Марина стояла посеред кухні з упаковкою морозива в руках. Андрій ще навіть куртку не встиг зняти, а дружина вже дивилася на нього так, ніби він приніс додому бо.бу.
– Марино, та воно ж смачне! Мене сьогодні на роботі пригостили, і мені так сподобалося, що вирішив купити й додому. Щоб вас порадувати.
– Порадувати. Ти зараз серйозно? У Артема алергія на фісташки, Андрію. Алергія! Чи ти й це забув?
Алергія. Точно. Він справді забув, і виправдання цьому не було, але реакція Марини випалювала будь-яке бажання визнати провину.
– Дідько… Ну, давай самі з’їмо, Артемці не будемо давати.
– Самі з’їмо? Ти взагалі себе чуєш?! Йому чотири роки! Він побачить морозиво і ввічливо відмовиться?
– Марино, ну досить. Я помилився, визнаю. Давай викину і забудемо.
– Ні, не досить! – Марина кинула упаковку на стіл. – Ти забув, на що у дитини алергія! Який ти після цього батько, га? Тебе, крім роботи, взагалі хоч щось цікавить?
Андрій стиснув кулаки. Він хотів сказати, що купив це морозиво по дорозі додому, бо згадав про них. Бо хотів увечері сісти з Мариною на кухні й разом з’їсти щось смачне. Як раніше. Але слова застрягли в горлі, бо Марина вже мчала далі, і її не можна було зупинити.
– Вранці пішов, ввечері прийшов! З пакетом, у якому отрута для дитини! І ще смієш ображатися, ніби це я винна!
– Я не казав, що ти винна…
– А що ти казав? Що ти взагалі можеш сказати? «Забув»? Нормальні батьки такого не забувають, Андрію! Це злочин!
Андрій задихався під час цієї розмови. Не від крику, а від безсилля. Він міг сказати що завгодно, а Марина все одно обернула б це проти нього. Як завжди.
– Я піду в спальню. Поговоримо, коли обоє охолонемо.
– О, звичайно! Іди! Ховайся! Ти завжди так робиш, Андрію! Як тільки треба за щось відповідати, ти тікаєш! Боягуз!
Андрій зачинив за собою двері спальні, а Марина продовжувала кричати. Що він безвідповідальний, що вона одна тягне цей дім, що їй уже нудно від такого життя…
Андрій сів на ліжко й обхопив голову руками. Морозиво. Якась упаковка фісташкового морозива зіпсувала вечір. Хоча кого він обманює — справа була не в морозиві. У всьому завжди був винен він сам.
Андрій ліг і втупився в стелю, слухаючи, як за стіною поступово стихають крики дружини. Намагався пригадати, коли вони з Мариною перетворилися ось на таке. Коли дружина перестала бачити в ньому людину, а почала бачити набір функцій, які він погано виконує.
…Чотири роки тому, коли народився Артем, Андрій був найщасливішою людиною. Марина сміялася, будувала плани на майбутнє, і вони обоє розуміли одне одного без зайвих слів.
Тоді Андрій запропонував їй звільнитися, бо зарплати вистачало на трьох, і він хотів, щоб Марина не розривалася між офісом і дитиною.
Марина погодилася, і перший рік усе йшло чудово.
А потім Андрій почав помічати, що Марина спілкується з ним лише за необхідністю. «Купи підгузки», «Перекажи гроші», «Полагодь кран». Жодного разу за останні три роки вона не запитала, як у нього справи на роботі. Чим він живе, про що думає, що відчуває.
Андрій приходив додому й отримував список завдань, наче кур’єр на зміні.
Спочатку він списував усе на втому через дитину, але місяці минали, Артем підростав, а нічого не змінювалося. Андрій непомітно перетворився на доповнення до зарплатної картки, і Марину це цілком влаштовувало.
А з Артемом взагалі відбувалося щось нестерпне. За чотири роки Марина жодного разу не залишила сина з Андрієм наодинці. Варто було запропонувати прогулятися з дитиною — Марина одразу ж одягалася й йшла слідом.
Варто було потягнутися за книжкою, щоб почитати Артему на ніч, — Марина перехоплювала: «Я сама, іди краще посуд помий». Вона контролювала кожен рух Андрія поруч із сином, і від цього всередині наростала тиха, ниюча біль, з якою Андрій не знав, що робити…
Двері спальні скрипнули, і Марина спокійно, ніби п’ять хвилин тому не кричала на всю квартиру, повідомила:
– Морозиво я викинула. На майбутнє: хочеш щось купити дитині, подзвони й запитай. Щоб таке більше не повторилося. Зрозумів?
Андрій кивнув, і дружина одразу вискочила з кімнати. Ні вибачень, ні спроби нормально поговорити.
Андрій перевернувся на бік. Чотири роки тому він хвилювався, що не впорається з роллю батька. А зараз він розумів, що цю роль у нього тихо відібрали, і він навіть не помітив, у який момент це сталося.
За вечерею Андрій розмовляв лише з Артемом. Питав, що малювали в садочку, хто з дітей що накоїв, яку пісеньку вивчили з вихователькою. Артем базікав без зупинки, розмахував виделкою й сміявся, розповідаючи про хлопчика Федора, який приніс у групу жука. Андрій слухав і посміхався, поки Марина сиділа навпроти й мовчала.
Після сварки всередині залишилася лише глуха порожнеча, і заповнювати її черговою спробою налагодити контакт він не хотів…
Вранці Андрій відвіз Артема в дитячий садок і поїхав на роботу. Повернувся раніше, ніж зазвичай, відчинив двері й одразу почув два голоси на кухні. Марина й Галина Петрівна. Теща…
Андрій зняв черевики, і Марина одразу ж визирнула з кухні.
— О, прийшов. Мамо, знаєш, що твій зять вчора накоїв? Приніс додому морозиво з фісташками. З фісташками!
Галина Петрівна вийшла слідом і схрестила руки на грудях.
— Андрію, це правда? Ти купив морозиво з фісташками, знаючи про алергію у Артема?
— Галино Петрівно, мене пригостили на роботі, сподобалося, взяв додому для нас з Мариною. Я зовсім забув про алергію Артема.
— Забув! — Галина Петрівна похитала головою. — Ти ж батько, Андрію. А якби Артем сам заліз у морозилку?
— Не заліз би, я б…
— Мамо, я йому вчора те саме казала, — перебила чоловіка Марина, не давши йому договорити. – Марно. Йому все одно. Прийшов, кинув пакет, і все.
Скільки ще можна? Ну скільки ще можна пережовувати одну й ту саму помилку?
– А знаєте що? – Андрій подивився на обох. – Одна помилка з морозивом не робить мене монстром. Так, я забув про фісташки. Визнаю. Але я щодня встаю о п’ятій ранку, їду на роботу, працюю, забезпечую цю сім’ю і намагаюся бути поруч із сином, коли мені це дозволяють. А замість нормальної розмови отримую це.
– Справа не в морозиві! – розпалилася Марина.
– А в чому тоді?!
– У тому, що тобі на дитину начхати!
– Мені?! Начхати?! – обурився Андрій. – Я щовечора намагаюся провести час із сином! Почитати йому, погуляти, пограти! А ти мене щоразу відштовхуєш! «Іди посуд помий, я сама!» Чотири роки, Марино! Чотири роки ти не давала мені залишитися з Артемом наодинці! Жодного разу!
– Тому що тобі не можна довірити дитину!
– Чому?! Що я такого зробив, що мені не можна довірити сина?!
Марина роззявила рота, наче риба. Але відповіді знайти не могла. Андрій не вживав, не гуляв, не піднімав руку. Він просто забув про фісташки в морозиві. І на цьому ґрунтувалося все звинувачення…
Галина Петрівна втрутилася.
– Андрію, на кого ти підвищуєш голос? Замість того щоб вибачитися, ти тут влаштовуєш скандал!
– Я вибачився! Вчора! І морозиво викинули! Що ще потрібно? Кр.в’ю підписатися?
Марина та Галина Петрівна обмінялися поглядами, і Андрій побачив, що вони не очікували опору. Він завжди поступався, завжди кивав, завжди йшов у спальню.
— Знаєш, що найгірше, Марино? — Андрій уже не міг зупинитися. — Тобі від мене нічого не потрібно, крім грошей. Ти жодного разу не запитала, як у мене справи, як я себе почуваю. Жодного разу, Марино.
Я приходжу додому й отримую список: купи, перекажи, полагодь. Ніби я не чоловік, а прислуга на виклик.
– Тому що ти тільки для цього й годишся! – миттєво випалила Марина. – Заробляти! В усьому іншому ти ніщо, Андрію. Ні чоловік, ні батько, ні захисник. Ти – ніхто, порожнє місце!
На кухні стало так тихо, що було чутно, як за вікном проїхала машина. Андрій дивився на Марину й чекав. Чекав, що вона запнеться, прикриє рот рукою, скаже: «Вибач, я не це хотіла сказати».
Але Марина дивилася на нього спокійно й холодно. Вона не прагнула зачепити ще болючіше. Вона сказала те, що думала.
Галина Петрівна кивнула.
– Марина правильно сказала. Ти за чотири роки навіть не запам’ятав, на що у сина алергія. Про що з тобою розмовляти? Який ти батько, якщо такі речі проходять повз тебе?
Стільки років він вірив, що якщо буде старатися, Марина це помітить. Оцінить. Зрозуміє, що він не ідеальний, але старається.
Тільки Марина не збиралася нічого помічати. Їй потрібен був не чоловік. Їй потрібен був гаманець на ніжках.
– Добре, – тихо сказав Андрій, і обоє замовкли. – Якщо я поганий батько й нікчемний чоловік, значить, вам без мене буде краще. Я йду.
У Марини кр.в відлила від обличчя.
– Що значить «йду»? Куди?
– З цього дому. Ми розлучаємося.
– Ти не можеш! – Марина вчепилася йому в рукав. – У нас дитина! Ти не можеш просто взяти й піти!
– А ти можеш говорити мені, що я ніхто?
Марина замовкла. Галина Петрівна кинулася рятувати ситуацію.
– Андрію, зупинися! Твоя дружина в запалі сказала кілька слів, і ти вже тікаєш? У сім’ї буває й не таке! Помиріться, поговоріть…
– Галино Петрівно, це не кілька слів. Чотири роки я терпів, мовчав і сподівався. Більше не буду. Я забиратиму Артема на вихідні. Аліменти платитиму, до суду подам цього тижня. Але жити тут не буду.
— Артема я тобі не віддам! — Марина викрикнула. — Ти забув про алергію, а я тобі дитину довірю?!
— Це вирішуватиме суд, Марино. Не ти.
— Мамо, скажи йому! Скажи, що він не має права!
Галина Петрівна схопила Андрія за рукав.
– Андрію, схаменися. Ти зараз наговорив зайвого, потім будеш шкодувати. Сядь, випий води, охолонь.
Андрій пішов у спальню й дістав із шафи дорожню сумку. Кинув туди документи, зарядний пристрій, пару сорочок.
Марина стала у дверному отворі спальні.
— Андрію, не треба. Ми можемо поговорити, все виправити…
— Я втомився.
— Я занадто запалилася! Я не мала на увазі, що ти ніщо, ти ж розумієш…
Галина Петрівна крикнула з коридору:
– Ну і куди ти підеш? У орендовану квартиру? Чи в гуртожиток?
Андрій застебнув сумку й вийшов зі спальні. Марина перегородила коридор.
– А Артем? Що ти скажеш нашому синові?
– Скажу, що тато й мама більше не живуть разом, але тато його любить і нікуди не дінеться.
– Ти його цим зламаєш!
– Він уже ламається, Марино. Щовечора, коли ти кричиш на мене при ньому.
Марина відступила. Андрій пройшов повз Галину Петрівну, взувся й вийшов із квартири з сумкою в руці.
…Розлучення тягнулося пів року. Марина разом із Галиною Петрівною робили все, щоб залишити Андрія без дитини.
Заяви, характеристики, свідчення сусідів. Марина розповідала судді, що Андрій безвідповідальний і небезпечний для сина, бо не пам’ятає про алергію і може нашкодити дитині через незнання.
Андрій найняв адвоката і терпляче зібрав усе, що міг. Довідки з роботи, виписки з рахунків, свідчення колег. Суддя вивчила матеріали і призначила Андрію вихідні з сином. Марина подала апеляцію і програла…
У першу суботу Андрій приїхав забирати Артема. Марина відчинила двері й мовчки дивилася, як син взуває кросівки.
— Тату, а ми куди?
— У парк. А потім у кафе, морозиво їсти.
— Яке?
— Шоколадне. Твоє улюблене.
Артем просяяв, схопив Андрія за руку й потягнув до ліфта. І поки вони спускалися, Андрій думав про те, що нарешті відчуває себе батьком. Не гаманцем, не винуватим, не меблями у власному домі.
Батьком, який забирає сина на вихідні й точно знає, яке морозиво той любить.
…З Мариною вони спілкувалися лише щодо Артема. Коротко і по суті. Андрій вчасно сплачував аліменти й забирав сина щосуботи рівно о десятій.
Через пару місяців Андрій усвідомив просту річ. Він не був поганим батьком. Не був поганим чоловіком. Просто з Мариною вони перестали бути сумісними. І єдиним виходом було розлучення.
