреагував на хворобу дружини по-іншому.
Став частіше затримуватися на роботі, вечорами ні з ким удома намагався не розмовляти, але одного разу батьки посварилися, думаючи, що син спить.
– Я не можу так більше жити, – стогнав батько. – Я весь час у страшній напрузі! Весь час про це думаю!
– Льошо, тобі не соромно? Ти б хоч сина підтримав, про себе я вже мовчу.
– От тільки не треба мене соромити.
Батько протримався ще кілька місяців. Коли Наталю Іллівну виписали з лікарні після важкої операції, він зник. Просто зібрав речі і пішов, не попрощавшись.
Вираз обличчя матері в той момент, коли вона це зрозуміла, Іван забути так і не зміг. Потім він дізнався, що батьки заочно розлучилися.
– Тобто, твій татусь звалив у туман? – уточнив Віталик.
Іван мовчки кивнув, мимоволі стискаючи кулаки.
– Ну й … – друг вилаявся. – Не бійся! Без нього обійдемося! Я свого татуся взагалі не бачив ніколи і нічого, нормально.
– Просто нам гроші дуже потрібні на лікування мами, а тепер ми як?
– Я тобі кажу, що все вирішу!
– Віталику, тільки мені до в’язниці не треба, а…
– Ображаєш! Ніякого порушення закону!
Спритний Віталик домовився з якимось знайомим, щоб той довірив їм частину роботи в проекті зі створення комп’ютерної гри.
Хто, як не діти, краще розберуться в таких нюансах?! А Віталика він давно знає, і якщо той пропонує ще когось у помічники, то можна бути впевненим у результаті.
Звісно, нічого глобального хлопцям не довірили, та й заплатили небагато, але репутацію вони собі заробили.
Той знайомий став їм підкидати ще підробіток, хвалив, велів вчитися, дорослішати і приєднуватися до команди.
У 14 років хлопці вже заробляли досить пристойно.
Іван сам доглядав за хворою матір’ю. Мати Віталика – Галина Михайлівна – вибила квоту на лікування сусідки і теж всіляко її підтримувала.
– Який ти в мене дорослий і самостійний синочок, але все одно маленький. Як ти будеш без мене? – журилася Наталія Іллівна.
– Мамо, без тебе я не буду! Не вішай носа – ми всім ще покажемо! – казав Іван, із жалем спостерігаючи, як згасає мати.
І все одно, незважаючи на прогнози лікарів, які давали Наталії Іллівні всього два роки, прожила вона ще цілих п’ять років.
Її не стало за кілька днів після шістнадцятиріччя Івана. Ні в який дитбудинок він, звісно ж, не хотів.
Все та ж мати Віталика допомогла через суд домогтися того, що Івана визнали повністю дієздатним. Тепер він мав право жити один.
Через півроку, коли Іван трохи оговтався від втрати матері, на порозі квартири раптом з’явився… батько.
– Що тобі тут потрібно? – Іван не став церемонитися з родичем.
– Синку, ну що ж ти так батька рідного зустрічаєш? – із докором вимовив Олексій Федорович. – Я ось дізнався, що Наталі не стало, приїхав тебе підтримати.
– Мені твоя підтримка не потрібна! Провалюй!
– Ти, як із батьком розмовляєш?! Я, між іншим, тут прописаний і маю право проживати!
– Де?! У маминій квартирі?! Ти ганебно втік! Кинув нас, коли мама захворіла! А тепер згадав?!
– Ти ще дуже молодий, синку. Потім ти мене зрозумієш.
– Це навряд чи…
– Проте, я буду тут жити. Маю право, – повторив батько і пройшов у квартиру.
Іван, незважаючи на те, що фізично був уже давно сильнішим за Олексія Федоровича, чомусь зупинити його не наважився. Так вони стали жити разом.
Батько намагався говорити з сином, але у відповідь отримував лише мовчання. Намагався вивідати в Івана, на що той живе, але був посланий ледь не відкритим текстом.
– Я його ненавиджу! – говорив Іван Віталику.
– Слухай, може, він змінився? Може, все добре у вас буде?.. Усе не один ти… Батько як-не-як, – спробував заперечити друг.
– Чого-о-о-о?!
– Тихо-тихо! Я все зрозумів! Твоя позиція зрозуміла.
– Я ще думаю, що він не просто так з’явився. Чогось йому від мене треба. От не покидає мене це відчуття!
– Чого треба? Грошей?! Так нехай тільки спробує відібрати!
– Поки що не зрозумів, але з’ясую обов’язково. Він не з тих, хто може терпляче чекати…
Проте вони жили разом уже три місяці. Як сусіди, практично не розмовляючи один з одним.
Олексій Федорович навіть не виходив зі своєї кімнати, коли син був удома, і запитань про гроші не ставив.
В Івана було відчуття, що батько зачаївся і чогось чекає.
Того дня він повертався зі школи раніше, ніж зазвичай – скасували два останні уроки через хворобу вчителя.
Трохи не дійшовши до свого під’їзду, Іван почув голос батька. З ким той розмовляв, через кущі видно не було.
За цими-то кущами Іван і причаївся.
– Любо, ну що ти паніку розводиш?! Треба почекати трохи. Іван злий, як вовченя – не підпускає до себе близько! – говорив комусь батько.
– Ти мені, Олексію, локшину на вуха не вішай! Казав, що за два місяці впораєшся! Довго ми з Дариною будемо мамашу мою терпіти?! – відповідала невидима Люба.
– Та не кричи ти! Сусіди почують! – занепокоївся батько. – Сказав – скоро переїдете, значить, чекай!
– Тиждень я ще терплю, а потім поїду з Вовкою в Харків! – пригрозила Люба.
– Чого ти мене лякаєш?! Потрібна ти Вовці з дитиною?! – обурився Олексій Федорович, але тут же підлесливим, неголосним голосом продовжив: – Любо, я все вирішу!
– Ну, дивись!
Повз Івана швидким кроком пройшла огрядна шатенка в яскравій вітровці – судячи з усього, та сама Люба, що лякала його батька.
Виходить, що татусь зібрався жити у квартирі дружини з іншою жінкою! Та ще й із дитиною!
Чудово! Цікаво, як він збирався вмовити на це сина?
Того ж вечора Олексій Федорович раптом покликав Івана вечеряти:
– Я там таку смакоту приготував! – посміхався він на весь рот. – Ех, шкода, що випити з тобою не можна, а то б поговорили по душах!
– Ні пити, ні їсти я з тобою не збираюся! – відрізав Іван і далі й слухати не став голосіння родича.
– Ось так! – вимовив Віталик, коли друг розповів йому про останні події. – А татко твій у курсі, що Наталя Іллівна квартиру виключно тобі за заповітом залишила?
– Не знаю, – знизав плечима Іван. – Найімовірніше, ні, а може, сподівається, що я його пожалію…
– А ти пошкодуєш?
– Ні.
Обоє помовчали.
– Але я подивлюся, що далі буде. Хочу просто насолодитися виразом його обличчя, коли він дізнається, що нічого йому не обломиться.
Іван мало все не прогледів. Коли через тиждень після тієї невдалої вечері він повернувся додому зі школи, виявив у себе на кухні ту саму Любу.
– Ой… – розплилася та в усмішці. – Іванко повернувся… Голодний, мабуть! Сідай – я тебе погодую.
– Ви хто? – Іван зробив вигляд, що не знає жінку. – І що ви робите в моїй квартирі?
– Синку! – вискочив із кімнати батько. – Ти не шуми! Це Люба, тітка Люба – дружина моя. Буде тут жити. Подружжя ж… це… має жити разом…
– Ти зовсім що, з глузду з’їхав?! – голосно прошипів Іван. – Яка ще дружина?! У моїй квартирі!
– Мамо, тату? – на порозі кімнати з’явилася дівчинка років трьох. Вона злякано дивилася на дорослих і явно готувалася заплакати.
– Дитину налякав, – невдоволено кинув батько в бік сина, зробив крок до доньки, підхопив на руки, щось зашепотів заспокійливе.
Іван вирушив до Віталика.
– Ти ж казав, що поставиш його на місце? – вимовив той, послухавши розповідь друга.
– Я збирався, поки цю дівчину не побачив… Вона ж, виходить, моя сестра. І ні в чому не винна.
– Ти, взагалі-то, теж ні в чому не винен, друже! Твій татусь занадто продуманий! Було погано – звалив, прилаштувався до іншої жінки! Стало погано там – повернувся! А чому ні?! Ні за ким доглядати не треба, синок виріс і сам себе забезпечує!
А квартира хороша, а головне – безкоштовна! Живи не хочу! Що, я не правий?!
– Та правий ти, звісно! Я його ненавиджу всією душею і бачити не хочу! Але маля ця…
– Схоже, на це і було розраховано. Усі ж знають, що ти в нас добрий хлопець!
“Добрим” Іван пробув недовго. З появою у квартирі Люби і Даринки батько став поводитися по-хазяйськи, навіть покрикував на сина.Спеціально для сайту Stories
Потім раптом заявив, що дівчисько житиме з ним у кімнаті. А ще краще буде, якщо син на кухні оселиться:
– Вона велика, 16 “квадратів”, диванчик можна розкласти, – з азартом викладав свої думки Олексій Федорович. – Щоправда, от, що робити, коли Любаша готуватиме? Вона дуже не любить, коли їй заважають… – почухав потилицю батько.
На сина він не дивився, інакше б одразу помітив, як змінилося його обличчя…
– Пішли геть! – неголосно, але дуже твердо вимовив Іван, ледь стримуючись, щоб не схопити за шкірку “татуся” і не викинути його за двері. – Усі! Швидко.
– Ти з глузду з’їхав, чи що? – здивувався батько, нарешті глянувши на сина. – Ти це, не гарячкуй, давай усе обговоримо. Може, не потрібно тобі нікуди переселятися… – залепетав він.
– Я нікуди й не збирався, – Іван постарався взяти себе в руки. – Ще раз повторюю, що це моя квартира – особиста, власна. І ти зі своїми родичками жити тут не будеш.
– Я тут зареєстрований, маю право!
– Якщо ви не зникнете звідси до завтрашнього дня, я вас із поліцією виселю! – Іван, грюкнувши дверима, знову вирушив до друга.
Вони разом із Віталиком пошукали вирішення проблеми в Інтернеті – було ж зрозуміло, що Олексій Федорович сам не з’їде.
Він, мабуть, усе ще вважав сина нетямущим, на “психи” якого можна не звертати уваги. А даремно!
Іван вирішив звернутися до суду. Галина Михайлівна хлопця підтримала, Віталик теж весь час був поруч із другом.
У суді батько намагався пустити сльозу, розповідаючи свою “сумну” історію про втрату дружини, набуття нової сім’ї та відсутність житла…
Але суддя, вислухавши Івана, і дізнавшись, що “бідний” батько навіть аліментів не платив, постановила зняти з реєстраційного обліку та виселити Олексія Федоровича разом із дружиною і дочкою.
Тут уже батько підкорився. Син потім просто поміняв замки і постарався забути про родича.
Івану тільки було шкода маленьку Дарину, але щось йому підказувало, що з сестрою він ще зустрінеться…Спеціально для сайту Stories
