Живу одна, але виявилось, що не зовсім одна! Я пищала і стрибала від захоплення, коли дізналася, що мені дісталася у спадок двокімнатна квартира в центрі від двоюрідної бабусі по батьковій лінії. Вже й не знаю, чому бабуся обрала мене, але я не стала задаватися цим питанням.
Я вислухала п’ять обвинувальних промов від таких же претендентів на квартиру, як і я, забила на них, послала їх усіх далеко і надовго, влізла у борги та зробила ремонт, але бабусині меблі викидати не стала. Меблі у бабусі чудові: натуральне дерево, різьблення.
Звичайно, трохи все обшарпано, але це для мене не проблема – я реставратор. І відновлювала ще й такі руїни, а тут лише сколи, подряпини, потертості. Я із захопленням працювала. Вдень у майстерні – відновлювала двохсотлітній різьблений буфет, а вечорами вдома – приводила до ладу горіховий стіл, комод, стільці, спинку ліжка…
Більше року у мене пішло на реставрацію всіх бабусиних меблів, і нарешті я все розставила на свої місця, навела порядок, розклала все по поличках. І коли я все це зробила, тоді й почала помічати дива! Раніше як було? Книги на підвіконнях, речі на кріслах, на підлозі клейонки, щоб підлогу не обляпати…
А тепер, коли все стало лежати і стояти на своїх місцях, то й стало впадати в око щось незрозуміле. Перед сном я ставлю капці біля ліжка, телефон на столику біля ноутбука, засіпаю штори і прочиняю трохи вікно – це ритуал. Я так завжди робила, навіть коли мешкала у батьків.
Першу дивність я помітила, коли прокинулася і не виявила тапок біля ліжка – вони стояли біля крісла. Щоб ви подумали на моєму місці? Правильно! Я вирішила, що сама нічого не поставила на місце. Увечері перед сном, переконавшись, що капці на місці, я прочинила вікно, закрила штори і лягла спати.
Вранці на мене чекав шок! Тапочки біля крісла, штори прочинені, а вікно зачинене! Щиро кажучи, я злякалася. Ззовні до мене зайти ніхто не міг. Металеві двері і три запори зсередини нікого не впустять, через балкон теж ніхто не влізе — товста кручена решітка не дасть!
А це означає, що хтось мешкає у квартирі. І це хтось не цілком матеріальний. Я сходила до церкви, взяла святу воду і, прийшовши додому, окропила всю квартиру. Потім під кожним підвіконням намалювала хрестик і над вхідними дверима теж. Так мене ще бабуся вчила, нібито це все оберігає від злих сил.
Перед сном я все розставила по своїх місцях, прочинила вікно, закрила штори, перехрестила всю квартиру і лягла спати! Вранці було те саме – тапки біля крісла, вікно зачинене, штори відкриті… Але, найжахливіше, у мене на ногах були одягнені пухові шкарпетки!
Я й пухові шкарпетки – поняття несумісні! Не люблю взагалі шкарпетки, квартирою ходжу в овечих капцях на босу ногу. Ну, а коли вже виходжу з дому, то доводиться надягати шкарпетки, але звичайні – не пухові. А сестра моя на Різдво дарує мені чергові пухові шкарпетки.
І щоб не ображати її, я з вдячністю приймаю шкарпетки і складаю в полицю – вже дев’ять пар лежить! І тут я прокидаюся в шкарпетках – неймовірно! Несподівано до мене в голову закралася думка: «Раптом це я все сама роблю? Раптом я лунатик?Довелося оплатити встановлення відеокамер!
Після того, як я знову прокинулась у шкарпетках, переглянула запис того, що відбувалося вночі. Я мирно спала, нікуди не вставала, взагалі не вставала, а ось все інше було жахливо! Як тільки я заснула, з-за крісла вибралася тінь і почала наводити свої порядки!
Тінь переставила мої капці, зачинила вікно, трохи розсунула штори і незрозуміло яким чином, не відкриваючи полку комода, витягла пухові шкарпетки і одягла мені їх на ноги!Потім тінь обійшла всю квартиру, підійшла до мого ліжка, підіткнула під мене ковдру, поправила подушку і вмостилася на підвіконня!
Мало цього, тінь кілька разів за ніч поправляла мені подушку з ковдрою! Звичайно, за кріслом нікого не було! Жодної тіні. І, зважаючи на все, тінь про мене піклується! Цікаво, тінь — це привид двоюрідної бабусі? Чи ще хтось? А з іншого боку, хто ще може бути, як не бабуся!?
Я вирішила не спати. Увечері я зробила все як завжди, лягла і прикинулася сплячою. Спати хотілося жахливо, але я лежала, намагалася дихати рівно і повільно, кусала палець і підглядала одним оком крізь вії. Я майже заснула, як раптом почула тихий шепіт.
Я трохи розплющила очко і побачила його! Відеокамера зняла його як тінь, а він був зовсім не тінь, а маленький пухкий мужичок з бородою. Він нечутно ходив кімнатою і бурчав собі під ніс: «…Ось чим вона думає? Кинула чув’яки біля ліжка, а якщо спіткнеться і впаде, і вікно відчинила, а ну, як, продує і хворість нападе? Що за люди пішли?»
Очам своїм не вірила, вухам своїм не вірила, здавалося, що сплю, але я не спала. Коли чоловік підійшов до мене і став поправляти ковдру, я розплющила око і тихо-тихо запитала: «Хто ти!» А він, ніби чекав на запитання, так само тихо відповів, що він домовик.
Він розповів, що жив з моєю бабусею, глядів її, чай з нею ночами пили, тепер ось за мною дивитися буде. Я посміхнулася і запропонувала йому попити чаю з вівсяним печивом. На ранок прокинувшись, я так і не зрозуміла, чи то правда була, чи сон, але все було, як я залишила, тільки крихти від печива на столі залишилися….
